Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 10, 2019

Про українське село, звідки походить цьогорічна нобелівська лауреатка Ольга Токарчук

Автор:

|

Листопад 13, 2019

|

Рубрика:

Про українське село, звідки походить цьогорічна нобелівська лауреатка Ольга Токарчук

«Моя бабка була українкою, — якось сказала журналістам Ольга Токарчук, цьогорічна лауреатка Нобелівської премії з літератури. — А взагалі Токарчуки походять від Токів біля Тернополя». Вона не раз бувала в Україні, однак до Токів ще не доїхала. А даремно — їй би тут сподобалося.
І цілком можливо, що Токи стали б центром дії її нової книги. Адже хіба вони гірші за міфічне село у центральній Польщі з роману «Правік та інші часи», кордонами якого опікуються архангели? Бо ж навіть за описом схожі: є тут і луки, і річки, млин і храми, є навіть замок на горбочку, від якого, щоправда, вціліла лише одна вежа.
Тепер кордони Токів пильно стережуть гуси. Із гелготінням зграйками перебігають через вузьку курну дорогу, якою місцеві неквапом їдуть тракторцями або велосипедами; убрід переходять зміліле русло Збруча — тут, де зараз проходить умовна межа між Тернопільською та Хмельницькою областями, три сотні років був кордон між імперіями. 1772-го, під час поділу Речі Посполитої, Токи лінією на мапі відрізали від материнського містечка — Ожигівці, віддавши останнє Австрійській імперії. А по той бік річки відтоді починалася вже Російська. Потім там був Радянський Союз, а тут — Польща. Тепер про ті часи нагадують лише похилені хрести старого цвинтаря, що густо-густо поріс чагарниками, у яких оселилися лисиці.
Якщо їдете до Токів із великого міста, квиток можете купити лише в один кінець. Та й графіки руху автобусів «нагуглите» тільки в одному напрямку — так, ніби повернення звідти — лише у добрій волі водія старенького «ПАЗика». Дорогою обганяємо вози з сіном і гарбузами, запряжені кіньми, у старому причепі рохкає чорно-біла свиня, між селами шлях перепиняє корова. Добротна траса приводить у чепурне село: тротуари, велопарківки, магазинчики, аптека, у дитсадку, школі, будинку культури — новенькі блискучі вікна. Тут живе понад тисяча людей, із них 100 — школярі, понад 30 — вихованці дитсадка.
«Гарно у нас, правда?» — з гордістю питає літня жінка у зеленому флісовому светрі, що разом зі мною виходить із автобуса. Цікавлюся, чи чула вона про Ольгу Токарчук та Нобелівську премію з літератури. «Токарчуки? — морщить чоло. — Ні, нема тут таких, не живуть. А книжок не читаю. Нема часу, доцю. Це село, робити треба!»
Схоже, ця пані цілком солідарна з позицією Тимофія Милованова, нового міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, котрий не раз висловлював твердження: книжки — то тільки для дозвілля, а знання, досвід у наш час здобувають актуальнішими методами.
Ігор, молодий батько, котрий везе сина у возику рівною асфальтівкою у Токах, із міністром не згоден. Хоча визнає, що сам останню книжку ще у школі прочитав. Але жінка читає. І синок казки любить. «Мій найменший також», — додає Іванка, котра зустрічає двох старших дітей із автобуса. Зітхає, що на читання мало часу — а от колись «Майстра і Маргариту» за пів дня проковтнула! А тепер швидше кіно подивитися, яке за книжкою зняли. «Правда, «Сутінки» я прочитала. І «50 відтінків сірого» також, бо хотіла дізнатися, чим від фільму відрізняється, — визнає жінка. — А ще Анжеліку читала. Одинадцять томів. А от 12-й, який Серж Голон уже сам писав, без дружини, кинула — нецікаво».
Нас обганяє кортеж чорних позашляховиків, звертає до замку. На фотосесію. Іду й собі подивитися. Перепитую напрямок у жінки з лопатою, котра прямує назустріч. «Та он туди. Тільки від замку одна вежа залишилась і мур трохи, — зітхає вона. — Й озера, що довкола було, нема вже, висохло». Цікавлюся, чи читає зараз щось. Усміхається: телепрограму. І книгу рецептів, бо ж час на консервації.
Біля церкви на огорожі присіли дівчина з хлопцем. «Не читаю, вже школу закінчив», — мружиться парубок на сонце. «А я інколи у тітки книги беру, в неї їх ба-а-а-агато, — каже юнка. На шиї — золота літера «Д», бо її Даринкою кличуть. — Найбільше люблю Джоді Піколт». Це американська письменниця, авторка гостросюжетних психологічних романів: убивства, смертельні хвороби, загадки походження.
Поміж хат із барвистими квітниками підіймаюся до замку. Його звели ще у XVI ст. — тут у часи нападів татар ховалися селяни разом із усім провіантом. А потім потрохи майже весь по камінчику розібрали — на дорогу, на стайні у селі. Біля мурів пасуться корови. Наречена у довгій білій сукні марно намагається оминути підсохлі кізяки. Усі весільні гості — у синьому. «Тематичне весілля, — пояснюють мені. — Де ідею взяли? В Instahram!» Хто б то у часи Інтернету зазирав у книжки…
«Ніхто уже ні журналів не передплачує, ні книжок поштою не замовляє, — підтверджує листоноша Василина Луцик. — Хіба газети дехто». Ганна Яворська, сільська голова Ток, каже, що по літературу їздять до райцентру — Підволочиська. Зазначає, що треба буде книжок Ольги Токарчук замовити для шкільної бібліотеки. Бо хоч їх уже кілька виходило українською, у селі поки що жодної немає.
Поповненню у бібліотеці точно зрадіє Петро Безкоровайний: цей чоловік перечитав усе, що є, по кілька разів — історичні романи, детективи і навіть народні казки. «У батька після операції впав зір, — розповідає його донька Марія. — Однак усе просить привезти з міста нових книжок, дуже їх любить».
«Коли почув про Нобелівську лауреатку, коріння якої сягає мого рідного села, відразу почав шукати її твори, — каже Роман Навроцький. — Знайшов «Гру на багатьох барабанчиках», читаю. Подобається! Хоча на загал люблю релігійну літературу, історичну, як от «Чорний ворон» Василя Шкляра, а ще розвиваючу, яка допомагає зростати».
Має у читацьких планах книгу Токарчук — «Веди свій плуг понад кістками мертвих» — й уродженка Токів Надія Романкевич. Вона читає дуже багато: серед улюбленого — детективи Аґати Кристі та Жоеля Діккера, психологічний реалізм Деніела Кіза, а також книги на основі реальних подій і нон-фікшн. «Мрію написати і свою книгу, поки що готуюся — читаю літературу з порадами», — зізнається Надя. Вона у Токи закохана — може, про них і писатиме?
Це маленьке село з пограниччя імперій невидимими нитками зшите з усім світом. Гортаємо разом із Ганною Яворською старезну церковну книгу. Тут описано основні події жителів кожної з хат: народився, оженився, хрестив дітей… І майже біля кожного другого прізвища помітка: «вибув», «виїхав». До Америки, Канади, Польщі, Франції, Данії, Арґентини… Серед таких — і родина Токарчуків, звіяна з рідної землі у міжвоєнне лихоліття.
«Тепер також виїжджають, — каже голова села. — Хоча у нас є робота, і платять непогано. От на цегельному заводі заробляють по 10-12 тис. грн на місяць, на тваринницькій фермі — по 18-20, а ще агропідприємство є, та й фермерам робочі руки потрібні. Але молодь хоче до Америки чи Англії. У Польщі, кажуть, замало платять. 137 жителів села зараз на заробітках в Італії. Та я й сама там була у 1990-х. Що скажу? Раби ми для них, своїми не станемо. Жінка показує на чепурну хатину: а ось тут живе молода пара, приїхали зі заробітків у Польщі, купили за 6 тис. USD. Хочуть, аби діти виростали на рідній землі. У гарному селі зі замком, кордони якого стережуть гуси.

Юлія Постоюк, «Експрес»

About Author

Meest-Online