Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 22, 2017

Сестри Клецор із Бережан

Автор:

|

Червень 22, 2017

|

Рубрика:

Сестри Клецор із Бережан

Марія Боянівська

Катерина Слюзар

Наприкінці 1909 року в Нью-Йорку було засновано перший на заокеанських берегах Америки український професійний драматичний театр. Його керівниками стали Василь Мартинюк (директор), Осип Боянівський (режисер), Антін Стисловський (дириґент), Г. Смоленський (хормейстер). А 16 січня 1910 року в залі «Сокол-гол» на 72-й вулиці новостворений колектив здійснив постановку опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Головні партії виконували Катерина Клецерівна (Одарка), Марія Клецерівна (Оксана), Володимир Малевич (Карась), Василь Стешин (Андрій), Осип Боянівський (Султан), Андрій Залізняк (Селіх-Ага), Володимир Лазаревич (Посол).
Преса тепло сприйняла цю важливу подію. Так, у газеті «Свобода» від 27 січня 1910 року повідомлялося: «Товариство, як на се вже сама назва вказує, поставило собі за ціль живим словом, українською музикою та піснею нести в широкі верстви наших еміґрантів промінь самопізнання, відображеного на театральних дошках, щоби показати всім хто ми, що ми, і чиї ми діти». Критик, котрий підписався як кореспондент, писав: «Говорячи про перше представлення дане молодим товариством у Нью-Йорку, не буду триматися звичайного в нас шаблону, після якого кожне аматорське дійство підноситься в суперрелятивах аж під небеса, без взгляду на се, чи воно того заслуговує». І все ж, «першенство в грі і співі», він віддав виконавцям партій Карася й Одарки.
Щоправда, прізвища виконавців жіночих партій були дещо змінені. Насправді — це були сестри Катерина та Марія Клецор, уродженки Бережан, що на Тернопільщині. Ще навчаючись у гімназії дівчата брали активну участь у драматичному гуртку та співали в хорі «Бережанський боян». Згодом, про свої дитячі роки Марія напише: «Наймиліше мені в світі місце, де родилась. Там я так полюбила спів і театральну штуку, що це стало змістом мого життя. До Бережан щороку приїздив український театр Й. Стадника. Стадники, Рубчаки, Бенцалі та багато інших, все стоять перед моїми очима у своїй мистецькій грі. Увесь рік я складала австрійські центи, щоби піти до театру на виставу».
Якось у драматичному гуртку, проби якого відбувалися в міщанському домі «Надія», з’явився Осип Боянівський, співак та актор українського театру «Бесіда». Він, уже маючи театральний досвід, здійснив кілька драматичних вистав, першою з яких була комедія «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Катерина виступила у ролі Одарки, а Марія — Уляни. Тоді ж молодша зі сестер стала нареченою режисера. А щоб заробити на придане, влітку 1909-го Осип запропонував дівчатам поїхати на заробітки до Америки. І вже восени того року всі троє прибули до Нью-Йорка та втрапили, як кажуть, «з корабля на бал», бо саме в цей час при товаристві «Запорозька січ», а точніше, при створеному там гуртку ім. І. Котляревського, формувався фаховий театр, що взяв собі за мету «нести українську штуку й культуру в найдальші куточки еміґрації». Новоприбулих із радістю прийняли до себе.
Проте перший виступ театру не виправдав матеріальних сподівань. Та з вірою в майбутній успіх трупа поїхала на виступи в інші міста, де проживали українці. Почали з Ньюарку. Зала була переповнена. Наступні вистави відбулися в Перт-Амбої, а незабаром — в Елізабеті та Барен Айленді.
Після «Запорожця за Дунаєм» мистецький колектив здійснив постановки оперет «Чорноморці», «Наталка Полтавка», вистави «Безталанна» та «Сватання на Гончарівці». На жаль, театрові вдалося протриматися лише чотири місяці. Занепад трупи почався зі страйку оркестрантів, котрі вимагали грошей, а їх не було. Після останнього з виступів артистам навіть забракло коштів на дорогу додому. На тому й скінчилися виступи першого українського театру в Америці.
Серед учасників театру було кілька уродженців Галичини, а серед них — Іван Слюзар, котрий співав у хорі та брав участь у масових сценах. До Америки він прибув наприкінці 1906-го. Ще на пробах він закохався в Катерину Клецор, а після розпаду театру вони обвінчалися. Тож слід було думати про майбутнє, тим більше, що один із родичів запрошував Івана до Вінніпеґу й обіцяв хорошу перспективу йому та його приятелям. Питання було вирішено й восени 1910 року всі четверо прибули до Вінніпеґу.
Іван знайшов роботу в редакції двотижневика «Наша сила», Осип — у комітеті допомогового братства, Катерина й Марія готувалися стати матерями. 9 вересня 1911-го сім’я Слюзарів поповнилася донькою Іриною, а в Боянівських народився син Тарас.
Театральне життя Вінніпеґу здавна було на високому рівні. Це почалося ще 1904-го, коли група молодих ентузіастів-аматорів здійснили виставу «Агронавти» Григорія Цеглинського. Ця ж група 28 березня 1908 року поставила оперету «Наталка Полтавка» М. Лисенка. Минуло ще кілька років і в місті з’явилися драматичні гуртки. Найпродуктивніше працював колектив товариства «Боян», а при ньому співацько-драматичний гурток під керівництвом Семена Ковбеля, що діяло про соборі св. Покрови. Його членами й стали новоприбулі.
16 серпня 1916-го українці Вінніпеґу купили приміщення для народного дому, що дало вагомий поштовх для розвитку культурно-мистецького життя української спільноти. Осипа обрали до складу керівництва установи. Марія ж узялася за об’єднання дрібних парафіяльних сестрицтв і створення потужного жіночого просвітницького товариства. Їй це вдалося. Таке товариство було створене 3 грудня 1916 року, Марія стала його керівником.
12 травня 1917-го у Вінніпезі, вперше на канадській землі, було поставлено оперу «Запорожець за Дунаєм». Перед її постановкою в місцевій пресі зазначалося: «Українці! Відколи мешкаєте у Вінніпегу, і взагалі, в Канаді, ще не бачили опери. Тож старайтеся бути першими, щоби її побачити. Приходіть всі і приводіть своїх знайомих». Постановка опери відбулася в «Квін-театрі». Марія Боянівська виконувала партію Одарки, Катерина — Оксани, Осип Боянівський — Андрія, Іван Слюзар — Султана, Михайло Губіцький — Імама. Дириґував Максим Пасічняк.
1918 року за участі сестер відбулися постановки оперет «Чорноморці», «Наталка Полтавка» та музично-хореографічна вистава «Вечорниці» П. Ніщинського, що викликало бурхливу реакцію канадської та української преси. В останній із них Марія успішно виконала роль господині. Усі постановки відбувалися в залі театру «Ґренд-опера» за участю великої кількості глядачів. Про спів Марії Юрко Мартинюк писав: «Співай, голубонько, співай, тільки в тебе потіхи та розради. Тугу сироти тільки сирота зрозуміти може. О, коли б ти знала. Куди то полетіла моя душа тепер».
1919-го Марія стала членом українського товариства Червоного хреста, що діяло при народному домі. Із нового репертуару вона була задіяна у виставах «Нещасне кохання», «Підгіряни», «Ой не ходи, Грицю», «Гандзя», «Хелена», Танцюрист» і «Більше засоромився, як налюбився». Виступала й у концертах, то співаючи в квартеті разом із Наталкою Ферлей, Петром Юндаком і Василем Свистуном, то як солістка в кантаті «Оживуть степи, озера» М. Лисенка.
1926 року Іванові запропонували посаду редактора журналу «Канадійський українець» і родина перебралася до Едмонтону. Там же він працював у редакції газети «Українські вісті», а згодом і в англійській друкарні «Едмонтон-журналу». Слюзарі швидко пристосувалися до нових умов життя. Катерина й тут періодично брала участь у постановках оперет «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка», виступала в драматичних виставах і співала соло.
Та спокійну працю перервало велике горе. 27 липня 1929-го Івана Слюзаря не стало. Похоронний обряд за покійним було сповнено в залі катедри св. Йосафата. Колеги по роботі зі смутком несли труну з його прахом в останню путь на кладовище св. Михайла.
Катерина важко переживала втрату чоловіка, та згодом таки повернулася на сцену. Востаннє її голос прозвучав 20 грудня 1938 року в залі готелю «Мак-Дональд», коли вона разом із Володимиром Мудриком виконала дует Карася й Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм».
Не оминула біда й родину Боянівських. 1 червня 1944 року в своїй оселі несподівано не стало Осипа. Прийшовши з роботи він повечеряв і присів у крісло відпочити. Там і помер. Хоронили його в четвер із похоронного закладу Д. Завідовського та української греко-католицької церкви св. Йосафата. За роки життя в Канаді він належав до передової опіки піонерського активу, був членом комітету Українського народного дому, секретарем міського осередку Червоного хреста, українсько-канадського горожанського комітету, помічником голови допомогового братства св. Миколая та товариства «Боян», брав участь у роботі з’їздів і соборів. Останні 20 років Осип Боянівський працював у бюро посередництва праці. Тлінні останки покійного поховали на цвинтарі «Елінгвуд». Похорон оплатила дружина Марія, а допомогли їй діти Тарас, Мирослав, Зенон і Надія.
1942-го Катерину Слюзар удостоїли званням почесного члена Українського народного дому в Едмонтоні. Залишившись вдовою, вона ще добрих два десятки років намагалася бути помітною на культурно-освітній ниві, але вік і хвороби стримували ті благородні поривання. Катерина померла 1967 року. Справу родини Слюзарів продовжили їхні діти — Ірина (піаністка), Віра (художниця) та син Роман (геолог).
Останньою пішла з життя Марія. Це сталося 15 червня 1974-го. Вона померла після тривалої хвороби в будинку по догляду за людьми похилого віку. Українську громадськість повідомила про це газета Winnipeg Free Press 26 червня 1974 року. Похорон відбувся 27 червня 1974-го. Її поховали на цвинтарі «Елінгвуд» у Вінніпезі поряд із могилою чоловіка.
Такою була історія життя сестер Клецор. Самою долею їм судилося вписати яскраву сторінку в історію культурно-мистецького життя української діаспори на заокеанських берегах Америки.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...