Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

Опера-дистопія «Газ» мандрує світом

Автор:

|

Листопад 06, 2019

|

Рубрика:

Опера-дистопія «Газ» мандрує світом

У приміщені Віденського будинку майстерень і культури 12-21 вересня ц. р. відбувся фестиваль «Міф цивілізації». У рамцях цієї події 17 вересня відбулася й австрійська прем’єра опери-дистопії «Газ» — спільного проєкту «Нової опери» (Київ) та Yara Arts Group (Нью-Йорк). На віденську виставу вже за кілька тижнів продали всі квитки, які замовляли за півроку.
Вже сама її назва безпосередньо вказує на п’єсу відомого німецького драматурга-експресіоніста Ґеорґа Кайзера «Газ І», опубліковану 1919-го, також вистава перегукується з інсценізацією цієї п’єси 1923 року в Києві Лесем Курбасом у заснованому ним театрі «Березіль».
Задум нової опери-дистопії, лібрето та концепція постановки належать американській письменниці, перекладачеві та режисеру українського походження Вірляні Ткач, відомій дослідниці творчості Курбаса — режисера світового рівня, однієї з найвідоміших постатей в плеяді українського «Розстріляного відродження», Саме вона стала навесні 2018 року співорганізатором унікальної виставки під назвою «Курбас: Нові світи» в «Київському арсеналі мистецтв», на якій демонстрували рідкісні матеріали з творчої майстерні знищеного в роки сталінського терору режисера.
Тож чому Лесь Курбас звернувся саме до драми Ґеорґа Кайзера, якого в своїй статті «Нова німецька драма» (1919) зачислила «по духові і по стремлінням» до головних драматургів того часу? На відміну від захоплення новими технічними винаходами, характерного для європейського мистецького авангарду, Ґеорґ Кайзер одним із перших представників експресіонізму звернув увагу на небезпеку, яку таять у собі машини: це й безпосередня небезпека для людини, яка може призвести до смерті, й загроза духовної дегуманізації. У німецькій п’єсі зображене спорудження робітниками велетенської газової фабрики, яке закінчується руйнівним вибухом, що спричинює численні жертви. Таке трактування техніки було притаманним й українському авангардному мистецтву загалом. Так, авіатор у футуриста Михайла Семенка «мертвопетлює» в хмарах над головами захопленого натовпу, а його «кондуктор на товарному потязі» заціпеніло дивиться «у прірву рухливу». Курбас, головний період творчості якого збігся в часі з початком індустріалізації Радянської України в 1920-х рр., також звернув увагу на загрозливі тенденції цього процесу. Його режисура «Газу» була відзначена самим автором п’єси як найкраща. Що ж відрізняло її від інших режисерських робіт? Насамперед уміння через рух тіл і жести акторів відтворити на сцені метаморфози, поєднані в один процес: люди перетворюються на робітників, які вибудовують своїми тілами промислову машину, щоб потім пластично відтворити її вибух й уособити жертви, а також тих, хто їх оплакує.
Важливо, що дія в п’єсі Кайзера й у виставі Курбаса відбувається в «далекому майбутньому», через 100 років, відповідно — у нашому з вами сьогоденні. Чи вирішеними були за це століття проблеми, окреслені німецьким драматургом та українським режисером? На жаль, ні. Навпаки, тепер вони стали ще актуальнішими. Саме тут і встановлюється мистецький діалог між епохами, відділеними одна від одної на ціле сторіччя.
Нова постановка Вірляни Ткач, хоча й названа аналогічно до драми 1919-го та вистави 1923 року — це самобутній твір нового жанру, експериментальна опера-дистопія, музику до якої написали Роман Григорів та Ілля Разумейко, українські композитори та керівники київської «Нової опери». На лаконічно оформленій сцені, де домінують металеві риштування, у центрі — музичний інструмент. Це — старе фортепіано, теж оббите металом. На задньому плані — металеві кола, на яких розміщені електричні жарівки — символ нової цивілізації. Саме ця композиція була натхненна художнім оформленням сцени в театрі Курбаса «Березіль» (хоча й для іншої вистави), його конгеніальним декоратором Вадимом Меллером, котрий контактував із художниками-експресіоністами з творчого об’єднання «Синій вершник». Його сценічні оформлення були відзначені 1925 року золотою медаллю «Міжнародної виставки Арт Деко» в Парижі.
На сцені Віденського театру — група молодих акторів, їх не більше десяти, не враховуючи музикантів. Це — вокальний ансамбль із шести співаків, чути жіноче сопрано та меццо-сопрано, серед чоловічих голосів — баритон і бас. Актори одягнені в сталевого кольору робітничі комбінезони, вони сконцентровані на виробництві, яке супроводжують удари молотів і дедалі потужніші, загрозливі звуки ансамблю музичних інструментів, центральним серед яких є піаніно з його вже фальшивими тонами. Це звукове тло набуває нестерпної сили, перетворюється на какофонію. Освітлення сталевої клітки сцени динамічно мінливе, пасма проєкторів виривають з пітьми окремі постаті та групи людей. Наратив у виставі зведений до мінімуму: він витворює мозаїку з речитативу та співу, поряд з рефреном «газ» (експресивне вимовляння цього слова стає головним гаслом вистави), чути фрагменти з класичних опер, варіації, як от: Che Bello, Gaz! і речитативну декламацію віршів. Шалений запал та енергія праці, скерованої на досягнення спільної мети, пропаґовані комуністичною ідеологією, перетворює людей на бездумні машини. З драматургії експресіонізму запозичена також ідея хору, до якого не раз звертався в своїй режисурі Лесь Курбас. Хор робітників в опері-дистопії супроводжує дію, він вступає в діалог із «інженером», який виголошує головні ідеї з драми Кайзера про «ре-конструкцію», «ре-колективізацію», «ре-візуалізацію», «ре-маніпуляцію», мовби підкреслюючи всі їхню абсурдність та утопію. Цей «Маніфест» змінюється прагненням виходу, переданого вигуком «Геть!» та екстатичним «остінато», яке опановує і сцену, і глядацьку залу. У виставі присутні також і ліричні епізоди, як от мотет у другому акті «Ехо і Нарцис», де, у супроводі високого, класичного співу відтворено «порив любови» й екстаз єднання. Важливим елементом вистави є декламація та вокальне виконання уривків віршів Павла Тичини. Глядачам, котрі знають українську мовою, вони добре знайомі, «на слуху» ще з дитинства. Ідеться про одного з найталановитіших українських ліриків доби модернізму та згодом авангардизму, одного з перших поетів, з ким контактував Лесь Курбас у Києві ще 1916 року. Доля поета стала прикладом «творчого переродження» під тиском тоталітарної ідеології сталінізму, загрози ув’язнення та фізичного знищення: з надзвичайно тонкого модерністичного лірика, віршам якого була притаманна особлива синестезія та музичність — прикладом цього в опері є дует «Весна», він різко переходить до написання методичних соцреалістичних і пропаґандиських віршів. Уривок з його хрестоматійного вірша «Партія веде» методично виголошується в третьому акті опери-дистопії ансамблем співаків у чіткому, наростаючому ритмі та зі зростаючою гучністю. Форте переходить у фортіссімо. Слова та жести, які втілюють ідею втручання в перебіг природи, від стратосфери до атомного ядра, а також руйнування суспільного ладу, що веде до вбивства «всіх ворогів», супроводжують впевнені, чіткі, наступальні кроки, мета яких — передати міць і рішучість робітничого класу. Речитатив «Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями, будем, будем бить!», де йдеться про фізичне знищення людей, приналежних до інших, непролетарських верств — потужно сугестивний. Напрошується думка, а чи не пародіював Тичина у цьому вірші «умонастрої» того часу, чи не знущався він із радянської цензури? Будучи митцем такого рівня, він не міг не бачити того, до чого вела реалізація «диктатури пролетаріату» та замах на одвічний порядок всесвіту. Цей епізод переходить на сцені в експресивний техно-вокал, який є вступом до цілковитої деконструкції — це і руйнівний вибух, і биття молотами та ламання всього, створеного людськими руками, і людські жертви. Що залишається? На сцені звучить ламенто, одягнені в довгий білий одяг актори, мов би змальовані з українських ікон часу бароко, протяжними мелодіями сурм сповіщають про апокаліпсис. В епілозі з’являється «катеринщик», який, з чудернацьки-технологічною «захисною» маскою на голові виголошує-проспівує окремі склади — уривки слів деконструйованої мови. На сцені лишається руїна.
Не знаю, чи змогли віденські глядачі збагнути сенс мовних послань вистави? Але впевнена, що вони співпережили її, відчули проблематику та загрозу реалізації насильницької ідеології, сліпої технологізації та руйнування культури. Зала довго аплодувала стоячи. Вистава спонукала до думки, пережите впродовж дії на сцені ще довго домінувало в почуттях. Відверто кажучи, мені шкода стало старенького піаніно, боляче було дивитися, як його трощать молотами. По-справжньому. Але чи не по-справжньому трощили впродовж багатьох десятиліть культуру? Чи не по-справжньому тоталітарні системи знищили цілі покоління — і в Україні, і в Західній Європі? Саме це гірке переконання й залишає нове трактування вистави «Газ». А переконання, пов’язане з глибокими почуттями, уже не зникає. І в цьому сила справжнього мистецтва.

Лариса Цибенко

У грудні експериментальний театр La MaMa, мистецька група «Яра» та «Нова опера» (Київ) представлять оперу-дистопію «Газ» у Нью-Йорку. Показ вистави відбудеться 19, 20 та 22 грудня ц. р. — в четвер і п’ятницю — о 19.00, а в неділю — о 15.00 — в театрі Еллен Стюарт «Ла МаМа», що на 66 East 4th St у Мангеттені. Квитки вже продають на www.lamama.org

About Author

Meest-Online

Loading...