Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Пекельними були останні три місяці 1937 року

Автор:

|

Жовтень 19, 2017

|

Рубрика:

Пекельними були останні три місяці 1937 року

У 1930-х рр. найбільшими ворогами більшовизму та сталінського «раю» були рештки «білого» офіцерства, старорежимне чиновництво, провінційне духовенство, заможні та багаті «куркулі», опозиціонери, націоналістична інтелігенція-художники, поети, письменники й інші діячі української культури та політики. Отож, завданням сталінського режиму було виявити ворожі елементи і вписати їх до списку осіб, підозрюваних у «контрреволюційній діяльності» з метою їхнього фізичного знищування.
З московського Кремля лунали накази стріляти «ворогів», які встали на шляху побудови соціалізму, зокрема в Україні. Йосиф Віссаріонович відчув ворожо налаштованих до себе українських пролетарських вождів, котрі підставляли йому ногу при всяких оказіях. Диктатор не сприймав позиції українських націоналістів і радянського керівництва республіки, вважаючи їх відродженням петлюрівщини.
За наказом Сталіна чинили криваві насильства, безкарно знущалися над селянством, змушуючи насильно приймати колективізацію. Він прагнув зробити це не поступово, а за один-два роки. Колективізацію проводили жорстоко, по-звірячому. Свій червоний терор найбільше спрямував на Україну. Через своїх представників Політбюро диктатор спромігся штучно виморити понад 7 млн людей Голодомором-Ґеноцидом.
Після 1933 року настала пора, коли довелося платити письменникам: кому життям, кому свободою, а іншим довелося стати моральними каліками. Кровавий терор охопив усіх, незалежно від величини таланту чи літературного стажу. Першими потерпіли письменники старшого покоління: Людмила Старицька-Черняхівська (народжена 29 серпня 1868-го, 19 квітня 1930 року звинувачена в участі в Спілці визволення України, в антирадянській діяльності, померла дорогою до Казахстану), Микола Філянський (народжений 7 грудня 1873-го, 1937-гг був заарештований, загинув у сталінському таборі, коли — невідомо й досі), Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко, Степан Васильченко та ще більше інших. Великого числа письменників 1930-х рр, як казав Тарас Шевченка, «наче й не було» в нашій літературі. Востаннє друкувалися: Христя Альчевська, Орест Левицький, Валер’ян Підмогильний, Дмитро Маркович та Олекса Плющ 1930-го, Володимир Винниченко та Спиридон Черкасенко — 1932-го, Василь Вражливий — 1933-го, Борис Тенета — 1934-го і Яків Савченко —1935 року. Загальне число переслідуваних лякає — 1100 або й більше.
Доля багатьох з них нам невідома. Значна частина літераторів не змогла завершити своїх творчих можливостей унаслідок сфальсифікованих політичних обвинувачень і репресій. У грудні 1934-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила в Києві до розстрілу за «підготовку на території УРСР терористичних актів» Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Михайла Лебединця, Олексу Влизька, братів Івана і Тараса Крушельницьких. З весни 1935 року арешти письменників почастішали. За останні роки другої половини 1930-х в Україні зникло близько 100 письменників. Зникали не лише здібні літератори, але й їхні твори.
Найталановитіші люди країни, зґвалтовані московським поневолювачем, були позбавлені не лише права вільно говорити, а й права вільно писати. Одні з перших, хто потрапив під розстріл — це Юрій Вухналь і Василь Чечвянський. Обох 14 липня 1937 року засудили до страти з конфіскацією всього їм приналежного майна, а через день розстріляли. Тоді ж до вищої міри покарання засудили й Юхима Ґедзя (Олексія Савицького), котрий народився 2 березня 1896 року у місті Золотоноша (тепер — Черкаської області). Вирок виконали 15 липня в Києві. Під час засідання виїзної сесії Військової колегії під головуванням юриста Орлова, що відбулося 2 вересня, прийняли типове рішення — розстріляти Миколу Булатовича. Вирок виконали 3 вересня.
Люціанна Піонтек, за національністю німкеня, народилася 1 липня 1899 року в Лубнах на Полтавщині. Після закінчення Полтавської гімназії та навчання в Інституті народної освіти (ІНО) в Харкові, спершу вчителювала, потім працювала журналісткою, зокрема літературним редактором у видавництві «Мистецтво». Збірки її поезій «Тихим дисонансом» та оповідань «Балаклава» побачили світ окремими виданнями. У 1923-1927 рр., разом із своїм чоловіком Іваном Куликом, жила в Канаді, де в робітничих школах викладала на українцям різні предмети. Після повернення в Україну її звинуватили в роботі на англійську, німецьку та польську розвідки. 5 серпня заарештували, 22 вересня засудили, а 25 вересня розстріляли.
День, коли Феліксу Якубовському виповнилося 35 років, став останній у його житті. Він народився 25 вересня 1902 року в Києві, де 1926-го, закінчив навчання в ІНО. Працював у Польському театрі в Києві, читав лекції в Польському педагогічному інституті, належав до Польської військової організації, написав кілька книжок на теми української літератури, але всього цього було замало для військових прокурорів. 8 серпня його заарештували, 22 вересня засудили і 25-го розстріляли.
Скомпрометовані та безпідставно вилучені з літературного процесу як «ідейно шкідливі» були й інші письменники. Сталінський тоталітаризм скалічив, усунув і позбавив життя величезне число українських письменників. До плеяди таких жертв належить і Іван Кулик, народжений 26 січня 1879 року в Шполі на Черкащині. З 1914-го до весни 1917 року він працював на фабриках і шахтах Пенсільванії, де разом із родиною перебував у США. Звідти повернувся на Батьківщину. В роки радянського уряду очолював Народний секретаріат закордонних справ України, працював в Українському відділі Народного комісаріату у справах національностей у Москві, радянському консульстві в Канаді, а 1934-го очолив новоутворену Спілку радянських письменників України. У світ вийшли кілька його поетичних збірок. 27 липня, в день арешту, він зізнався лейтенантові Державної безпеки Перцову: «Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Михайло Яловий запропонували мені, єврею, вступити до української контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль рятівника українського народу. Це імпонувало моїм амбіціям». Іван Кулик (Ізраїль Юделевич) був засуджений до страти 7 жовтня, вирок виконали 10 жовтня.
9 жовтня було винесено смертний вирок Василю Атаманюку, авторові кількох збірок лірики й антологій. Він родом із Косівського району, народився 14 березня 1897-го в бідній селянській родині. Звинуватили письменника в керівництві київською організацією УВО, і заарештували наприкінці січня 1933 року. Жорстоко вимучений на допитах тортурами, він «визнав» себе винним і після чотирьох років ув’язнення його розстріляли.
Михайла Ялового, поета, прозаїка, драматурга родом із Полтавщини, першого президента письменницької організації «Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), заарештували ще на початку 1933-го, а 9 жовтня розстріляли. Від куль російських негідників з-під серпа і молота 23 жовтня загинули Михайло Семенко й Антін Крушельницький, а днем пізніше — Микола Скуба й Андрій Михайлюк. 25 жовтня пішов Анатолій Потяк. Останнього визнали особливо небезпечним державним злочинцем.
За вказівками творця радянської держави Леніна, котрий навчав: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини», діяли московські людожери, привезені з Росії. Від кривавих рук більшовицьких авантюрників 3 листопада загинув Григорій Епік. Йому належать поетичні твори, романи, повісті, оповідання, кіносценарії та твори для дітей. Майбутній письменник народився 17 січня 1901 року. Брав участь у революційних подіях, був редактором видавництва «Червоний шлях», членом більшовицької партії, але в червні 1934-го виключений із неї, бо «підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії». Того ж 3 листопада полягли Микола Зеров, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Сергій Пилипенко й інші. Слідство на чолі з лейтенантом Добричевим 22 жовтня засудили 33 літераторів до розстрілу. Вирок виконали 1 листопада, серед жертв був Степан Бен, відомий поет, котрого звинувачено за участь «у шпигунсько-повстанській організації, якою керувала польська розвідка». Дмитра Бузька, сина священика, розстріляли 14 листопада; Віталія Чигирина — 15 листопада, Костя Котка — 25-го, Івана Маловічка — 26-го, а Мирославу Сопілку — 28 листопада. Юлія Пастушенко (дівоче прізвище — Мисько, літературний псевдонім — М. Сопілка) народилася 29 серпня 1897 року в містечку Винники біля Львова. В ранні роки захопилася літературою, згодом стала членом літературної організації «Західна Україна». Її чоловіка Михайла та її саму звинуватили в шпигунстві на користь польської розвідки. Смертний вирок виконали в Києві.
Не кращим від попередній місяць був грудень. 8 грудня розстріляли Василя Вражливого та Григорія Шкурупія, а 31 грудня — Дениса Галушку, хоча слідство не мало аніякісіньких доказів їхньої провини. Керуючись настановами «залізного наркома» Миколи Єжова, план ліквідації української інтелігенції було виконано. За часів «єжовщини» зникли 162 тис. вчителів, лікарів, інженерів, техніків, робітників і селян і членів Комуністичної партії України.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Loading...