Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 16, 2019

Олесь та Іван Гончарі

Автор:

|

Березень 27, 2019

|

Рубрика:

Олесь та Іван Гончарі
Олесь Гончар

Іван Гончар

Український письменник Олесь (Олександр) Гончар та Іван Гончар, збирач скарбів старожитностей, були лише однофамільцями. Перший народився 1918 року на Полтавщині, за сім літ після народження другого на Черкащині. 1968-го вийшов роман «Собор», над яким письменник працював у 1963-1967 рр. Цей твір мав з’явитися й у перекладі російською, проте журнал «Дружба народов» відмовився від публікації. Майже 20 років «Собор» перебував під забороною, бо не догодив радянському партійному керівництву.
Спроба Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ, заарештувати автора роману майже вдалася. Якщо тодішня система дозволила собі підняти руку на поетичні твори геніального Тараса Шевченка і переписувати їх на свій лад, то нічого б їй не завадило посягнути на твір Гончара, але минулося.

Під всевидющим оком московських сатрапів був інший Гончар — Іван Макарович (27.1.1911-18.6. 1993). З дитинства він любив ліпити коників та інших домашніх тварин. Полюбляв слухати розповіді свого діда про народні звичаї, які глибоко запали в серці малого Іванка. Після закінчення семирічки в селі Лип’янці 15-річний юнак вступив до Київської художньо-індустріальної школи, в якій вивчав уроки живопису, рисунку та скульптури. Перші спроби І. Гончара були позначені народними мотивами. З 1931-го він навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства й одночасно працював у скульптурно-монументальних майстернях Києва. Незабаром почалася війна, пекло вандалізму якої Гончар бачив на власні очі. Бачив, як знищувалося надбання українського народу. Гинули мистецькі шедеври, а також міст, який єднав минуле зі сучасністю. Любов І. Гончара до власного народу та його мистецьких скарбів, наштовхнула збирати народні цінності, які ще не пропали на згарищах воєнного попелу. Час кріпив його талант, а постійна робота над скульптурними творами міцніла, набувала більших масштабів, майстерно розвивалася, осягаючи значних успіхів. І з-під його пензля виходили все нові й нові картини, які з фронтових зарисовок перетворював у вдалі композиції. Водночас чоловік почав мандрувати куточками України, випрошуючи в людей типово український одяг, гончарні вироби та вироби ткацтва. Всі поїздки Гончар здійснював на власні гроші, які не жалував, бо збирацька робота тішила і надихала новою енергією. Робив це з неабияким задоволенням, з ентузіазмом, наперекір закидам, які часто доводилося чути від «культурно-радянських і високоосвічених» невігласів. Вони ж переконували, щоб перестав збирати старе «ганчір’я», коли український народ крокує у нове світле краще майбутнє.
До недоуків Гончар не дослухувався. Робив те, на що був покликаний — став збирачем народної спадщини. Такі суто народні вироби, як рушники, килими, різьбярство, гончарство, писанки, кераміка, козацька зброя та різні картини, поповнювали його музей у двоповерховій споруді поблизу Лаври.
У середині 1960-х рр. в Україні існувало понад 125 музеїв, але у жодному з них традиційна культура українців не була представлена об’єктивно. Експозиції в них тоді були тенденційно ідеологічними, бо так вимагав соцреалізм. Ікони, наприклад, в музеях не виставляти.
Тріумфом радянської влади закінчилося варварство над українськими цінностями, започатковане за часів царювання Петра І. А Василь Любчик разом із московськими інквізиторами спалили, потрощили та знищили сотні і сотні мистецьких творів різних художників у Львівському музеї образотворчого мистецтва 1952 року.
Та Іван Гончар вірив у свою перемогу, вірив у сенс свого покликання та призначення. Київ став для нього містом зростання, в якому познайомився з корифеями української культури Оленою Пчілкою, Сергієм Єфремовим, Михайлом Грушевським, Марією Заньковецькою, Людмилою Черняхівською-Старицькою, зустрічався з чудовими художниками-братами Василем і Федором Кричевськими, Василем Седлярем та іншими видатними особистостями. Пізніше до його музею приходили молодші душі — Михайло Горинь, Ірина Калинець, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Юрій Литвин, В’ячеслав Чорновіл та ще багато з тих, хто потім потрапили до пермських таборів.
Довелося йому разом із однодумцями стукати у всі двері бездушних партократів, щоб створити в Україні Товариство охорони пам’яток культури та заснування музеїв народної архітектури і побуту просто неба. Здобути своїх мрій таки йому вдалося не легко, але з успіхом. Сповнюючи свою клятву під час хрущовської відлиги, створив свій власний музей, який почав діяти наприкінці 1950-х як «підпільна» народна інституція. Хоч потрапила під нагляд органів КДБ, «Гончарівка» стала кузнею для здобуття в ній науки про народознавство, національне мистецтво, виступаючи супроти тодішньої політики музеїв, що орієнтувалися винятково на радянське мистецтво. У цих музеях виставляли твори «Перший комсомольський осередок на селі», «Одеський суднобудівельний завод», «Відважні», «Доярки», «Прапор перемоги», «Партизанський рейд», «Стояти на смерть», «Навіки з Москвою», «Навіки разом», «Слава праці», «Ланкова», «На оновленій землі», «Прийом до комсомолу» та безліч портретів-героїв соціалістичної праці.
Іван Гончар зберігав у своєму музеї високо художні мистецькі твори, зібрані з усіх земель України, й якщо б не потрапили вони до його колекції, то були б знищені. У хатньому музеї Гончара зберігали нетлінні скарби нашого народу. Він їх описував, досліджував принесене та привезене, вивчав врятоване, уклавши таким чином 18 томів рукопису «Україна й українці». Цей самобутній народознавець збирав скарби народні впродовж більш ніж чотирьох десятиліть і до кінця свого життя. На початку 1960-х Івана мало не посадили за ґрати, а колекцію як «неформальну» галерею лише дивом вдалося врятувати від пожежі. Збирати колекціонер не переставав, аби його збірка залишилася для людей і нащадків, у 1980-х рр. вона нараховувала понад 10 тис. експонатів XVI-XX ст.
Спадщина ж самого мистця становила близько 1,5 тис. одиниць. У своїй майстерні він створив скульптурні погруддя Володимира Сосюри, Ніни Матвієнко, Бориса Гмирі, Андрія Малишка, Олеся Гончара, Івана Дзюби, Лідії Орел, Катерини Білокур, матері мистця та багато інших постатей, присвячених різним героям у минулому. Виконав у різні роки статуарні типи, до прикладу, портрети Кривоноса, Гонти, Сірка, Залізняка, Хмельницького, Сковороди, Котляревського, Драгоманова, Горького, Степана Руданського, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Івана Франка та кілька інших зі зображенням молодого Тараса Шевченка та Тараса-водоноші. Останній твір, виставлений на Шевченківській експозиції 1939 року, приніс йому перший великий успіх.
З початком 1970-х настав час замовчування музею Івана Гончара, а також тотальне шельмування самого скульптора. Таврували його особу, ганьбили, звинувачували у недостойній поведінці. Та після майже двох десятків років зневагу зняли та почались організації персональних виставок творів скульптора, а то й унікальних зразків суто народного мистецтва.
До книги вражень з виставки, що тривала в січні-лютому 1988-го, лягло багато рядків. Кілька з них варто процитувати повністю: «Шановний Іване Макаровичу! Доземно вклоняюсь Вашому подвижницькому Труду. Труду збирача і відтворювача Народного звичаю, народного духу, краси, добра, любові і душевної щедрості Народу нашого славного. Велика Вам вдячність за те, що Ви зберегли оці прекрасні свідчення народної краси. Звісно, на виставці не все експоноване із того, що Ви зібрали. Мабуть, доцільно було б всі Ваші зібрання, всі Ваші скульптури і картини використати як основу для створення українського етнографічного музею, а сам Ваш труд беззаперечно заслуговує на Шевченківську премію. Переконаний, що батько Тарас підтримав би це. Спасибі Вам. А. Нагірний. 28. 01.88». А Сергій Петрович Плачинда зазначив: «Потрібен Державний музей Івана Гончара. 5.02.88». Цим наболілим питанням, бути чи не бути музею Гончара, зацікавилися активісти Українського фонду культури. 1990-го будівництво громадського історично-етнографічного музею з колекції І. М. Гончар, майже увінчалося успіхом. Вже повідомляли на шпальтах багатьох газет в Україні про одержання нарешті довгожданий дозвіл міської ради на зведення унікальної споруди, виділену ділянку для цього проекту. На жаль, раптово радість обнялася з сумом. На час одержання дозволу стало відомо знов через пресу про ганебний акт вандалізму, вчинений невідомими зловмисниками на садибі Івана Гончара. «Ось тут, у подвір’ї, біля доріжки, що веде до хати, стояли скульптурні портрети Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Івана Ґонти й Олекси Довбуша. Це були оригінали моїх творів, виконані в гіпсі й оргсклі. З фотографій ці скульптури знають по всій Україні, та й не лише у нас, а й у Канаді, Америці, Австралії… Тепер від них лишилися лише фотознімки та купа черепків», — тремтячими губами зітхнув пригнічений і стомлений скульптор, на думку якого, жахливий бандитський злочин здійснили «хлопці з КДБ».

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...