Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Що не вежа — то перлина. Про перші водогони відомо ще із часів стародавнього світу

Автор:

|

Березень 22, 2012

|

Рубрика:

Що не вежа — то перлина.  Про перші водогони відомо ще із часів стародавнього світу

На теренах сучасної України також знайдено численні докази побудови водогінних систем (наприклад, у Чуфу-Кале). А от першим водогоном у сучасному розумінні з-поміж міст України могла похвалитися Євпаторія, і сталося це на два роки раніше, ніж у Лондоні, — 1837-го!

Із кінця XVIII ст. для забезпечення тиску та збалансування денного споживання води в трубах почали будувати водонапірні вежі. Перші з них мали вигляд замкових башт і були справжніми витворами мистецтва.

Житомир

Починаючи з 1898-го місто Житомир централізовано постачалося водою з річки Тетерів. І перша з житомирських водонапірних веж збудована того ж року за проектом архітектора Карла Єнша, хоч на самій споруді як рік побудови зазначено 1896-й. Свого часу вона також виконувала функції пожежної каланчі, що й не дивно — того часу вище за неї могли здійматись тільки маківки соборів. А нині вона є своєрідним символом міста.

Це — одна з найвідоміших водонапірних веж України, яка своєю неперевершеною архітектурою у стилі модернізованої неоготики заслуговує на особливу увагу. Червона цегла надає їй промовистої врочистості й вирізняє з довколишнього пейзажу.

Коло залізничного вокзалу є ще одна досить цікава водонапірна вежа. Звісно, вона є новішою й більш стриманою в декорі, її архітектурний стиль, можливо, нагадує псевдороманський, але, по суті, є конструктивізмом.

Вінниця

Вінницька водонапірна красуня, мабуть, найкраще з-поміж усіх інших виглядає в навколишньому ландшафті міста. І вже точно це — єдина водонапірна вежа в Україні, що має годинник. А між іншим, це вже не перший її годинник…

Розмови про необхідність постачання Вінниці питною водою почали вести на вищих рівнях починаючи ще з 1902 року. Міський архітектор Григорій Артинов 14 лютого 1904 року подав до управи проект водогону з кресленнями й кошторисом. А зведення самої вежі тривало між 1910 та 1912 рр. Будівництво гальмувалося встановленням на баштовому даху механічного годинника на 4 мідних циферблати, а також браком грошей. Цікаво, що за призначенням споруда попрацювала дуже короткий термін — десь до 20-х рр. XX ст. У роки Другої світової війни вона слугувала спостережним пунктом. Саме тут 20 березня 1944-го замайорів прапор визволення. На початку 1980-х споруда була реконструйована за проектом Євгена Пантелеймонова, а з 1985-го тут відкрився Музей бойової й революційної слави міста. І, нарешті, 1993 року музей, змінивши експозиції, отримав назву Музею пам’яті вінницьких «афганців».

Час від часу ведуться розмови про облаштування оглядового майданчика чи спеціального майданчика для урочистих події. Гарна ідея. Ті, хто мав змогу оглянути місто з висоти цієї башти, як-от дітвора, що лазила сюди постріляти з рогаток по голубах, залишались у захопленні.

Маріуполь

Стара маріупольська водонапірка, зведена ще 1908 року, і нині стоїть на своєму місці, на перехресті вулиць Варганова й Енгельса. Сторічну маріупольську 33-метрову неоготичну красуню, без сумніву, можна назвати видатною пам’яткою своєї доби, а от зараз і в голові не вкладається, що технічні споруди сучасного міста можуть проектуватися з урахуванням естетичної складової.

25 квітня 1908 року міською думою було затверджено проект улаштування в Маріуполі водогінної мережі. Проект склав інженер, міський архітектор В. А. Нільсон. А будівля самої водонапірної башти з’явилась між 1909 та 1910 роками. Вона й досі збереглась у прекрасному стані.

Київ

Серед українських міст Київ не здобув пальми першості в спорудженні водогону. Його «обскакали» Керч, Євпаторія та Дніпропетровськ. Київ отримав водогін 1872-го лише четвертим. Того ж таки року з’явилася перша водонапірна вежа, що в Хрещатому парку. 1876 року пару їй склала ще одна башта, разом із якою вони нині входять до комплексу київського Музею води. Ці вежі стилістично дуже схожі, до того ж вони реконструйовані в той самий час. Особливістю обох споруд є те, що верхня їх частина (принаймні ззовні) збудована з дерева, тоді як нижня — із жовтої цегли.

Власне, музей, або, як його більш серйозно називають, Водний інформаційний центр, — це не формальність, а дійсно цікава атракція. Він розташований у підземеллях молодшої вежі, а в старшій розмістився ресторан.

Зірне

На одній з околиць парку в Зірному стоять залишки старої водонапірної вежі. 25-метрова руїна збудована з цегли й своїми декорами, стилізованими під машикулі, і вікнами, стилізованими під бійниці, швидше, нагадує замкову вежу десь так XIV ст. з елементами мавританської архітектури. Вежа виникла не на порожньому місці: до 1945 року навколо розташовувався палац Малинського з коркового дерева, що згорів зразу після Другої світової.

Козятин

У Козятині, упритул до залізничних колій, трохи не доїжджаючи до вокзалу, можна помітити цікаву споруду, імовірно, не набагато молодшу за сам Козятинський залізничний вокзал. Це — водонапірна вежа, одна з небагатьох, що були зведені у бароковому стилі (принаймні стилістично схожа). З усіх боків вежа огороджена парканами, так що до неї впритул і не підійдеш — єдині ворота для сторонніх не відчиняються. Тож доводиться милуватися із залізничних колій.

Глухів

Зовні глухівська водонапірна вежа виглядає цілком сучасною спорудою, ну принаймні на 80 років не виглядає точно. А, між тим, була зведена у далекому 1927 році. І архітектура її — смілива й нетрадиційна як для свого часу. Інших подібних до неї в країні не було, нині не залишилось точно. Зараз вона розташована на

вул. Терещенків. А от раніше на цьому місці були Путивльські ворота Глухівської фортеці. Вежа чимось схожа на Останкінську башту в Москві, але трохи поступається їй зростом (41 метр). Із башти відкривається краєвид фактично на весь Глухів.

Наталівка

1884 року цукрозаводчик Павло Харитоненко обрав місцем для будівництва своєї літньої резиденції залишки багатовікового дубового гаю на території сучасного села Володимирівки. Садибу на честь онуки голови роду назвали Наталівкою. Цікавою особливістю маєткового ансамблю було те, що всі споруди побудовані в різній стилістиці. Тобто, загалом, ансамбль був цілком еклектичний.

На жаль, сьогодні багато будівель резиденції Харитоненка втрачено. Та серед тих, що залишились, вирізняється водонапірна вежа. Будуючи суто утилітарну споруду, зодчі потурбувались і про її зовнішній вигляд. Башточка, примірявши на себе готичні обриси середньовічних європейських замків, і сьогодні виглядає достатньо привабливою, щоб звернути на себе увагу як на пам’ятку архітектури.

Дарина Галицька

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...