Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 17, 2017

Пізньої осені квіти

Автор:

|

Квітень 05, 2012

|

Рубрика:

Пізньої осені квіти

«Маямі. Флорида. Проживаючий тут харківський композитор старшої генерації Василь Овчаренко, — повідомляла газета «Свобода» від 24 січня 1967 року, — уже закінчив другу картину п’ятикартинної опери «Лис Микита» за мотивами поеми Івана Франка». У короткій інформації про розпочату роботу над новою оперою йшлося про те, що композитор у своїй творчості широко використовує український мелос, надаючи новій музичній виставі такого характеру народності, щоби діти відчули в ній казку, а дорослі — складні життєві проблеми.

Були в українській пресі й інші повідомлення. І, нарешті, «Свобода» від 15 жовтня 1970-го сповістила, що прем’єра опери «Лис Микита» відбудеться у Філадельфії 18 жовтня в залі «Академії оф Мюзік» о 5-й годині пополудні. За кілька хвилин до початку прем’єри до зали вві­йшли митрополит Української католицької церкви Амвросій, особистий репрезентант митрополита Української православної церкви владика Іоанн Теодорович, численне духовенство й сестринство, члени екзекутиви «Провидіння» (замовника та спонсора опери), представники СУА, УНСоюзу й глядачі в кількості трьох тисяч осіб, які вщерть заповнили партер і три балкони театру. Рівно о призначеній годині відкрилася завіса й на сцені в усій красі засяяв «царський двір».

Як відомо, поема «Лис Микита» Івана Франка не є ориґінальним твором письменника. Її сюжет запозичено з німецької поеми «Рейнеке фукс». Однак це не завадило Леоніду Полтаві, об’єднавши сторінки цих двох поем, створити ориґінальне оперне лібрето, яке й відобразив у звуковому полотні композитор Василь Овчаренко. Головні партії в опері виконували: Наталя Андрусів (Левиця), Лев Рейнарович (Лев), Наталя Оранська (Лисиця), Омелян Гельбік (Вовк), Володимир Карпинич (Ведмідь), Катруся Оранська (Заєць) та інші. Загалом у дійстві взяли участь 105 осіб.

Торкаючись постановки опери, відома поетеса Ганна Черінь у рецензії, опублікованій у журналі «Молода Україна» за січень 1971 року, писала: «Еміґрація знову «втерла носа» митцям України. Незважаючи на труднощі та брак фінансової бази, заходами «Провидіння» й працею Українського музичного інституту під керівництвом дириґента Юрія Оранського опера була створена й поставлена».

А невдовзі оперу побачили в Нью-Йорку (7 листопада), Пітсбурґу (27 листопада) і Чикаґо (28 листопада). До речі, під час прем’єри її було записано на магнітофонну стрічку, і невдовзі радіо­станція «Голос Америки» транслювала уривки з неї для слухачів України. На жаль, через сімейні обставини композитор не зміг бути присутнім на жодній із постановок. Давався взнаки й вік. На ту пору йому йшов 82-й рік, і він не ризикнув пуститися в дорогу, тим більше що саме тоді нездужала його дружина.

Над трьома операми працювали поет Леонід Полтава й композитор Василь Овчаренко, а зустрічалися вони лише раз. Можливо, звідси — та не­обізнаність лібретиста зі сторінками особистого життя композитора. «А про себе, — писав Леонід Полтава, — автор опери «Лис Микита» розповідав небагато й неохоче. Знаємо з певністю, що народився він на Харківщині 1889 року, напевно, в одному зі сіл, якщо судити з його гарної, образної мови, із численними приказками й народними жартами. Здобув Василь Овчаренко музичну освіту спершу в Харкові, потім — у Москві, де закінчив із медаллю консерваторію як дириґент і як валторніст. У першому десятилітті творчої праці працював викладачем Харківської консерваторії, дириґував хорами, здається, головно церковними, бо по революції був кілька літ дириґентом великого хору в храмі Св. Софії в Києві. За це його, як і багатьох інших прибічників УАПЦ, переслідував московсько-комуністичний режим в Україні».

І дотепер минуле композитора залишається малознаним. Однак достовірно відомо, що народився Василь Іванович Овчаренко 1 серпня 1889 року в м. Ніжині Чернігівської губернії (тепер Чернігівської області). Навчався гри на валторні в Харківському музичному училищі, у класі Г. Гека (1912). Вищу освіту здобув у Харківській консерваторії, а потім закінчив ще й консерваторію в Москві, після чого працював оркестрантом симфонічного оркестру у Тбілісі. Повернувшись до Харкова, Василь Овчаренко працевлаштувався викладачем у консерваторії. Жив там і за німців. Щоправда, причини, що змусили 52-річного мистця, який за віком не підлягав мобілізації до війська, навесні 1943-го залишити Батьківщину й вирушити в далеку дорогу на Захід, залишаються невідомими. Але так уже сталося…

У Німеччині Василь Овчаренко грав у симфонічному оркестрі під керуванням Кіра Кукловського, який називав його «першорядним валторністом», але не знав, що той ще й першорядний композитор. Невдовзі їхні шляхи розійшлися в різні боки, оскільки дириґент виїхав на навчання до Парижа, а Овчаренко з дружиною Євгенією — до Америки. Було то 1949 року. На той час композитор уже мав 60 літ — вік, коли хочеться побільше тепла та сонця. Мабуть, тому й обрали вони місцем свого оселення Маямі (штат Флорида), де композитор ще протягом якогось часу виступав як музикант симфонічного оркестру, а після звільнення, яке сталося з причини незнання англійської, змушений був шукати іншу роботу.

Проте й за таких складних життєвих обставин маестро зумів налагодити дружні контакти з українськими мистцями, а найперше — із професором філії Українського музичного інституту у Філадельфії Юрієм Оранським. Почалося з того, що композитор надіслав професорові свої музичні твори, а той дав йому деякі доручення з оркестрування опери «Пан Коцький» Миколи Лисенка. Пізніше композитор досить удало оркестрував кантату «Мазепа» Миколи Фоменка.

1968-го Василь Овчаренко познайомився з поетом Леонідом Полтавою. Того ж року побачила світ їхня оперета «Лісова царівна». Тішить те, що вже тоді українська преса пильно стежила за процесом творчої співпраці мистців, повідомляючи українську громадськість про просування розпочатої праці, а по її завершенні оперету й лібрето було опубліковано в журналі «Веселка».

Прем’єра відбулася в Клівленді, де оперету поставив дириґент і режисер Євген Садовський із молоддю парафіяльної католицької школи. Через рік під керівництвом вихователів Марії Кіцюк і Надії Кудрик її було поставлено силами осередку Союзу української молоді в місті Йонкерсі.

Наступною спільною працею мистців була оперета «Чародійна сопілка», яку розпочав писати композитор Ярослав Барнич, але несподівана смерть не дала йому її закінчити. Завершив роботу В. Овчаренко разом із Богданом Сарамагою, учнями якого її було поставлено 25 та 26 квітня 1970 року в Детройті. То було гарне дійство. У постановці оперети були задіяні 20 солістів, 44 танцюристи, 24 оркестранти та близько ста учасників хору. Отже, зродилася нова опера завдяки зусиллям трьох композиторів, лібретиста Леоніда Полтави та хореографа Мотрі Макар.

Тішився композитор, що його музика дарувала задоволення іншим людям, а сам намагався бути непомітним для широкого загалу, лише зрідка листувався з Юрієм Оранським. Жив тихо, спокійно, приймав світ таким, яким він був, і «ніс свій хрест» мовчки. Лише навесні 1974-го

в листі до п. Полтави писав: «Дорогий Леоніде Васильовичу, Ви, мабуть, чекаєте на музику до оперети. Мені так соромно, що розчарую. Я весь час намагався писати, але хвороба не дає можливості працювати. Я маю хворобу «невроз серця», хоча мені й покращало, мушу бути обережний». І — жодних тобі скарг. Лише наприкінці листа дописав, що його пісні на Шевченківському святі буде виконувати Надія Оранська. А в останньому з листів до поета, датованому 23 червня 1974-го, тремтячою рукою Василь Овчаренко написав: «Трапилося страшне горе. Померла наша улюблена Євгенія Микитівна. Хворіла всього сім днів, а померла 17 червня від серцевого нападу. Народилася вона 11 жовтня 1889 року. Мала добрий голос і співала в Українській капелі, потім у церковних хорах. Поки все, більше не можу писати». Через місяць після смерті дружини Василь Овчаренко важко захворів, і його було поміщено до лікарні, а потім — до американського будинку «Фер Гевенс Сентер», де він і помер 4 жовтня 1974 року.

Із творчого доробку мистця, окрім уже перелічених творів, слід назвати його «Українську симфонію», «Сюїту для оркестру», «Пісні на слова Т. Шевченка», «Три фортепіанні етюди», «Скерцо», «Стрілецьку», «Веснянки», «Увертюру на українські народні теми», «Мелодію для скрипки з фортепіано», марші «Західна Україна», «Похідний», декілька творів для фортепіано, танці «Аркан», «Коломийка», а також пісні «Дитяча молитва» на слова Катерини Перелісної, «Материнська колискова» Леоніда Полтави й «Колискова» Герасима Соколенка. Найкращими виконавцями його пісень були співачки Наталя Андрусів і Надія Оранська, а камерні твори з успіхом виконував смичковий квартет Володимира Цісика.

Минули роки. Та не стерся слід від діянь мистця. Хай не так часто, але все ж проводила українська громада заходи пам’яті композитора. Так було й того березневого вечора 1989 року, коли відзначити 100-ліття від дня народження Василя Овчаренка зібралися члени та прихильники Асоціації українських дириґентів і композиторів Нью-Йорка. Присутні з приємністю слухали уривки з його «Лиса Микити», а добрі слова про нього промовляли Леонід Полтава та поетеса Алла Коссовська-Давиденко. А дириґент і композитор Кір Кукловський, який був присутній на прем’єрі цієї опери, сказав: «Лис Микита» — це найкраща українська опера ХХ ст. У її музиці відчутні професійні знання та висока освіта й культура композитора. Оперу ціхує український стиль. Усі соло, дуети, хори, танці записано зі знанням оперних форм. Оркестр не перевантажений, не заглушає виконавців-співаків, кожна дія має кульмінацію вкінці, що викликає заслужений успіх».

На закінчення слід сказати, що це був мистець, який ставив собі за мету донести до людей цвіт думок своєї душі, а найперше — до дітей. На відміну від деяких дорослих критиків, які казали, що його музика — надто весела, діти сприймали опери Василя Овчаренка з безмежною радістю. Композиторові справді легко давалися мелодії, які викликали або сльозу, або усмішку. Можливо, це деякою мірою пов’язано з тим, що своїх дітей у нього ніколи не було, а він хотів заповнити себе любов’ю до них, бо справжня любов має й справжню цінність. Такою цінністю для нащадків є творчість композитора Василя Овчаренка, яка буде жити вічно, бо вона — наша рідна, українська.

 Анатолій Житкевич

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...