Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 20, 2017

Велич усього Волинського краю. Жидичинський чоловічий монастир святителя Миколая пізнав і славу, і падіння, і забуття

Автор:

|

Травень 04, 2012

|

Рубрика:

Велич усього Волинського краю. Жидичинський чоловічий монастир святителя Миколая пізнав і славу, і падіння, і забуття

До його образів молився король Данило Галицький. Єпископи й митрополити, солдати й київські безпритульники, школярі й монахи — усі знаходили прихисток у його стінах.

Старіший за Почаївську лавру

Напевно, навіть не всі волиняни знають, що в селі Жидичині, що за шість кілометрів від Луцька, діяв один із найвпливовіших і найстаріших монастирів Західної України. Тут лунало й слово Боже різними мовами, і чинилася наруга над святинями. Його палили до тла, а він поставав із попелу. Бо завжди знаходилися самовіддані люди, які хотіли, аби на цих красивих пагорбах на берегах Стиру жила християнська святиня.

Святомиколаївський монастир — колишня велич усього Волинського краю, а Жидичин — одне із найдревніших поселень. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі під 1227 роком. Приблизно з того часу відомий і монастир (історія не зберегла дати його будівництва). Він заснований раніше, ніж Почаївська лавра. Потім будівлі згоріли в пожежі. 1703 року на місці спалених дерев’яних будівель виросли кам’яні споруди. Збудовано Святомиколаївську церкву й Палац митрополита. Монастир перестав існувати 1840 року. У митрополичій резиденції в роки Першої світової квартирували прусські солдати. Потім тут оселилися діти з київського притулку та інваліди, а з 1947-го навчалися жидичинські школярі.

Під княжою опікою

Однією з найбільших святинь чернечої обителі була чудотворна ікона Святого Миколая, яка за джерелами датується ХІІ століттям. Як свідчить Іпатіївський літопис, саме перед нею прихиляв коліна князь Данило Галицький: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе».

Часто високе духовенство надавало перевагу Жидичину перед Луцьком, і митрополити та єпископи проводили тут чимало часу, вирішуючи церковні й державні справи. Ця обитель була найбагатшою з усіх тодішніх волинських монастирів. До неї належала ціла волость над річкою Стир, що охоплювала понад 10 сіл. Відомо, що на зустріч із князем Данилом Галицьким приїжджали в монастир бояри Луцька. Вони просили, щоби захопив місто і взяв його під свою опіку. Князь дав несподівану відповідь: «Я приїхав сюди молитися до святого Миколая й не можу того творити».

Відомо, що на той час у монастирі несло послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Після нашестя завойовників троє монахів взялися за відродження святині. Данило Галицький давав кошти на відбудову монастиря. Його опікунами в різні часи були князі Гольшанські, Острозькі, Любартовичі та інші. На території монастиря працювала народна школа, а згодом — однокласне училище.

Реліквії та їх плюндрування

Свого часу тут шукав душевний спокій і ласку Божу молодший син Богдана Хмельницького — Юрій. Відмовившись від гетьманства, він постригся в ченці під ім’ям Гедеон і став архімандритом монастиря. Ніхто не знає, що виніс звідси у своєму серці молодший син гетьмана — ця сторінка його життя ще не досліджена. Тоді до обов’язків архімандритів Жидичина входило утримання частини укріплень Луцького замку.

Відомо також і про те, що в монастирі з іконою Холмської Божої Матері перебував вірнопідданий польського короля Яна Казиміра єпископ Яків Суша, який у ХVІІ столітті одночасно був архімандритом Жидичинським. Наприкінці ХІX століття резиденція єпископів і монастирський сад передавалися у відання Почаївської лаври.

У роки Першої світової війни у Жидичині квартирувалися австрійські вояки. Було евакуйовано чудотворну ікону Святого Миколая, проте вона безслідно зникла. Пишучи спогади про ті жахливі часи, священик Федір Цибульський зауважив, що на іконах ХVIII століття в ризниці Святомиколаївської церкви ворожі солдати облаштували нари, а вівтар вони перетворили на спальню, хоругви з м’якої тканини використали на онучі, із чорної оксамитової ризи зробили попону для коня. Бокові ікони з кіотами окупанти пристосували під вішалки, забивши в них величезні цвяхи. Ці спогади священика донині зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї.

«Спасибі товаришу Сталіну»?

З 1921 року в монастирській споруді розміщався притулок для дітей-сиріт і інвалідів Першої світової війни. Це був єдиний на Волині опікунський заклад, у якому викладали українською мовою — саме про це говорила у своїй знаменитій промові у Польському сеймі сенаторка з Луцька Олена Левчанівська. Пізніше тут мав літню резиденцію український митрополит Полікарп Сікорський. Під його керівництвом працювала комісія з перекладу Святого Письма українською мовою. До речі, Полікарп Сікорський після приходу більшовиків не визнав Московського патріарха й не виїхав до білокам’яної.

Цікавим є сільський переказ про те, що напередодні Другої світової війни настоятелем Свято-миколаївської церкви був священик Моргаєвський, який нібито навчався в Тихвинській духовній семінарії разом із… Йосипом Джугашвілі. Місцевий краєзнавець Іраїда Майданець стверджує, що роки навчання Моргаєвського та Джугашвілі збігаються. Кажуть, священик звертався з листом до Сталіна й навіть отримав від нього відповідь. Саме ця обставина мала вирішальне значення: лист за підписом самого «батька народів» був своєрідною охоронною грамотою. Можливо, саме через це радянська влада не зруйнувала монастирського комплексу.

Після Другої світової війни в палаці єпископів відкрили загальноосвітню школу. Коли вона переселилася в нову будівлю, старе монастирське приміщення опинилося на межі зникнення, хоч його визнали пам’яткою архітектури національного значення та внесли до Державного реєстру національного культурного надбання.

Дарина Галицька

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...