Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Одне з наймістичніших місць в Україні

Автор:

|

Серпень 07, 2019

|

Рубрика:

Одне з наймістичніших місць в Україні
Тараканівський форт

Тараканівський форт — одне з найзагадковіших і наймістичніших місць України. Саме тут під мурами поховані понад 200 австрійських солдатів. Чому цей форт називається Тараканівський? Бо його захопили таргани? Зараз — можливо, але не тоді, коли він був збудований. Річ у тім, що розташований форт неподалік села Тараканів, що в Рівненській області, звідси і назва.
Збудували споруду 1890 року. Основна мета була захищати залізничну колію Львів-Київ. Забігаючи трохи наперед, вдалося так собі. Точніше взагалі не вдалося. Форт став воєнним складом і в’язницею для полонених.
Але навіть в’язницею він побув недовго. Рівно за десять літ, 1900-го, російська влада вирішила, що ця споруда не має ніякого сенсу і покинула її. Якийсь час форт просто стояв і не приносив жодної користі.
Але німецькі, австрійські та польські війська поміркували і забрали споруду собі. Зрозуміло, що росіянам це не сподобалося і 1915 року вони вирішили повернути Тараканівський форт під свій контроль. Трохи нагадує історію з Аляскою.
Почалися жорстокі битви, споруда була майже повністю зруйнована. Унаслідок боїв росіянам вдалося повернути укріплення у свої володіння. Загинуло близько 200 австрійських солдатів. Їх поховали під насипами форту.
Ну, а тепер — леґенди про Тараканівський форт. Місцеві розповідають, що тут із легкістю можна зустріти примар. Душі австрійських військових не можуть заспокоїтись. Ось один із переказів однієї жінки: «Жителі нашого села намагаються не ходити в те місце. Для нас це не є якоюсь архітектурною пам’яткою. Ми звикли до цього форту. Якось мені припала черга пасти корів. Випасали неподалік від форту. Давно це було, я тоді ще молодою була. Так от, перед тим, як гнати корів додому, ми вирішили їх перелічити. Бракувало однієї корови. Я покликала свого чоловіка і сина, щоб ті допомогли з пошуками. Шукаючи корову, почула, що хтось мукав із боку Тараканівського форту. Прибігла туди і корова справді паслася серед мурів. Аж раптом я помітила, що з однієї арки на мене дивиться незнайомий чоловік. Це був не турист, бо одяг був дуже старий, а обличчя змучене і все в крові. Він подивився на мене ще пару секунд і непомітно зник. З того часу туди не ходжу, а цього чоловіка більше ніколи не бачила». Можна в це вірити, або ні, але диму без вогню не буває. Я, коли був на території форту, мав дивне відчуття тривоги.
За даними істориків та дослідників, на території Тараканівського форту досі є діючі пастки. Потрапивши до такої, людина опиняється в підземній ямі. Тому пересуватися територією форту обережно і не ходити туди самому. На стінах форту можна побачити різні написи. Їх залишали в різні часи ті, хто тут бували. Один із написів — 1905. За даними експертів він — справжній.
Під час Другої світової війни в підземеллях форту німці проводили експерименти над людьми. В той час тут безслідно зник не один десяток людей. Сюди приходять вмирати тварини. Ви можете переконатись у цьому самі. Вони лежать, здебільшого, в покинутих арках форту.

За 35 км від фронту

Анна Балакир, «Експрес»

«Тут мені навіть більше подобається, ніж у Карпатах», — каже Дмитро Чаплик, сидячи на лавці біля двору. Йому було 18, коли довелося перебиратися у с. Званівка на Донеччині з рідної Галичини. Сталося це 1951 року. Тоді після польсько-українського обміну територіями сюди переселили 340 родин українців із с. Ліскувате.
Біля двору Дмитра Чаплика стоїть трактор. У Ліскуватому він працював трактористом, ним став і на Донбасі. «Мій батько працював на пилорамі, ми тримали корів, коня, — згадує 86-річний чоловік. — Коли переселяли, то можна було зі собою брати все, крім хати. А тут людям казали, що «бандери» приїдуть. Поселили нас дев’ять душ у маленькій хаті. На підлозі спали. Їсти у нас було завжди. Багато трудилися, картоплю садили. Прийняли нас у Званівці дуже добре, хоча хтось інколи міг обізвати «бандерою».
Дмитро Теодорович веде через двір за хату. «Тут мені добре живеться. А в Карпатах зимно, землі нема, — пояснює він. — Хоча всюди можна добре жити, якщо не бути ледарем. Он траву машиною скосив, сіно продав. І п’ять тисяч — у кишені».
Сідаємо біля воріт на лавку, застелену старими штанями. Над нами — черешня зі стиглими, аж чорними, ягодами. До самої дороги ростуть інші фруктові дерева. Дядько Дмитро садив колись їх для себе і сусідів. Чоловік наказує мені лізти на драбину біля черешні та нарвати собі ягід. Сам іде мити підлогу в хаті, бо завтра — неділя.
Марії Легуцькій під час переселення було сім років. Її рідне с. Мочари — тепер у Польщі, за 3 км від кордону з Україною. «Плакали, коли нас переселяли, бо казали, що на Сибір вивезуть, — згадує жінка. — Нашу родину, дев’ятьох людей, оселили в однієї жінки з сином. Восени ми перейшли в нову хату, яку нам збудували. Вона була ще вогка, глиною обліплена. Ми збирали сухе перекотиполе, стовбури соняшника, щоб палити. Бідували, плакали. Та з часом «западники» стали на ноги, бо були працьовитішими за місцевих».
У вітальні в кутку стоять дві ікони, прикрашені штучними квітами. Їх винесла мати Марії Іванівни, коли церкву в Мочарах підпалили комуністи. Марія Легуцька народила трьох дітей. Її донька Ольга працює директоркою школи. «Я і всі діти переселенців, були тут «бандерами з посьолка». Хоч ми й дружно жили з місцевими, допомагали одне одному, — каже Ольга Максименко. — 17 років тому мене призначали директоркою школи. Начальник районного відділу освіти казав: «Якщо будуть питати, кажи, що наша. Не кажи, що «бандерка».
2013-го Ольга Іванівна побувала у материних Мочарах і Ліскуватому, на батьківщині батька. Там відшукала дідову хату. «Знайшла ті чотири ряди смерек, про які він розказував, — розповідає жінка. — Знайшла старий колодязь, куди вони кинули увесь реманент — борони, плуг, бо думали, що повернуться».
Андрій Тимчак розповідає, що в селі зараз — трохи більше, ніж тисяча жителів. «Сюди переселили людей зі спірної між лемками та бойками території, — пояснює 50-річний чоловік. — Хто ці люди? Я й сам думав — бойки чи лемки? Але чим вони відрізняються? Бачив фотографію 1940-х рр. Людей вісім сидить на ній. Підпис: «Лемки і бойки в горах». І що? Абсолютно однакові люди!»
Два роки тому Андрій Степанович заснував у Званівці «Лемко-центр», разом із дружиною Юлією у власному домі проводять освітні й культурні заходи, переважно для молоді. Біля двору громадського діяча — дерев’яний стенд із написом «Лемко-вісник», на ньому — афіша дитячого свята. Поряд із нами — зведена цегляна стіна. «Тут збиратиметься громада, — пояснює ґазда. — Буде центр вертепного руху на Донбасі».
Званівка відрізняється своєю проукраїнською позицією. Село лежить за 35 км від межі з територією, захопленою бойовиками терористичної організації «Донецька народна республіка» (ДНР). 2014-го було окуповане. Перші обстріли тут почалися 19 червня, під час випускного, коли діти йшли зустрічати світанок. Сепаратисти захопили греко-католицьку церкву — хотіли зробити у ній блокпост, бо вона висока. Та прихильників «Новоросії» у Званівці не знайшлося. Тепер тут над багатьма будинками майорять синьо-жовті та червоно-чорні прапори. «У ДНР ми б не жили», — запевняють місцеві.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...