Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Подорож у Краєзнавчу бібліотеку Анатолія Недільського

Автор:

|

Липень 17, 2019

|

Рубрика:

Подорож у Краєзнавчу бібліотеку Анатолія Недільського
У читальній залі

Будьмо чесні, чи часто ви і ваші друзі, якщо ви, звісно, не рафінований інтелігент у третьому поколінні, буваєте, скажімо, у Музеї давньої української книги у Львові? Людей часто відлякують офіційність та академічність таких установ. У музейному комплексі, про який піде мова далі, я впевнена, захочуть побувати всі — любителі стародруків та антикваріату, поціновувачі природи і посиденьок просто неба, аматори теплих задушевних розмов, прихильники новизни і креативного підходу. Йдеться про непересічне меценатство — не скоробагатька, а простої, хоч і неординарної, людини — Анатолія Недільського.
Торік львівський колекціонер, журналіст, політик, директор книгарні «Рідкісна книга» зворохобив прагматичний світ, відкривши на своєму родинному обійсті, у невеличкому, віддаленому від шосе селі «Бібліотеку Анатолія Недільського». Зворохобив, бо відкрив своїм коштом не хату-читальню, а цілий культурно-туристичний комплекс. До Скнилова Золочівського району від траси Львів — Тернопіль доводиться їхати ще 7 км поганенькою дорогою. «Одні люди будують палаци, купують дорогі машини, відкривають все нові бізнеси, подорожують за великі гроші, а інші вклали величезні гроші в незвичайний культурний проект», — розповідає екскурсовод Світлана Наливайко.
Господарі — п. Анатолій і п. Ольга — зустрічають нас при брамі, тепло вітаються, з декотрими обіймаються, бо впізнають своїх фейсбучних друзів. Заходимо на просторе подвір’я. «Я юридично це все не оформив, тож формально ви мої гості, — розповідає колекціонер. — Згодом це все переформатую, відсутність юридичного статусу дозволяє змінювати. Тут музей галицької родини, там — велика зала, де я проводжу зустрічі, є музей стародруків, а там, за ним, — зимова зала, де ми навіть цієї зими дивилися виставу. Є стоянка, три кімнати готельного типу, а також басейн із підігрівом. Це — льох, хороший, шкода було його валити. А я живу отам під дахом, і мені того вистачає». Зовні «Бібліотека Анатолія Недільського» — п’ять будинків і багато простору між ними. Каже, що розбудував родинне обійстя, щось докупив у довколишніх сусідів.
«Я би міг за ті гроші ресторан якийсь у центрі Львова відкрити, купити готель, або дві-три квартири, здавати в оренду і з того жити, а я вклав сюди. То були чималі гроші, зараз я би вже того не зміг зробити. Бо торгую антикварними книгами. Не кожен буде за таке братися, бо мусиш багато знати, розуміти, чи та книга коштує 30 грн, чи 30 тис. Скільки вона коштує в Нью-Йорку, скільки — у Львові, скільки — в Варшаві. Буває перше видання може коштувати 30 тис. USD, а друге — всього 300», — пояснює п. Анатолій.
«Тут зробити виставковий комплекс чи зробити пленер і розмістити тут скульптуру, як ви думаєте, краще? — радиться пан Анатолій із відвідувачами, показуючи на вкриту трав’яним килимом велику ділянку землі. — Скульптуру, правда? Можна собі тут походити, влітку посидіти. Вже цього року перероблятиму все для відпочинкову. Щоб можна було посидіти в музеї, навіть випити каву-чай, а хтось може і задрімати, чому б ні?».
Господар хотів би, щоб тут було і кафе з оригінальною кухнею, але не зможу вже сам цього зробити. «Не отримую жодних державних дотацій, партнерів також не маю: боронь Боже, розсваримося — розлетиться все. Я сам-один. Що зробив — те зробив, що не зробив — завтра зроблю».
Ідемо в літню конференц-залу, велике приміщення, більша частина якого оформлена в модерному стилі, а в просторі, що позаду, стоять старовинні меблі. Переробляючи хату під музей, колекціонер намагається зберегти її автентику. Заходимо в Музей галицької родини. Тут є окремі кімнати, присвячені жінкам, дітям, чоловікам. В передпокої на стінах — давні фотопортрети. «Я багатьом кажу: принесіть фотографію своєї цьоці чи бабці. Навіщо маю виставляти якихось далеких людей, якщо можна місцевих. Вже навіть із деким домовився, — із Золочева, навколишніх сіл». Привертає увагу аплікація з фрагментів рушників на стінах і стелі: «Вони були подерті, я вирішив зробити таку інсталяцію з них, щоб їх зберегти».
У кімнаті жінок серед багатоманіття експонатів — книга «Братство тверезости дівчат»: була така організація, каже наш гід, і дівчата масово вступали до неї. В центрі експозиції — ліжко, перероблене на музейну вітрину. «Тут, за склом, є різна давня феміністична література, а ось — панталони ХІХ ст. І ще є одна така таємна кімната, в якій я ще не зробив ремонт, — заінтригував колекціонер і згодом привідкрив завісу таємничості. — Десь під осінь цього року, мабуть, буду відкривати кімнату галицької еротики. Я вже зібрав багато літератури, затримка лише за речами, бо їх зазвичай не зберігають, хто ж буде тримати старі станик чи панталони? Довго шукав ті хрущовські панталони, такі, знаєте, на гумку. І таки знайшов в однієї пані. До речі, якби в вас були якісь давні еротичні речі, я б купив. Не так багато еротичних предметів в давнину було».
У чоловічій кімнаті на стінах — портрети видатних краян. Іван Наумович — повістяр, священник із Кізлова Буського району. «Він був москвофілом, його критикував Франко, казав «Іван Безумович». Але маємо казати, що він наш, бо якщо скажемо, що він зрадник, то його підхоплять москалі, як то було завжди», — впевнений гід. Залєський, окружний суддя львівський, родом із Золочева. Іларіон Свєнціцький, перший директор Національного музею, він родом із Бузька. Антоній Шнайдер, автор двотомної «Енциклопедії краєзнавства Галичини», — народився у Великій Вільшаниці, і в тій окрузі це прізвище ще досі поширене.
Побіжно оглядаємо чималу збірку книжок, виданих друкарнею Вільгельма Цукеркандля в Золочеві; прижиттєві видання Івана Тиктора тощо і шпацируємо доріжкою до наступної хатини — історико-краєзнавчого музею. Тут є кімната короля Яна Собєського, котрий народився неподалік, в Олеську. «Його дід, Данилович, був русин. Знаєте, про Собєського правильно кажуть, що він і наш король, бо любив правити Польщею з Галичини — Золочева, Поморян».
Наступна кімната присвячена літературному об’єднанню «Молода муза» (1907-1909). Це поети-символісти, яких Франко називав «зіпсованими геніями», бо не сприймав таких експериментів в літературі. «Це наш земляк із Жулич Василь Пачовський. Це Сидір Твердохліб — родом із Поморян. Я, до речі, придбав його архів». Колекціонер ділиться планами: хоче кімнату Собєського перенести в музей стародруків, а цю хату повністю відвести під музей «Молодої музи», бо матеріалів багато, а такого музею в Україні немає.
У Музеї стародруків — книги, видані до 1830 року. «99 % — релігійні, якими користувалися в церкві, — пояснює п. Анатолій. — Твори книжкового мистецтва, бо кожен друкували цілий рік, вручну, на верстаті».
На запитання, чи не шкодить книжкам така доступність, коли людина може відкрити, гортати їх, він відповідає: «Ні, от зараз я буду показувати старі церковні книги, яким 300 років. Їх дяк гортав заслиненими пальцями, і нічого, і ще 300 років прослужать. А злодії не будуть красти, бо не знатимуть, яка саме з книжок становить цінність. — До того ж серед стародруків кожна книга має якусь свою особливість, я всі їх описав. Якщо злодій візьме стародрук, буде десь там продавати, в Москві, чи Лондоні, чи Варшаві, я знатиму, що він мій».
«Це книжка з тонко вичиненої телячої шкіри. На ній суперекслібрис 1791 року. А це дяк на Волині зшив три служебники разом, — показує п. Анатолій велетенський «гросбух». — Спробуйте підняти, хто має здоров’я». «Яка ціна отакої книжки на сьогодні?» — питають відвідувачі. «Сьогодні ціни впали, 300 USD, і то ще треба знайти покупця. Ось твори Цицерона, 1595 рік. Ось видання Унівської друкарні — три служебники і два требники», — зазначає господар.
Поки ми мандрували доріжками від одного музею до іншого, краєм вуха вловлювала слова відвідувачів, своїх попутників-товаришів: «То тягне на Шевченківську премію», «Це справжній музей, живий, як у Європі», «Незвичний чоловік, на таких тримається світ». І коли наш автобус покотився в зворотному напрямку стражденними сільськими дорогами — чесно кажучи, жодних ям і вибоїн ми вже не відчували — кожен був у полоні вражень, що торкнувся до історії, познайомився з рідкісними книгами та рідкісними людьми.

Світлана Павлишин, «Ратуша»

About Author

Meest-Online

Loading...