Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 25, 2021

Адріано Рокуччі: «Бути християнами — це радісно й сучасно»

Автор:

|

Січень 09, 2014

|

Рубрика:

Адріано Рокуччі: «Бути християнами — це радісно й сучасно»

Іноді на вулицях наших міст можна зустріти хлопців і дівчат, біля яких збираються юрби безхатьків, принижених, нещасних людей. Молодь спілкується із цими людьми, роздає їм канапки й чай. І не боячись помилитися, можна сказати, що ці хлопці та дівчата належать до Спільноти святого Егідія. Цей християнський рух ось уже майже 50 років об’єднує людей різних націй і рас у спільній молитві та служінні бідним. Про цю спільноту розповідає її секретар — професор Адріано Рокуччі.

Християнство в Європі переживає процес марґіналізації
— Спільнота святого Егідія — це один із плодів Другого Ватиканського собору. Вона була створена на хвилі пожвавлення, оновлення Церкви. Відтоді минуло півстоліття. За цей час Церква змінилася, змінився світ. А як змінися ваша спільнота?
— Ватиканський собор залишився, як писав у своєму заповіті Іван Павло ІІ, компасом для Церкви в сучасному світі. Звісно, наш глобалізований світ суттєво відрізняється від світу 1960-х рр. У той час були великі мрії, великі ідеали. Тепер таких ідеалів і мрій немає.
Наша спільнота до 1974 року існувала тільки в Римі. Потім виникла ще одна — у Неаполі. До кінця 1980-х ми існували лише в Італії, потім поширилися в Європі й усьому світі. Папське служіння Івана Павла II сприяло тому, що вселенськість і універсальність як складові виміру Католицької церкви стали життям і частиною бачення, мислення всіх католиків. Тому що через свої подорожі, через своє прагнення відкриватися всьому світу він підштовхував усіх католиків бути ближче до світу.
У підсумку наша спільнота стала рухом світового масштабу, вона присутня в 70 країнах світу, на всіх континентах, крім Океанії. Ми переживаємо на власному досвіді проблеми бідності в Африці, проблеми християн у Пакистані, де більшість населення — мусульмани, і виклики, що постають перед суспільством у Центральній Америці, де поширене насильство.
Тому крім розростання кордонів нашої спільноти в нас також розширилося коло питань, які зачіпають нас і вимагають нашої християнської відповіді. У першу чергу — нашого співчуття та молитви. Ще одна зміна — це те, що збільшилося коло наших друзів, які стали супутниками нашого шляху. Один приклад, хоча він є сумний і сьогодні дуже нас турбує, — це випадок із двома єпископами міста Алеппо, яких викрали. Православний єпископ Павло Язиги і сирійський єпископ Григорій Ібрагім є нашими друзями й брали участь у багатьох наших зустрічах. Ми підтримували з ними братерські стосунки. І те, що з ними сталося, є для нас великою трагедією.
— Соціологи релігії говорять про зміщення центру християнства з Півночі на Південь. А яка у вас мета, які пріоритети в Європі — регіоні, де християнство певною мірою відійшло?
— Ми спостерігали на прикладі двох попередніх Пап Римських, які були європейцями, представниками великих європейських християнських традицій, що для них питання Європи було на першому місці. Й Іван Павло ІІ, і Бенедикт XVI говорили про Нову євангелізацію в Європі.
Гадаю, що роль і місце Європи у світі пов’язані з вирішенням питання християнства в євроспільноті. А питання про християнство в Європі неможливо вирішити з ностальгічним підходом, намагаючись повернутися до того, що ми втратили. Історія не повторюється. Того, що було, не повернеш. А те, що буде, буде інакшим. Християнство в Європі переживає процеси марґіналізації, як і сама Європа, яка все ж залишиться для християнства ключовим місцем. Тут є центри фактично всіх важливих християнських Церков. У Європі розташовані головні інтелектуальні центри християнства. Церковний персонал переважно ще складається з європейців. Тому тут вирішуються важливі питання майбутнього християнства. Ми ж відчуваємо дуже гостру потребу в тому, щоби нести Євангеліє європейцям по-новому, особливо молоді. Європа та європейські християни можуть відновити своє християнське покликання, долаючи замкненість, яку можна зауважити в їхньому житті: коли ми, люди, піклуємося лише про наші внутрішні проблеми, про внутрішні проблеми наших Церков.

«Ми не ведемо екуменічного діалогу, ми йдемо назустріч»
— Ваша спільнота відома своєю екуменічною відкритістю. Розкажіть про свої контакти з іншими конфесіями. На чому вони будуються? Яка мета цієї співпраці?
— Ми маємо досить розвинені та глибокі відносини майже з усіма православними Церквами. У тому числі, в Україні та Росії. Суть цих взаємин, по-перше, — встановлення особистих братніх стосунків, через які ми можемо побачити одне в одному братів. У наших взаєминах є багато незнання. Або знань теоретичного характеру. Знати відмінності між нами, а також те спільне, що є між нами, дуже важливо. Але тут важать також особисті взаємини, спілкування з пастирями, братствами та вірянами. Ми здійснили немало візитів до України та Росії, але також багато єпископів, священиків і віруючих відвідало Рим, щоб ознайомитися з нашою діяльністю й життям. Ми не ведемо екуменічного діалогу в технічному сенсі слова, ми йдемо назустріч Православній церкві, показуючи, що ми живемо як християни. Ми хочемо дружити й жити з ними, як брати.
— Коли обрали Папу Франциска, ваша спільнота, мабуть, дуже зраділа, почувши, що він хоче бачити Церкву бідною. Він багато говорить про свою солідарність із бідними — саме про те, чим ви займаєтеся вже майже 50 років. Що ви можете сказати про нового понтифіка та його служіння?
— Я був на площі Святого Петра, коли його обрали. Ми, як спільнота, знали про нього. Він був архієпископом Буенос-Айреса. А наша буеносайреська cпільнота була однією з перших, що народилися за межами Європи. У чому його феномен? Мені здається, він дає надію народу, який очікував слова та знаку надії. Тому що загальна духовна атмосфера у світі, особливо в Європі й Америці, — це поєднання песимізму, сірості й утоми. І від життя в такій атмосфері виникає глибока потреба в надії. Папа Франциск уміє своїм духовним авторитетом передати надію народу. Народ відчуває, що це – по-справжньому. Що його слова та його жести — це не поза, не пропаганда, а справжнє свідчення людини, котра цим живе. Ця надія має різні аспекти. Понтифік часто говорить про милосердя, служіння бідним, про прощення. Він каже, що єпископ повинен бути з народом, і сам проводить багато часу з людьми. Усе це є великим посланням надії. У Римі це дуже очевидно. Коли проїжджаєш повз Ватикан у середу, коли проходить загальна аудієнція, там збирається ціле море народу. І це – не наслідок організаційної діяльності, а спонтанні людські поривання.

Треба звільнити Церкви та душі від страху
— Ви знайомі з ситуацією в Україні. І в середовищі християн ведеться багато дискусій про ті явища, які приходять до нас зі Західної Європи. Які виклики для українського християнства з боку Заходу ви б могли назвати? Як нам на них реагувати?
— Виклики мислення часу в історії були завжди. І завжди будуть. Звісно, виклики мислення нашого часу — особливо гострі. Бо вони є далекі від християнського бачення світу. І в нашому світі поширення такого мислення, виклик такого мислення не залежить від кордонів, від приналежності до Європейського Союзу чи до іншого співтовариства. Це — питання геополітичного, економічного характеру.
Зрозуміло, що багато із цих питань набуває в Україні особливого акценту, тому що одночасно з ними виникає питання про геополітичну орієнтацію. Це пов’язане з прикордонним положенням України. Й українська держава повинна вміти володіти та користуватися цим як шансом. Для декого це – її слабке місце, для інших — багатство, і це могло би бути її силою.
На Україні, звісно, позначається і її комуністичне, й атеїстичне минуле. У Західній Європі взаємини між Церквою та державою відрізнялися від тих форм, які існували в державах із візантійською формою християнства. Виклики є, але підготуватися до них можна: з одного боку, через зміцнення духовного життя. З іншого ж — не варто займати оборонної позиції. Треба звільнити наші Церкви та душі від страху. Знаючи, що в самій суті християнства є сили й відповіді на ці виклики, слід показати, що бути християнами — це радісно, це сучасно. І тут, гадаю, потрібно мати більш якісний рівень культури в Церквах. Потрібно сприяти освіті, розвитку християнських інтелектуалів, християнської інтелігенції, які не діють у якомусь культурному гетто, але які здатні діяти в рамках нового культурного поля сучасного світу.
— На чому будується духовність Спільноти святого Егідія? Які основні її елементи, на які взірці духовної традиції ви орієнтуєтеся?
— У нашій духовності є багато францисканського, чимало – від бенедиктинської традиції, а також є дещо й від східної традиції. Для нас важливими є такі східні автори, як Силуан Афонський, Серафим Саровський, Антоній Сурожський, Вселенський патріарх Афінагор, а також західні православні мислителі, як-от Олів’є Клеман і багато інших.
Я визначив би нашу духовність трьома рисами: молитва як неминучий вимір для сучасної людини, що живе в контексті сучасних міст. Це — спільна молитва. Наші спільноти всюди проводять спільну молитву щодня або три-чотири рази на тиждень, залежно від розвиненості спільноти. І також кожен знаходить час, аби молитися щодня півгодини або годину. Друга риса нашої духовності — це спілкування зі Святим Письмом. Ми читаємо, розмірковуємо над ним. І третій вимір — це літургійне життя. Літургія як центр усього християнського буття. І тут ми багато дивимося та вчимося від традиції візантійських Церков. Для нас важлива Літургія в її духовній красі, а не естетичній. Літургія як уособлення всього християнського.
Розмовляв Анатолій Бабинський, РІСУ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply