Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

9 тисяч кілометрів Індії. Країна, побачена очима сучасного українця

Автор:

|

Березень 08, 2012

|

Рубрика:

9 тисяч кілометрів Індії. Країна, побачена очима  сучасного українця

Львів’янин Ігор Хома, директор туристичної фірми «Аратта-Тур», нещодавно повернувся з тривалої мандрівки Індією, де провів 35 днів і подолав 9 тис. км (сім разів уздовж України). Ця подорож не мала жодної бізнесової мети, а була лише втіленням даного людині природою потягу до мандрів, до пізнання чогось нового, а в цьому новому — і себе. До того ж і директорові тураґенції інколи просто хочеться самому побродити світом, а не тільки возити на екскурсії інших. Індія для українців є казковою країною, яку ми бачимо крізь призму давніх стереотипів. Яка ж вона в реальності, без штампів? Про все це та ще дещо — наша розмова з Ігорем Хомою.

Їхали майже наосліп

— Як у вас виникла ідея поїхати в Індію?

— Ідея в мене народилася ще змалку. Завжди хотів побачити цю країну. Тільки тепер знайшов для цього час.

— І якими були перші хвилини в цій країні?

— Спочатку чогось чіткого, що б я асоціював з Індією, не було. Ми прилетіли рейсом Москва—Делі й потрапили в сучасний аеропорт з дуже гарним сервісом і низькими цінами. Києву й Москві про такі термінали можна лише помріяти. Та коли потрапили в круговерть столичних вулиць, відчули, що опинились у зовсім іншому світі. Широчезна вулиця наповнена не тільки автомобілями, вело- й моторикшами та перехожими, а й верблюдами, буйволами, коровами. І всі вони — рівноправні учасники дорожнього руху. Усі — навдивовижу спокійні, ніхто не нервує, а повільно та цілеспрямовано сунеться у власних справах. Про свій напрямок руху водії вказують не фарами, а гудками клаксонів. На всіх візках і возиках так і написано: «Будь ласка, посиґналь». А на роздільній смузі посеред усього цього шуму сплять собі люди.

— Чи ви бронювали наперед готельні номери, і чи взагалі був якийсь чіткий план мандрівки?

— Їхали ми майже на­осліп, керуючись інформацією з книжок і Інтернету. І я про це не пошкодував. Індія з готельних номерів і з розпланованими екскурсіями — це наче країна, побачена чужими очима. Так само наосліп підібрались і мої супутники — двоє незнайомих киян і знайома львів’янка Ольга. З аеропорту рухались у напрямку так званого «Мейн Базар», району для таких подорожан автостопом, як і ми. Тут є готелі, ринки зі сувенірами, численні крамниці.

Головний бог Делі — Франклін на банкноті

— Довго звикали до іншого клімату, чужої культури, невідомої кухні?

— Сезон для мандрівки ми вибрали оптимальний. Спека не дошкуляла. Якщо вдень було плюс 20—25 градусів за Цельсієм, то вночі температура знижувалася до плюс п’яти. Тому я одразу зробив найвдалішу за всю свою мандрівку покупку — канадський спальник за 22 USD. Що ж до зміни культур: те, що здавалося диким і неприйнятним в Україні, тут є на своєму місці. І ти усвідомлюєш, що тут має бути саме так, бо інакше й бути не може. Однак я ніяк не міг звикнути до величезної кількості ідолів. Вони на кожному кроці — Ганеші, Шіви, інші боги. І їхня кількість не має жодного духов­ного підґрунтя, просто реклама для туристів. Це дуже дратувало. А от щодо людей відразу склалося враження, що головний бог Делі — Бенджамін Франклін на стодоларовій купюрі. Першого ж дня розумієш, що ті сотні людей, які шарпають тебе, кудись тягнуть, закликають і пропонують свої незрозумілі й зрозумілі послуги чи просто щось випрошують, мають на меті лише одне — «розвести» тебе на гроші. Вони так дошкулять, що вже за лічені хвилини хочеться стрімголов тікати від них світ за очі. Дуже рідко ми натрапляли на інтелігентних людей. Іще один аспект — це кухня. Протягом перших днів ми харчувалися тільки фруктами і свіжовичавленими соками, які тут тільки натуральні й дуже дешеві.

Далі припиняю допитуватись, а лише слухаю, вбираю в себе розповідь про те, що найбільше вразило пана Ігоря за 35 днів перебування в цій країні. Оскільки на газетній шпальті неможливо вмістити всю інформацію, отриману з тригодинної розмови, нижче наведу те, що видалося мені найцікавішим.

Демографічна ситуація є проблемою

— У Делі ми відвідали багато місць, найбільше запам’ятався Червоний форт, збудований англійськими колонізаторами. Для місцевих вхід сюди коштує 10 рупій, для приїжджих — 250. Аби вам легше було орієнтуватися, скажу, що один американський долар — це приблизно 50 рупій. У нас була постійна проблема з таксистами. Вони зовсім не знають міста, зате відчайдушно торгуються: даси 300 рупій, то завезу, але не знаю, де це! Смітять повсюди безбожно. Дуже багато пластикових відходів, але за ніч вулиці й парки знову стають чистенькими. Тротуари та вулиці вимивають шампунями. Узагалі, я не бачив індусів, які би курили циґарки, проте на кожному кроці якісь підозрілого вигляду особи пропонують гашиш чи марихуану. До речі, із демографічною ситуацією в Індії — справжня проблема, і набагато більша, ніж ми собі уявляємо. Прийнято мати одну дитину. Так і не зрозумів: чи це лімітується урядом, чи просто необхідність. Намагаються народжувати лише хлопчиків, якщо ж очікується дівчинка, то переважно роблять аборт. Єдине дитя в сім’ї — надзвичайно вередливе, жодного виховання. Яскравий приклад: в аеропорту Делі сиділа індуска з 10-річним хлопчиком. Малий знайшов якусь палицю й довго стукав нею по екрану плазми. Нарешті розбив його й пішов назад до мами, яка все це чудово бачила, але не зробила синочку жодного зауваження. Таких випадків — безліч. У бідних родинах народжують багато дітей, але реєструють тільки одну. Тому вкрай сумнівно, що зараз в Індії налічується півтора мільярда жителів, швидше за все, їх понад два, якщо не більше. Страшенно мене нервували натовпи просвітлених іноземців, у яких тут повідкривалися чакри. Життя в ашранах (монастирі, місця для медитації та релігійних практик) — суцільний обман. Місцеві «баба» (просвітлені ченці) сидять під бан’янами, вживають гашиш і тягнуть із туристів гроші. Гидотне видовище. Просвітлюють чужоземців без жодного релігійного підтексту, часто плутаючи своїх богів і вигадуючи нових. Будь-хто з індусів може як-небудь розмалюватися, поначіпляти на себе все, що знайшов, стати «баба» й іти дурити туристів. Ми називали їх не «бабами», а «бабайками» (ну, дуже схожі). У вічі білим просвітленим краще не дивитись, там ви побачите не найвищий спокій, а затуманену порожнечу. Коли тепер бачу на вулицях українських кришнаїтів, то мені їх просто шкода.

Сикхи — сором’язливі й добрі люди

— Із Делі поїхали потягом у містечко Амрітсар, штат Пенджаб; це — за шість кілометрів від пакистанського кордону. Декілька слів про дорогу. Квиток узяти — проблематично, найкраще бронювати за декілька днів у туристичних аґентствах. Старі стереотипи про пасажирів на дахах і підніжках вагонів — цілковита нісенітниця. Потяги тут — дуже сучасні, швидкісні й комфортні. Найстаріші вагони 2000 року випуску. У кожному з них є чотири туалети: два — для європейців (із туалетним папером), два — для індусів (без туалетного паперу). Місцеві жителі замість паперу використовують тільки воду, тому ліва рука в них уважається нечистою. Нею не можна вітатися. Проте щодня вони дуже ретельно миються, а «нечистими» називають європейців. Потяги далекого сполучення повинні традиційно запізнюватися на три години, але нам пощастило. Стільки чекати нам довелося лише раз. В Амрітсарі є священне місце сикхів. Тут у Золотому храмі зберігається їхня свята книга Ґрант Сагіб. Зовні сикхи виглядають доволі моторошно. Вони ніколи не стрижуться та не голяться. На голові — обов’язкова чалма. Оскільки з віком волосся за рахунок довжини стає більше, то й чалма також збільшується. Ще одним обов’язковим елементом їхнього гардеробу є довжелезний кинджал. Спочатку їх побоюєшся, але, трохи поспілкувавшись, виявляєш, що це — дуже сором’язливі й добрі люди. Хоч саме вони 1919 року підняли повстання проти англійських колоністів. Сам Золотий храм стоїть посеред велетенського басейну, у якому плавають величезні золоті риби, і він справді облицьований золотими плитами, на що пішло сто тонн цього дорогоцінного металу. Проїзд від вокзалу до храму й назад, харчування та проживання біля нього є безкоштовними для всіх. До сикхів індуси ставляться зневажливо. Типовий анекдот, який можна почути в Делі: «Що робить індус, коли купує авто? Бере сикха й змушує його таксувати». Не дуже смішно. Нагадує російські анекдоти про чукчів.

(Закінчення буде)

Записав

Тарас Микітчак

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...