Новини для українців всього свту

Tuesday, Jun. 2, 2020

Союз українок Америки започатковує новий проєкт «Духовне відродження України»

Автор:

|

Лютий 26, 2020

|

Рубрика:

Союз українок Америки започатковує новий проєкт «Духовне відродження України»
Протоієрей Володимир Вакін
Протоієрей Петро Жук

Союз українок Америки (СУА) цього року буде святкувати своє 95-річчя. Бурхливе ХХ ст. змінилося не менш складним ХХІ-м, кожна історична ситуація ставила свої виклики для виживання й утвердження України в світі. Союзянки намагалися відповісти на ці виклики своєю працею та своїми проєктами. Одним із наслідків війни на Донбасі стала велика кількість ветеранів війни. Метою фонду «Допомога жертвам Української війни гідності» було фінансове сприяння ветеранам у лікуванні їхніх фізичних ран, натомість проєкт «Простір надії» розширює можливості лікувати емоційні розлади здоров’я колишніх воїнів. Створений торік із ініціативи Маріанни Заяць, голови СУА, фонд «Духовне відродження України» адресує третій компонент здоров’я — духовність.
Метою цього фонду є підтримка двох релігійних інституцій — Київської Трьохсвятительської духовної семінарії (КТДС) Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і Волинської православної богословської академії (ВПБА) Православної церкви України (ПЦУ), які готують священників для Східної України. В умовах гібридної війни з Росією духовна місія цих священників є надзвичайно важливою, адже це боротьба за духовне відродження тієї частини України, яка найбільше постраждала в результаті імперської політики царської Росії, Радянського Союзу і теперішньої путінської Росії.
Цікаво, що адреси обох закладів — село Княжичі (неподалік від Києва) і вулиця Градний узвіз (місто Луцьк) — ніби пов’язують минуле України зі сьогоденням: і тоді, і тепер Церква відігравала велику роль в захисті української ідентичності. І хоча в результаті непростої української історії єдність віри князя Володимира була порушена, зараз ми стаємо свідками діалогу та співпраці двох Церков. Тож до уваги читачів інтерв’ю з протоієреями Володимиром Вакіним, ректором ВПБА, і Петром Жуком, ректором КТДС.

Сім’я — місце взаємної пошани й любови
— Останні дані про Православну церкву України після її створення в грудні 2018 року: понад 7 тис. парафій, 47 єпархій, 77 монастирів. Визнання Константинопольською, Олександрійською, Грецькою православними церквами, візит до США митрополита Єпіфанія, глави ПЦУ, де він одержав нагороду з прав людини на честь патріарха Афінагора, дві зустрічі з державним секретарем США Помпео. Можете додати щось нове, цікаве, про що ще не писали засоби масової інформації?
В. В.: — Так, ПЦУ здобуває щораз більше визнання на міжнародній арені. Але головною місією нашої Церкви є служити народу для його спасіння, обожествлення. Завдання Церкви — бути хранителькою того найкращого, що витворили попередні покоління українців, наших християнських цінностей, звичаїв, які ми маємо доповнити і передати нашим дітям і внукам. Іншою важливою справою Церкви є проповідь сімейних цінностей. Сім’я — це місце взаємної пошани й любови чоловіка та жінки, це місце, де у світ приходить нова душа. І стосунки в сім’ї повинні бути стосунками цінування один одного, стосунками, коли двоє дивляться в одному напрямку, коли доповнюють один одного, коли духовно зростають разом. На жаль, зараз маємо кризу сімейних стосунків, велика кількість розлучень. Ми як Церква прагнемо допомогти проблемним сім’ям, нагадати, що труднощі стосунків треба долати шляхом компромісів, а не руйнуванням сім’ї. А також думати про добро дітей. Дітей, як завжди наголошує Владика Михаїл (Зінкевич), має бути троє, бо двоє — це ми просто виходимо на «нуль». Якщо тенденція низької народжуваності дітей не зміниться, то в Україні загостриться демографічна криза.
Екологія — інша гостра проблема, яка стоїть перед людством. Ми виступаємо за бережливе використання природних багатств. Турбота про навколишнє середовище — це також піклування і про наступні покоління, їм ми маємо передати чисті ріки й озера, незабруднене повітря, технології економного використання ресурсів, переробки відходів. Усі ці речі торкаються виховання особистості — свідомої, мудрої, вільної від пристрастей людини, котра створить гарну сім’ю, буде добрим працівником, що виступає проти будь-яких проявів несправедливості, корупції, допомагає ближньому, усміхається до ближнього. І тоді, коли ця місія нашої Церкви буде виконана, прийде міжнародне визнання.
Щодо Волинської православної богословської академії — ми є одним із небагатьох ліцензованих Українською державою духовних навчальних закладів, який випускає бакалаврів, маґістрів у галузі знань Богослів’я, реґентів духовних хорів. Наш принцип роботи зі студентами — це поєднання традицій і сучасности. Бо пристрасті, гріхи, спокуси залишилися ті самі, способи їхнього подолання нам передані ще від Отців Церкви. З іншого боку ми відкриті до сучасних технологій. Кілька років тому провели оптоволоконний Інтернет, тож маємо якісний доступ до всесвітніх даних, в кожній аудиторії є плазма-екран, що дає можливість проводити відеоконференції, використовувати різні програми візуалізації матеріалу. Дякуємо СУА за надану допомогу в придбанні комп’ютерів, бо склалася ситуація, що ми вже готові до вищого рівня навчання, а фінансова база трохи відстає. Щороку видаємо «Волинський Благовісник» — богословсько-історичний науковий журнал, який зареєстрований у міжнародних наукометричних базах.
ВПБА відкрита до співпраці з різними християнськими деномінаціями — греко-католиками, римо-католиками, протестантами, маємо дружні стосунки з богословськими інституціями в Україні, Польщі, Німеччині, Римі, Греції. Відвідуємо міжнародні конференції, тема сім’ї, інші суспільно-соціальні питання — це те, що об’єднує нас найбільше.
— Розкажіть, будь-ласка, про семінарію та про своїх студентів. В липні 2019-го Міністерство освіти Ватикану акредитувало її як навчальний заклад. Що це рішення Ватикану означає для семінарії?
П. Ж.: — Київська духовна семінарія є єдиною в Україні семінарією митрополичого рівня, адже вона покликана виховувати священників для Київської архієпархії — це п’ять центральних областей України (Київська, Черкаська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька), Харківського, Донецького, Одеського, Луцького екзархатів і Криму. Програма нашої семінарії була акредитована Ватиканом — це означає, що ми виконуємо всі вимоги, які Вселенська Церква ставить до інституцій такого рівня. Тепер семінаристи отримуватимуть міжнародний диплом STB, визнаний у всьому світі. Місія семінарії дуже унікальна, бо ми не виховуємо тільки священників на Схід чи на Центр України, а виховуємо провідників, лідерів громад на цих теренах. Власне там бракує національно-патріотично освічених людей, котрі могли б бути рушіями в суспільстві. Громади гарні та ці люди часами залишені самі на себе. І священник дуже часто змушений брати на себе роль каталізатора культурного, духовного, патріотичного виховання. Тут мало бути священником, котрий лише здійснює релігійний чин, треба вчити громаду, як упорядковувати своє містечко чи село, як складати ґранти, писати проєкти. Наші семінаристи організовують акцію «Прибираємо сміття», беруть участь в інших екологічних заходах. Священник має бути задіяним у дуже різних сферах життя громади, де його ніхто не чекає. Бо там немає традиції ходити до церкви, як у Західній Україні. Там, аби привести людину, щоб вона відкрила потребу Церкви, Бога, треба докласти дуже багато зусиль. Але якщо ти вже це зробиш, то дуже сильна віддача є від тих людей, котрі приходять і стають живими членами церкви, присутність десятьох людей замінює сотні, які просто стояли б у храмі. Священник має прийти в середовище, змінити його, дати смак цьому середовищу, заохотити людей, привести їх до Бога. І дуже часто дорога до Бога в місцевих людей починається не з якоїсь релігійної потреби — вона є тут доволі плиткою, дуже знищеною, але соціально-культурно-патріотичною стежкою.

Церква повинна бути поза політикою
— Якими є стосунки з УГКЦ, її науковими та навчальними закладами. Відомо, що отці студити особливо концентруються на духовній спадщині християнства Східного обряду, видавництво «Свічадо» продовжує видавати твори отців Східної Церкви. Розкажіть, будь-ласка, про обмін досвідом, науковими, навчальними здобутками…
В. В.: — Маємо шукати і знаходити те, що нас об’єднує. Греко-католицька церква зберегла українські традиції, які були частково втрачені церквою православною, коли вона вимушено стала частиною Російської православної церкви (РПЦ). Дуже важливою для нас є співпрацю з Українським католицьким університетом (УКУ), ми використовуємо їхній досвід, особливо в галузі міжнародних зв’язків. Нещодавно делеґація ВПБА взяла участь в установчих зборах, організованих УКУ, щодо створення Української бібліотечної асоціації на базі існуючих богословських бібліотек. Ми були, напевне, найбільш ініціативними учасниками цієї конференції, бо добре розуміємо потрібність обміну інформацією в сучасному світі. Якщо вдасться знайти меценатів, плануємо створити електронну частину книгозбірні. Маємо досвід оцифрування волинських стародруків, які здійснили на базі бібліотеки ВПБА. Також співпрацюємо з Інститутом екуменічних студій при УКУ.
— Релігійне життя зараз стало однією з найбільших арен битви між тоталітарною путінською Росією та демократичною Україною. Новостворена ПЦУ є чи не найбільшим воїном у цій війні. Яке ваше відчуття цього двобою? Як складаються стосунки між ВПБА і семінарією РПЦ у Луцьку?
В. В.: — Церква повинна бути поза політикою. Але маємо такого сусіду, який століттями використовує Церкву для втілення своїх імперських прагнень. Будучи на науковому стажуванні в Греції, я на власні очі бачив, як подарунками, підкупом, всіма можливими засобами тиску діють і представники РПУ, і Міністерства закордонних справ Російської Федерації (РФ), аби Грецька церква не підтримала томос, наданий ПЦУ. І те, що нещодавно Грецька церква офіційно започаткувала міжцерковні стосунки з Православною церквою України, є показом, що гроші і нахабство перемагають не завжди. Щодо наших стосунків із Луцькою семінарією Російської православної церкви в Україні, то ми завжди були і є відкритими до контактів. Ми — господарі на своїй землі, і розуміємо, що в майбутньому будемо працювати разом. Тому не хочемо мати стосунків ненависти. До теперішньої війни на Сході ВПБА мала добрі стосунки з Луцькою семінарією — і на рівні інституції, і на рівні приватних контактів. На жаль, там змінили ректора, новим керівником стала людина з Почаївського монастиря, для якої українство є чужим.

Україна веде війну за цінності
— Які у вас стосунки з Українською православною церквою Московського патріархату?
П. Ж.: — Є дуже різні випадки, можна по-різному їх трактувати, є дуже добрий досвід і неґативний досвід — все залежить, чи священники зрілі як люди, як члени суспільства. Бо незріла людина власне творить незрілі стосунки. Ми вчимо наших студентів, що важливо, як заповідав наш відновлювач Блаженніший Любомир, завжди, не зважаючи на те, хто ти є, до якої церкви належиш, залишатися Людиною.
— На жаль, ще велика частина українців недостатньо глибоко орієнтується в політичній ситуації і розуміє ризики, які йдуть від Москви (згідно з недавнім опитуванням більше 50 % респондентів відповіли, що добре ставляться до РФ). Якою зараз є духовно-просвітницька робота ПЦУ, особливо на Східних теренах нашої держави?
В. В.: — Багато православних священників стали капеланами в армії і проводять подвійну душпастирську працю. З одного боку — це духовна опіка воїнів перед російською пропаґандою, яка твердить, що війна на Донбасі — братовбивча. І це значний чинник дестабілізації. Щоб їй протидіяти, капелани постійно наголошують, що Україна веде війну за цінності. З іншого боку — це просвітницька робота з місцевим населенням. Багато хто навіть не уявляє собі спосіб їхнього мислення. Своє спасіння вони пов’язують із територією, а не з Ісусом Христом. Мовляв, тільки, коли буде «русскій мір», людина дістане спасення. Коли ж питаєш про ПЦУ, відповідь: «В усьому винна Америка, бо хоче знищити Російську церкву, яка стоїть на правді». Ці люди направду вірять у такі нісенітниці, тому місія просвітництва надзвичайно важлива саме зараз.
Маємо гарний приклад православної церкви в м. Волноваха Донецької області, де священником є о. Макарій, випускник ВПБА, його люди дуже люблять і кажуть, що він «тепер наш, і ми його не відпустимо». Якщо ще 2014 року українська громада там була маленькою, то зараз ситуація інакша. Біля храму є культурний центр, громада відіграє значну роль у житті міста. Луцьк і Волноваха — міста-побратими, нещодавно до нас приїжджали очільники міста та Волноваського району, їхні погляди вже щораз більше проукраїнські. Це результат копіткої роботи — потрібно відчути цих людей, дарувати їм свою любов.

«Допомагаємо творити нове середовище людей, котрі змінять обличчя Східної України»
— Одним із дуже важливих сучасних викликів для української спільноти є проблема психологічної реабілітації воїнів, котрі повертаються з війни на Донбасі. Як Церква відкликається на цю проблему?
В. В.: — Наша Церква проводить велику роботу в співпраці з волонтерами, психологами щодо ментальної реабілітації воїнів. Хочу наголосити, що ця проблема складна, потрібні спільні зусилля священника, психолога та психіатра — кожного на своєму місці. Священник має пояснити ситуацію з погляду вічних цінностей, психолог — дати пораду, коли є емоційна слабкість, психіатр — виписати медикаменти, якщо потрібно. Плануємо відкрити факультет психології. Але насправді проблема починається раніше. Щоб вийти з війни, треба бути готовим до війни. Роботу зі солдатами треба проводити ще до відправляння їх на фронт. Раніше в українській армії не було капеланів. В нашій маґістерській програмі зараз значна увага надана капеланству.
П. Ж.: — Ця проблема є дуже гострою і зараз суперактуальна, бо ми перебуваємо в стані гібридної війни, маємо терен України, який живе в реальних бойових діях, і маємо більшу частину України, яка живе звичним життям. І найбільша трудність хлопців, котрі повертаються з війни, в тому, що вони бачать цю розділеність — там війна, а тут люди сидять собі в ресторанах, забавляються. Держава ще не готова надати їм необхідну допомогу в адаптації. Тому Церква частково взяла цю місію на себе. Маємо колосальні можливості, бо Церква є майже всюди, і мережа церковної допомоги організована краще, ніж державні соціальні служби. Наші семінаристи щосуботи можуть ходити до військового госпіталю в Києві. Йдуть палата в палату до кожного пораненого: інколи є потреба просто поговорити, інколи — помолитися, а інколи — чимось допомогти матеріально, бо хлопця тільки-но привезли зі зони бойових дій і він не має навіть особистих речей. Наші семінаристи жертвують свій вільний день для того, щоб у поранених не виникало відчуття покинутих і щоб продемонструвати нашу вдячність за їхню жертовність для України.
— Високодостойні отці, дуже дякую вам за розмову, за те, що робите таку величезну і дуже потрібну для духовного відродження України роботу. Віримо, що з Божою поміччю всі ваші задуми здійсняться!
В. В.: — Дякую за небайдужість, щирість, співчуття та людяність, це насправді надихає, коли для любові до України не має значення відстань чи інші умовності й те, коли відчуваєш, що ти не сам у своїх прагненнях і починаннях.
П. Ж.: — Сердечне спасибі й доземний уклін усім, хто розуміє і підтримує потреби виховання майбутніх священників. Можна допомогти парохії, чи священнику, якійсь соціальній структурі, але допомогти семінарії — означає помогти і священнику, і загально в соціальній, і військовій, і патріотичній сферах. Допомагаючи виховувати нових священників для Центру та Сходу України зараз, ми допомагаємо творити нове середовище людей, котрі змінять обличчя Східної України.
Підготувала Орися Сорока, 137-ий відділ СУА

P. S. Із коштів фонду «Духовне відродження України» надали стипендії для семінаристів і студентів Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ і Волинської православної богословської академії ПЦУ, закупилили комп’ютери, допомогу надали також і для придбання духовної україномовної літератури та підручників. Якщо б ви хотіли долучитися до цієї важливої справи, завітайте на вебсайт Союзу українок Америки (www.unwla.org). Переказуючи кошти, зазначте: «Проєкт «Духовне відродження України». Чек, виписаний на UNWLA з вказаним проєктом, висилайте на адресу СУА: UNWLA, 203 2nd Avenue, New York, NY 10003. Разом ми можемо змінити світ на краще!

До слова
Румунська православна церква не заперечує проти надання автокефалії Православній церкві України. Про це йдеться у підсумках Священного синоду, який нещодавно засідав у Бухаресті. Синод Румунської православної церкви дійшов висновку, що між Вселенським і Московським патріархатами треба досягнути консенсусу з питання автокефалії. Церква вирішила надіслати своїх делегатів на всеправославну зустріч в Аммані, столиці Йорданії, скликану з ініціативи Єрусалимського патріарха Феофіла для обговорення «українського питання». У делегацію увійдуть єпископи, патріарх Данило не поїде в Амман, пише агентство.
Як писав «Міст», 12 жовтня 2019 року Елладська православна церква першою визнала автокефалію ПЦУ й офіційно почала спілкування з помісною церквою України. А 8 листопада ПЦУ визнала Олександрійська православна церква. Патріарх Олександрійський і всієї Африки Феодор II на літургії згадав ім’я митрополита Єпіфанія. Також наприкінці листопада згадувати ПЦУ в літургії почала Болгарська церква. Тим часом єпископи Польської православної церкви обговорили автокефалію ПЦУ і під тиском Москви вирішили її не визнавати.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply