Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 24, 2020

Нестор Городовенко та його співоча «Україна»

Автор:

|

Листопад 12, 2020

|

Рубрика:

Нестор Городовенко та його співоча «Україна»
Могила Нестора Городовенка

«Два тижні тому прибув на постійний побут у Канаді Нестор Городовенко, талановитий мистецький керівник і дириґент, — сповіщалося в часописі «Свобода» за 28 січня 1949 року. — Широким колам населення України він відомий як довголітній художній керівник і дириґент знаменитої капели «Думка», а для української еміґрації та чужинецького світу, як творець капели «Україна», заснованої в Німеччині». Під його керівництвом 1929-го капела «Думка» виступала з концертами в Парижі (Франція) й своїм мистецтвом захопили зарубіжного слухача. 1936 року, в час Декади українського мистецтва в Москві, дириґентові вручили орден «Знак Пошани», а в Києві присвоєно звання заслуженого артиста України. Та сталося так, що хвилі війни закинули дириґента спершу до Галичини, згодом — до Німеччини, а 14 січня 1949-го він разом із дружиною Анастасією прибув до Монреаля. На залізничному вокзалі його зустрічали Богдан Ковальський, голова управи Українського національного об’єднання (УНО), активіст громадського життя Євген Довгань, піаністка Олена Сушко-Наконечна та композитор Юрій Фіала, котрий прибув сюди 6 січня з Нідерландів.
Цю ж дату появи Нестора в домівці УНО називає й хористка Стефа Захарчук-Генгало. У журналі «Екран» вона писала: «Пригадую, як на наш Новий рік у домівці УНО почулися голоси новоприбулих. Хтось сказав, що це Нестор Городовенко, наш новий дириґент хору. Мені була відома слава і велич його «Думки», чомусь уявляла його високим. А тут, на диво, побачила скромну невисоку людину зі смаглявим обличчям і розумними, лагідними очима».
За кілька днів після прибуття з дириґентом підписали контракт, де чітко вказали, що він має робити, напрямок програм, сума заробітної плати та кількість виступів на місяць. Хор назвали «Україною». Про заснування колективу та початок його діяльності громадськість повідомили через оголошення в пресі. Так, у часописі «Новий шлях» від 5 лютого 1949-го сповіщали: «Заходом філії УНО в Монреалі зорганізовано національний хор «Україна». До його керівництва запрошено проф. Нестора Городовенка, який вже приступив до роботи. Запрошуються до поповнення хору добрі співаки та співачки. Проби відбуваються у вівторок і четвер о 8-й годині вечора в домівці УНО, за адресою: 7 Принс-Артур Іст». Уже за кілька днів до хору записалося біля сотні осіб. Тут і почали втілюватися в реалії життя задуми маестро, коли він казав, що «українське мистецтво в теперішній ситуації, може спокійно розвиватися тільки за морями, на вільній американській землі».
Щоб зрозуміти, як саме відбувалося це втілення, знову вдамося до спогадів п. C. Захарчук-Гангало, яка писала: «На початку в хорі «Україна» було біля ста співаків. Майже самі аматори з голосами та безголосі. Гостра хорова дисципліна дириґента, точність, карність страшили деяких співаків, і хор чисельно змалів. Залишились лише любителі пісні та хорового мистецтва неперевершеного дириґента. Але в хорі важлива не кількість співаків, а їх якість. Наша співанка проходила так: по роздачі нот «Нестор», — так велів нам його називати, — починав працю словами: «Добрий вечір! Починаємо». Тоді запановувала ідеальна тиша. Хорист мусів всю свою увагу звернути на дириґента. Не дай, Боже, хтось повернув голову вбік, чи щось прошепотів, Нестор строго насварив, не пощадивши «добрих слів». При вивченні нової пісні, дириґент насамперед рецитував слова, пояснював зміст, ґенезу — малював картину даної пісні, а наприкінці сам її виконував. Важко переживав зміст кожного твору. Його обличчя наповнювалося радістю, або з’являлись сум, туга, сльози на очах».
Мішаний хор при УНО в Монреалі заснували ще 1934 року. Перший керівник і дириґент — Володимир Побігушка. На концерті 16 травня 1941-го ним як гість дириґував Олександр Кошиць. Із 1944 року дириґентом на добровільних засадах без заробітної плати був Богдан Ковальський.
Отже, основи було закладено віддавна, але колектив треба було омолодити. Уже на першій же пробі, звертаючись до хористів, новий дириґент заявив: «Ви мусите розуміти мою міміку лиця, мій кожний рух голови, рухи моїх пальців і все це засвоїти. Я не буду вимахувати руками, як вітряк, і не хочу сходити зі сцени з зачервонілими вухами через якісь помилки».
Піаністка Ольга Сушко-Наконечна, акомпаніаторка хору, котра здобула освіту у Львівському вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (учениця В. Барвінського) у своїх спогадах «Про Нестора Городовенка з праці з хором «Україна» в Монтреалі» писала: «Репетиції хору завжди проходили цікаво, хоч інколи траплялися дуже непрості, навіть безнадійні ситуації, коли дириґент «виходив із себе», продовжуючи наполегливо дотягувати хоровий твір до належного мистецького рівня… Рівночасно була та праця дуже серйозним змаганням здобути у висліді щось найкраще. Незважаючи на скромний голосовий склад хору, Нестор Городовенко здобував від хористів максимум звукового ефекту. На співанках був дуже вимогливий, часто навіть дуже шорсткий. По співанці, — це була зовсім інша людина — лагідна й дуже уважлива».
Якось у липні 1949-го, повертаючись із риболовлі, маестро прочитав, що до Монреаля приїздить із Нью-Йорку колектив Метрополітен-опери, який почне свої виступи з великого концерту в залі Національного театру. Нестор тут же вирішив, що такої нагоди не упустить і вже наступного ранку побіг за квитками, які, на щастя ще вдалося купити.
Концерт був захоплюючим: симфонічний оркестр, фантастичні виконавці, ідеальна чистота голосів, шляхетність поведінки на сцені, співаки один краще другого… І тут, більше інтуїтивно, бо англійської мови не знав, зрозумів оголошення конферансьє, який оголосив: «Йоґан Штраус. Вальс «Голубий Дунай», виконує солістка Метрополітен опери Міліца Кор’юс. І на сцену випірнула вона, його колишня учениця і хористка капели «Думка» в Києві. Спершу оторопів, а по закінченні співу так плескав, що аж затерпали долоні. Ледь дочекавшись закінчення концерту, побіг до співачки у гримерку. Її радості не було меж — не сподівалася бачити на канадській землі свого вчителя, а може й більше, бо 1927 року він врятував її від арешту за те, що приховала своє аристократичне походження, а її батько, офіцер високого рангу, відмовився служити більшовикам. Тоді Нестор дав їй грошей і відправив до батька в Естонію.
Міліца влаштувала на честь Нестора та його дружини Анастасії вечерю в одному з найкращих ресторанів Монреаля, запросивши туди всіх своїх колег із Метрополітен-опери. А маестро вечеряв із найспівучішими співаками Америки та жартома запросив до хору «Україна».
Коли один з хористів порадив йому вивчити пісню «Сусідка», яку вважав народною, Нестор відповів, що «Сусідка» жодного стосунку до української народної пісні не має, а хтось колись узяв повністю без жодних змін один із мадярських танців Брамса, підставив незграбні й дешевенькі українські слова, і послав гуляти по світу як українську народну пісня.
Городовенко не знав, що той «хтось» був не хто інший, як відомий композитор Яків Яциневич, котрого він знав особисто і високо оцінював його творчість. Коли Нестор у 1920-1930 рр. працював у Києві, Яциневич керував хором в Одесі. А пісню написав за таких обставин. На квартирі у п. Якова проживали чотири старшини Української галицької армії (УГА). А поверхом вище мешкала дуже гарна молоденька пані, котра сподобалася одному з них. Тож щоби звернути на себе увагу, він підкручуючи вуса, ходив і наспівував: «Ой сусідко, сусідко, сусідко, позич мені решітко, решітко. Я си вуса підкручу, підкручу, завтра вранці принесу, принесу». Композитор хотів поговорити з автором цих слів, записати звідки вони, але старшини більше не з’явилися. УГА відбула на Волинь. Тоді композитор сів і сам дописав текст.
Була робота і були здобутки. Під умілою рукою Нестора Городовенка хор «Україна» досяг високої досконалості хорового співу та став одним із найкращих хорових колективів Північної Америки. Його спів не раз звучав у концертних і церковних залах Монреаля, Оттави, Квебек-сіті, Торонто, Садберрі й інших міст. Його репертуар складали твори М. Лисенка, М. Леонтовича, П. Демуцького, Д. Січинського, І. Воробкевича, С. Людкевича, частини «Реквієму» В. А. Моцарта, «Херувимська пісня» і «Радуйтеся Богу» Д. Бортнянського, духовні твори Дж. Верді та Г. Рільке. Загалом за 15 років керівництва «Україною» маестро опрацював майже 500 творів.
28 лютого 1951-го в студії Монреальської компанії Ар-сі-ей «Віктор» хор записав 15 пісень, які в квітні вийшли в записах на шести платівках, зокрема, «На йорданській річці» К. Стеценка, «Гей у лузі червона калина» С. Людкевича, «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Прометей» К. Стеценка, «Щедрик» і «Дударик» М. Леонтовича, «Зашуміла ліщинонька» О. Кошиця. По дві пісні записали жіночий і чоловічий хори. А 18 травня 1957 року з нагоди 25-ліття УНО у Торонто під дириґуванням Нестора Городовенка відбувся виступ зведеного в кількості 300 учасників хору мистецьких колективів Канади.
1956-го після непорозуміння з управою УНО дириґент залишив керівництво хором і якийсь час був регентом церковного хору св. Софії, але невдовзі конфлікт залагодили й він повернувся до «України». Востаннє зі своїм хором дириґент виступив навесні 1963 року, а невдовзі тяжко захворів і потрапив до лікарні. Саме тоді його відвідав хореограф Павло Вірський, із котрим добре знався в Україні. Поспілкувалися, а коли прощалися, Нестор заплакав. 21 серпня 1964-го перестало битися його натруджене серце. Його ховали з православної церкви св. Софії. Тлінні останки покійного опинилися на цвинтарі Монт-Роял, на горі, звідки видно весь центр Монреаля. А десь там, далеко за морями в ранковому серпневому тумані утопали його Люхвиця та Переяслав, куди так рвалося серце маестро, про які казав: «Якби міг, пішки пішов би».

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online