Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Оповідки львівських кам’яниць

Автор:

|

Листопад 03, 2011

|

Рубрика:

Оповідки  львівських кам’яниць

Яких тільки історій — романтичних, скандальних, кримінальних, тривіальних, побутових, гумористичних — не всотали у себе львівські кам’яниці за п’ять століть (від пожежі 1527 року). Деякі з них добре відомі, а скільки ще їх криється під облізлим тиньком старих стін! Приміром, під час облаштування кав’ярні в одній пивниці якось знайшли замурований у стіну кістяк. Виявилось, це — із 1920-х років, коли Львів мало чим різнився від Чикаґо, навіть один із членів банди леґендарного Аль Капоне тримав у місті Лева казино.

А колись, дуже давно, у будинку на вулиці Краківській мешкав один багатий чоловік. У львів’ян була давня традиція — запрошувати до себе бідних і жебраків на свята й пригощати їх. Особливо цим славилися личаківці, які навіть прислуговували дідам, які сиділи в них за столом.

Чоловік же з Краківської був страшенним скупердяєм і, незважаючи на свої великі статки, жодного разу не запросив бідного, щоб розділити з ним обід. Коли цей чоловік помер, душа його не знаходила спокою й щоночі в його покої щось торохкотіло в комині або перевертало меблі. Родина померлого зі страху ніколи не заходила до кімнати, де жив привид.

Якось до помешкання на Краківській попросився подорожній. Покласти його на ніч не мали де, хіба в кімнаті з примарою. «Жодних привидів я не боюся», — сказав подорожній і сміливо зайшов із вечерею, яку йому офірували, до страшної кімнати, промовляючи: «Благослови, Боже, і пробач гріхи тому, хто сидить у комині, нехай вийде до мене й зі мною вечерю розділить». І тої ж миті з комина вилізла темна постать, уся в сажі: «Дякую тобі, чоловіче, що збавив мене спокути. Бо я вже багато років покутую за те, що ніколи жодного голодного не пригостив. І мав я доти покутувати, доки мене хтось їсти не попросить». I, ставши білим-білісіньким, зник з очей…

А на розі вулиць Сербської й Староєврейської стоїть Клопотівська кам’яниця. Колись власником її був львівський міщанин Клопіт. По його смерті будівля переходила з рук у руки, але всі господарі мали з нею справжній клопіт. А річ у тому, що вночі на стриху кам’яниці хтось сильно гуркотів і звідти чулися страшні крики. Нові власники намагалися чимшвид­ше позбутися будинку, і нарешті 1641 року його викупило місто. У маґістратських документах писалося, що в занедбаній кам’яниці «жоден християнин через сморід і румовища мешкати не хоче». І ось, 1664-го, коли в ній і справді вже ніхто не мешкав, туди забрів на ночівлю бідний дротар, який ходив містом, лагодячи начиння. Ледве він задрімав, як із горища долинув страшний гуркіт і крики: «Йой, не можу! Зараз кину! Уже кидаю!» Дротар не розгубився й собі гаркнув: «Та кидай вже до холєри, щоб тебе на тім світі кидало!» І тільки він це вигукнув, як звідкись згори в темноті на дротяра посипався дощ золотих талярів. Коли дзенькіт припинився, почулося полегшене зітхання й запанувала мертва тиша. Відтоді в кам’яниці вже жодних страхів не було, а дротар розжився великим маєтком. А хто кричав на горищі й чому хотів позбутися своїх грошей, так навіки й залишилося таємницею.

Віталій Стечишин

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...