Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 14, 2017

Оксана Линів: «Я знала, що без музики жити не зможу»

Автор:

|

Лютий 16, 2017

|

Рубрика:

Оксана Линів: «Я знала, що без музики жити не зможу»

Оксана Линів — український дириґент. Перша жінка-дириґент на чолі опери Ґраца. Народилася 6 січня 1978 року у м. Броди на Львівщині. Тепер працює в Австрії.

«Відчувала шлях, який мене чекає»
— Пані Оксано, вітаю з нещодавнім призначенням на головного дириґента Опери Ґраца. Це не лише, мабуть, для вас, а й для України величезний успіх. Чим для вас є це призначення?
— В моїй біографії це перша позиція головного дириґента, й одразу я стартую на такому високому рівні. Якщо почитати біографії відомих великих дириґентів, то, скажімо, Герберт фон Караян починав кар’єру в малому, провінційному театрі, де і відповідальність — набагато менша. Я ж починаю в театрі дуже високого рівня. Опера Ґраца — другий театр в Австрії після Віденської державної опери. А зараз я переходжу з Баварської державної опери, тобто моя фігура вже кілька років перебувала у сильному міжнародному музичному фокусі уваги. А тепер через це підвищення увага буде ще пильнішою.
— Довго йшли до цього?
— Ніколи не будувала якихось планів щодо кар’єри. Настільки любила музику і дириґування, настільки хотіла стояти на сцені і настільки в мене було мало шансів це реалізувати, що я для себе нічого не планувала, бо розуміла, що здійснення цієї мрії — на рівні якоїсь казки. Тому ніколи не ставила собі якогось чіткого плану, а просто раділа кожній можливості творчості. В мене також дуже сильно працювала творча інтуїція, відчувала шлях, який мене чекає.
— Завжди прислухалися до себе, до свого внутрішнього голосу?
— Так, скажімо, коли я працювала в Одесі, то старалася бути справді активним дириґентом. За три роки продириґувала понад 15 репертуарних вистав, величезну кількість постановок. Всю роботу, яку тільки могла брати, робила, бо відчувала, що в Одесі буду недовго. Тому не звертала увагу на побут. Дали якусь службову квартиру, і добре. Ніколи не намагалася осісти, бо відчувала, що потім прийде наступний етап, а побут буде тільки прив’язувати і тримати.

«Ми змогли так музикувати, що наприкінці вистави були шалені овації публіки»
— Наступним етапом стала Баварська опера?
— Так, працювала музичним помічником генерального музичного директора Кирила Петренка, котрий зараз уже є майбутнім головним дириґентом Берлінської філармонії. В Мюнхені, як і в Одесі, почала здобувати авторитет із нуля — щоденною працею, доведенням, що ти гідний займати цю позицію. Там конкуренція — надзвичайно велика. Після двох років роботи у Мюнхені до мене почали вже постійно звертатися різні театри, оркестри з пропозицією розглянути можливість бути головним дириґентом. Нишком почала брати участь у різних конкурсах театрів різного рівня. Це був для мене певний досвід. А з минулого року почастішали запрошення від театрів дуже хорошого рівня і на момент, коли почалося прослуховування в Ґраці, у мене були запити з шести різних колективів на позицію головного дириґента. Опера Ґраца для мене була в пріоритеті. З мого першого виступу там все пішло настільки легко, на одному диханні, відчуття були, що знаю цей колектив вже дуже давно.
— Що таке прослуховування на головного дириґента?
— Дуже часто майже всі театри запрошують спершу продириґувати оперну виставу. Але без репетиції. Тобто, ти приїжджаєш, взагалі не знайомишся з оркестром, знаєш твір, який будеш дириґувати і маєш бути готова. Так вийшло, що ми вибрали «Травіату» Верді. Всі, хто її дириґував, знає, що таке, наприклад, ансамблі, великі хорові сцени наприкінці другого акту. Там є дуже багато моментів, де потрібно точно знати, як зреагує оркестр або де ти повинен піти за солістом, або соліст за тобою тощо. Отже, моя найперша вистава в опері Ґраца (в інтерпретації дуже відомого німецького режисера Петера Конвічного, дуже оригінальна, там навіть трішки змінена музика) зроблена радше в стилі опери XX ст. В центрі справді стоїть драма куртизанки Віолетти, котра хоче здобути право на жіноче щастя. У фіналі всі солісти розташовані у мене за спиною у глядацькій частині зали. Тобто я мала дириґувати до них зі спини. Є багато таких нюансів, які притаманні лише для цього театру. Тому потрібно було швидко зорієнтуватися у цій постановці. Але приблизно з десятої хвилини вистави помітила, що музиканти буквально стежать за кожним моїм найменшим жестом та емоцією, намагаються її передати та реагувати. В нас із кожною хвилиною вибудовувалася все більша довіра одне до одного. Дуже переживала, чи зможе хор за мною піти, але всі якимось чином стали одним цілим, відбулася якась магічна реакція. Ми змогли так музикувати, що наприкінці вистави були шалені овації публіки.
— Успіх дійства вистави залежить саме від дириґента. Але це — здебільшого чоловіча професія…
— Дириґент є центром усієї дії, який наповнює все певним диханням — драмою, живими емоціями. Свідомо обрала фах дириґента, бо в мене до цього талант. Коли навчалася в консерваторії у Львові, був кінець 1990-х. Тоді важко було просто вижити. Мої старші колеги казали, що можеш викинути диплом, бо в житті ніде не будеш дириґувати, мовляв, за освітою неможливо працювати. Але я знала, що без музики жити не зможу. І вважала, що кожен шанс маю використовувати на 100 %. І от після мого виступу в Ґраці наступного дня вийшла публікація в газеті з моїм фото, де було написано, що вистава пройшла настільки успішно, що зрозуміло, хто стане фаворитом на посаду головного дириґента.

«Хочу запрошувати талановитих українців»
— А які у вас враження від самого міста, наскільки там цінують класичну музику?
— Ґрац — місто дуже особливе, гарне, культурне, з надзвичайною кількістю фестивалів. Оперний театр є серцем міста. Там дуже сильний університет і багато українців.
— Якось ви зауважили, що в Україні режисерської опери, як такої, нема. Якщо говорити про рівень класичного мистецтва, то наскільки українці справді відстали у цьому плані?
— В сенсі перспектив музичного театру, яким він зараз є в Європі, то в нас це справді дуже слабка ланка. В Україні молоді люди не мають на чому вчитися, бо вони практично нічого не бачать. Постановки, які йдуть у більшості оперних театрів, якось тепер намагаються осучаснити, щоб привабити публіку. Але в репертуарі українських оперних театрів важко знайти оперу XX ст. Дуже мало у нас творів Ріхарда Вагнера, Ріхарда Штрауса взагалі не виконують, бо вважають надто складним репертуаром, також не йдуть у нас твори Ґеорґа Фрідріха Генделя, Антоніо Вівальді тощо. Рівень класичного, театрального мистецтва в Європі — зовсім інший. І тому, вже при першій розмові з художнім керівником в театрі Ґраца, я порушила питання про те, чи можу запрошувати, скажімо, на свої постановки так званих госпітантів (людей на стипендію, на невеличких умовах) дириґентів і режисерів, і, зокрема, талановитих українців. Це буде для них величезний досвід. Обов’язково буду про це далі думати. В Україні є велика проблема з кадрами, бо навіть дуже талановиті музиканти не мають можливостей, імпульсів для розвитку. Мій перший контракт у Баварській державній опері був пробний, на рік із маленькою, як для Мюнхена, зарплатою. Для України це була велика зарплата, але порівнявши ціни за оренду житла, збагнула, що знову приїхала на студентську стипендію. Проте це була подорож не за гонораром, а за знаннями, щоб вивчити всю технологію сучасного музичного оперного театру.
— В Європі класичну музику цінують, мабуть, набагато більше, ніж в Україні…
— Аякже, це в них набагато вище поставлено через те, що традиція довша — найстаріші оркестри Європи налічують по 700-800 років. В Україні історично не було традиції оркестрової гри. Це більше західноєвропейська традиція, слов’янам ближчим є спів і хори. Згодом оркестри вже і в нас набули певного розвитку. А зараз, коли відкритий інформаційний простір і всі кажуть про наші спільні міжнародні перспективи, то одразу помітно, наскільки ми відстали. Мені дуже хочеться, щоб молодь була більше зацікавлена власним розвитком. На жаль, у нас є ще такий флегматизм і відчуття, що хтось прийде і щось за нас зробить. Хочеться від молоді активності, усвідомлення того, що змінити ситуацію в нас можемо тільки ми самі. І я є тому прикладом. Просто треба закасати рукави і багато працювати.
Розмовляла Галина Палажій, ZIK

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...