Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Сергій Єфремов — шевченкознавець

Автор:

|

Березень 15, 2012

|

Рубрика:

Сергій  Єфремов — шевченкознавець

Ще за життя Тараса Шевченка було чимало діячів української культури, які позитивно сприйняли його прихід у літературу. З’явилося сім рецензій на появу друком першого «Кобзаря» 1840 року в Петербурзі; три — на «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844-го, що його було надруковано в друкарні Х. Гінце; десять — на нове видання «Кобзаря» 1860 року, опублікованого в друкарні Пантелеймона Куліша, і багато інших відгуків на появу останньої прижиттєвої книжечки-посібника «Буквар Южноруський», випущеної на початку січня 1861-го в Петербурзі та призначеної для нав­чання грамоти українською мовою в недільних школах в Україні чи деінде. Окремі рецензії на поеми «Гайдамаки», «Гамалія» й «Тризна» вийшли з-під пера Миколи Костомарова, Данила Мордовця, що написав замітку про «Кобзар» 1860 року та помістив її в червневому номері журналу «Русское слово», і того ж таки Куліша.

Після смерті Тараса Шевченка 1861 року багато різноманітного матеріалу про нього було вміщено в журналі «Основа» — першому українському громадсько-політичному й літературно-мистецькому щомісячнику, що виходив у 1861—1862 рр.

Через 20 років після «Основи», співзасновником якої, до речі, був Шевченко, з’явився новий журнал — «Киевская старина» (1882—1906), також місячник з історичними матеріалами російською й українською мовами буржуазного, як уважалося, напряму. Навколо нього згуртувалася плеяда вчених: М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович, П. Лебединцев, П. Єфименко, М. Сумцов, М. Чалий. Передостанній із них присвятив Шевченкові понад 30 своїх праць, а останній до кінця свого життя працював над доповненням біографії Шевченка.

У згаданому журналі було надруковано велику кількість матеріалів про Шевченка, про його діяльність як поета й революційного діяча. Загальна політична платформа видання відзначалася буржуазно-ліберальним духом та націоналістичними тенденціями. Зокрема, літературно-критичні статті Сергія Єфремова, такі як «У пошуках нової краси» й «У боротьбі за просвіщення», поміщені на сторінках «Київської старовини», було визнано в радянські часи за націоналістичні. Гострій критиці за «буржуазні концепції» піддався Єфремов із боку кількох істориків української літератури.

Перший період шевченкознавчої діяльності Сергія Єфремова охоплює період від 1899 до 1919 рр. Тож за 20 перших років ним було опубліковано близько 70 праць, а після 1919-го й до 1929 року — надруковано понад 30 праць. Усі вони стосувалися вивчення творчості Шевченка. Перші з них указують на добру обізнаність 23-річного історика української літератури з поетичним доробком Тараса Григоровича. Відомо, що редакція журналу «Київська старовина» видала «Кобзар» 1899 року, після чого Єфремов виправив багато різних хронологічних помилок, які виявилися в рецензії, надрукованій у «Літературно-науковому віснику» (1899). Сергій Єфремов відкидав твердження про вплив Пушкіна на Шевченка тим, що пушкінські імперіалістичні мрії про злиття всіх слов’янських народів в одну «матушку Росію» були чужими ідеалам Шевченка, який бажав, «щоб усі слов’яни стали добрими братами».

До переліку перших статей Сергія Єфремова на різні теми належать «Курочкін і Шевченко», «Шевченко й українське письменство», «Шевченко за ґратами», «До 50-ліття смерті Т. Шевченка», «До 100-літніх роковин Шевченка», «Шевченко та Котляревський» і багато інших нотаток на праці Бориса Грінченка й Анатолія Луначарського. Деякі з них друкувалися на сторінках щоденної газети «Рада», що виходила українською мовою в Києві з 28 вересня 1906 року до 2 серпня 1914-го. Того ж року, до століття від дня народження Шевченка, видано книжку С. Єфремова під назвою «Шевченко. Збірка. Київ. 1914», до якої ввійшли раніше публіковані статті в періодичних виданнях.

Важливий погляд Єфремова на творчість Шевченка та думки про її значення для українського народу містить видання під назвою «Історія українського письменства», яке друкувалося в Києві в різні роки (1911—1924). Матеріал чотиритомної монографії закінчується історією української літератури на початку 1920-х рр.

Ця книга була одним з основних підручників для багатьох шкіл в Україні. Капітальна праця історика української літератури має кілька розділів, і в декотрих із них поважне місце займає текст, присвячений Шевченкові. В одному розділі, наприклад, указано на соціальне становище молодого Шевченка, вплив програми Кирило-Мефодіївського братства на поета, а також на ідейний зміст ранніх поезій і його еволюцію в них від ліризму-романтизму до реалізму. Автор у цьому розділі детальніше проаналізував глибокий вияв любові Шевченка до рідного краю та до свого поневоленого народу після повернення навесні 1943 року з України до Петербурґа. Від цього моменту перегорнув нову сторінку своєї поетичної творчості, у якій, за твердженням Єфремова, раптово виявляється гнівний протест проти кріпацтва, проти політичного гніту, проти царського деспотизму та проти національного й соціального гноблення України та її народу.

«Для України, — писав Єфремов, — вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великими письменниками в їхній Батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде». Як на

1920-ті рр., коли більшовики будували радянську «державність», єфремовська оцінка особистості Шевченка та його літературної творчості мала величезне значення. Хоч позначена однобокістю, у якій Шевченка вимальовано як пристрасного борця за справедливість і великого ворога царату, вона потрапила до складу поважного наукового шевченкознавства. Поруч із такими шевченкознавцями, як Михайло Новицький (1892—1964), Олександр Дорошкевич (1889—1946), Дмитро Багалій (1857—1932) і низка інших, Єфремов зайняв належне місце.

1924 року він опублікував статтю «На нерівних позовах» у «Шевченківському збірнику» (т. І за редакцією Павла Филиповича), у котрій підкреслив взаємини між Шевченком і царським урядом. Через рік після цього в науковому збірнику «Шевченко та його доба» було вміщено статтю «Поет і плантатор», яка нагадала читачеві про зусилля поета з розкріпачення своїх родичів. Аби Шевченкова поезія доходила до читача, цензура змусила його писати російською мовою. Саме на цю проблему поета Єфремов указав у науковій розвідці «Спадщина Кобзаря Дармограя», поява якої датується тим же роком. «Кобзар Дармограй» — це псевдонім Шевченка, яким він послуговувався для публікації своїх повістей.

Визначний діяч на українській літературній ниві та ще більший безкомпромісний ворог більшовицької влади, Єфремов одночасно працював над виданням творів Шевченка. Разом із М. Новицьким вони підготували двотомник поезії, який вийшов у Києві 1927 року. У раніше виданих «Щоденниках» Шевченка науковець відкрив багато різних помилок. Отож під назвою «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів Т. Шевченка. Під загальною редакцією акад. С. Єфремова. Том ІV.

1927» побачило світ видання, котре містило 187 сторінок тексту «Щоденника» та 533 — коментарів і на яке Павло Зайцев відгукнувся: «Його редактор С. Єфремов із таким пієтетом поставився до свого завдання, що видання це треба вважати взірцем видань науково-академічного типу. Докладні коментарі, що їх додали до тексту сам редактор і сім його співробітників, зроблено так, щоб по змозі не лишити жодного місця без пояснення». Велике значення цього видання полягає в тому, що сам Єфремов опрацював 430 приміток.

Але деякі радянофіли, що писали рецензії на цю працю, принижували її появу, чим і компрометували самого голову історично-літературного товариства при ВУАН Сергія Олександровича Єфремова. Такого ж нищівного розгрому з боку офіційної критики зазнала понад тисячосторінкова книга Єфремова «Листування» (1929). У цьому академічному творі є вступна стаття, 225 листів Шевченка, понад 200 листів, адресованих поетові від більш ніж 60 осіб, і понад 650 сторінок петиту докладних коментарів і покажчиків.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х рр. не треба було шукати багато причин, щоби віддати наказ на фізичне знищення так званих буржуазних націоналістів. Боротьба проти них посилилася шляхом цькування та переслідування. У самий розпал наукової діяльності, завершенням якої були два останніх видання Єфремова, настав її раптовий кінець. Улітку 1929 року його було заарештовано й відправлено на довготривале ув’язнення. Карався в тюрмах у час молоха, що тривав довгі роки в Україні та пожирав безмежну кількість жертв.

Крім сказаного вище про С. Єфремова як про шевченкознавця, варто ще згадати, що він спів­працював із багатьма виданнями, у яких появлялися його гострі публіцистичні виступи, котрі стали причиною його арештів ще за царських часів. Із-під його пера вийшла низка важливих монографій про письменників Марка Вовчка (1907), Михайла Коцюбинського (1922), Івана Нечуя-Левицького та Карпенка-Карого (1924), Івана Франка (1926) і Панаса Мирного (1928). У літературознавстві він виявився найвидатнішим представником неонародництва, яке залишило по собі величезний слід і вплив на його послідовників.

У справі Спілки визволення України (СВУ) його було засуджено та запроторено в тюремні табори, де, за одними даними, він помер 1937-го, а за іншими — у березні 1939 року. Загалом, після тих років його доля невідома. За таку титанічну наукову діяльність, кипучу, невтомну працю довгими роками, боротьбу з «радянщиною» та її прислужниками й пристосуванцями ім’я великого українського патріота-вченого й громадського діяча Сергія Єфремова хотіли знищити й затерти за ним будь-які сліди. Тож не знайшлося для нього невеличкого місця в сімнадцятитомній Українській радянській енциклопедії, в академічних виданнях про Шевченка, у різних словниках українських письменників та навіть у Шевченківському двотомному словнику (1976). Та попри все ворогові не вдалися намагання позбутися впливу С. Єфремова на історію української літератури. Його літературна спадщина з понад 3 тис. друкованих праць — непоборна та невмируща.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...