Це — унікальний пам’ятник античної поховальної архітектури

Склеп Деметри роз ташований фактично в центральній частині міста Керчі. За художньою цінністю фрескового живопису його можна порівнювати з унікальною пам’яткою — Казинлицькою гробницею IV ст. до н. е. в Болгарії.

Відкритий склеп був випадково 1895 року на території приватної садиби Зайцевих. Уперше його детально дослідив археолог К. Думберґ. Неодноразово про нього згадувалося в російській, радянській та іноземній літературі.

Склеп розміщений під землею, виритий у природному ґрунті. До поховальної камери провадить вузький дромос, завдовжки близько 4 м. Невелика похоронна камера має прямокутну основу й напівциліндричне склепіння. Стіни й склепіння покриті фресковим живописом за сюжетами міфів про богиню родючості й землеробства Деметру.

Сама богиня зображена в центрі склепіння — її обличчя виступає на тлі темного волосся й синього хітона, шия прикрашена золотим намистом. Сцена викрадення дочки Деметри — Кори зображена напроти входу. Праворуч і ліворуч від входу — фігури Гермеса й німфи Каліпсо. Загальний стиль малюнка відзначений наївною умовністю. Однак зображення Деметри, сповнене почуття втрати матері, яка страждає, але не примирилися із цим, ставлять розпис склепу в ряд найкращих зразків давньогрецького живопису.

Культ богині Деметри був одним із найбільш шанованих у Боспорському царстві. У склепі були поховані жриці цієї богині.

На початку XX ст. склеп був придбаний Археологічною комісією і став уважатися філією Керченського музею старожитностей. З 1908 року він став доступний для відвідувачів. За свідченням М. Ростовцева, який описав склеп у цей період, «вологість у склепі залишалася постійною, а фарби зберігали свою свіжість». Але вже 1914 року було відзначено появу підвищеної вологості в склепі, лущення шару фарби.

Учасники Всесоюзної конференції археологів 1926 року говорили у своїх виступах про загрозливий стан розписів склепу. Після його ретельного обстеження комісією в 1927-му було ухвалене рішення обмежити доступ відвідувачів до склепу. Наступна комісія, проведена 1938 року, відзначила збільшення осипів барвистого шару, порівняно з 1927-м. Основною причиною руйнування називали підвищення вологості в склепі й відкладення солей на штукатурці та барвистому шарі. Керченському музею було запропоновано вести постійні спостереження за вологістю в склепі.

У роки Другої світової війни стан склепу значно погіршився. Місцеві жителі використовували його як бомбосховище. Тут була встановлена пічка, у стелі дромосу — пробито отвір для труби. Збережена частина живопису виявилася вкритою шаром кіптяви.

Протягом багатьох наступних років проводилася реставрація склепу, робилися спроби його осушити. У цей час було розроблено низку проектів із порятунку поховання (1950, 1951, 1958, 1966, 1969, 1973 рр.), однак жоден із них не був здійснений на практиці.

В 1970-х рр. поруч зі склепом розпочалося будівництво житлового мікрорайону, що різко погіршило стан склепу. У камеру стали надходити ґрунтові води. І у 80—90-х рр. їх рівень уже коливався від 50 до 90 см.