Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, May. 22, 2019

Наталка Сняданко: «Страждання — це чи не найважливіший елемент самоідентифікації жінки в Україні»

Автор:

|

Вересень 26, 2013

|

Рубрика:

Наталка Сняданко: «Страждання — це чи не найважливіший елемент самоідентифікації жінки в Україні»

Цьогоріч Наталка Сняданко видала новий роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», який здійняв уже шквал дискусій у сучасній українській літературі.

Історія перестає бути стерильною, якщо чути живий голос
— У романі «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» розгортається дуже поширена нині тема — доля заробітчанок. Чому ти про це пишеш?
— Мене мучила відсутність цієї теми саме в літературі. Тексти, які мені траплялися, були надто публіцистичні, схематичні, пафосні, стерильні, їм бракувало емоційності. Це мені заважало. Мусувалася одна й та ж тональність: заробітчанам – важко, вони покидають свої домівки, страждають сім’ї.
Усе це – правда, але мені бракувало інших аспектів: персонального досвіду, неочевидного, того, що ці люди відчувають, як змінюються під впливом інших реалій, як сприймають те, що їх оточує в новому житті, що змінюється в їхньому сприйнятті дотеперішнього оточення, як досвід інакшості формує психіку та ментальність українців — тих, що їдуть, і тих, хто залишаються.
Ця тема давно за мною ходила. Я часто чула заробітчанські історії. Але трохи боялася братися за це, боялася соціалки, тим більше що тема вже спрофанована. Якось я подорожувала потягом Львів-Вроцлав. Він дуже довго їхав — спершу 300 км до Кракова, потім ще 300 км до Вроцлава. Я була в спальному вагоні, купе – на три місця. Цілий день у замкненому просторі з двома незнайомими жінками. Абсолютно літературна ситуація. І того разу зі мною їхала жіночка-заробітчанка, яка одразу ж почала розповідати про своє життя. Так я знайшла потрібну інтонацію.
— Що це була за інтонація?
— Історія сама по собі була типовою. Таких я чула немало. Але в той момент зрозуміла, як не можна писати про заробітчан — не можна намагатися передати це своїми словами. Це повинно виходити від першої особи, тільки так можна спробувати уникнути фальші та зайвого пафосу. Ці історії — достатньо трагічні самі по собі, вони не потребують додаткових епітетів. Історія перестає бути стерильною, якщо чути живий голос. Та жіночка була вчителькою музики. Вона розказала про те, що якось прибирала в кемпінгу, наспівуючи арію Моцарта, а один із його мешканців страшенно здивувався та спробував довідатися, як таке може бути, що звичайна прибиральниця виконує таку складну мелодію.
Спільної мови вони не мали, бо жіночка не розмовляла німецькою, але порозумілися на миґах. А для неї та арія Моцарта була просто твором із програми музичної школи, вона вчила її з учнями сотні разів. І коли розповідала про це, у її голосі не було й тіні жалю до себе через те, що її кваліфікація нікому не потрібна в новому житті. Вона про це не думала: раніше в неї була одна робота, тепер — інша.
Ще однією важливою інспірацією стали для мене книги австрійського письменника й перекладача Мартіна Поллака, зокрема «Цісар з Америки», у якій він досліджував міґрацію з Галичини на початку ХХ ст. Та хвиля еміґрації зачепила й мою родину, і родини багатьох моїх знайомих. І тоді в мене виник задум додати це в роман. Так з’явилася постать бабці Ганни Копириць, яка згадує своє життя крізь події та війни ХХ ст. Тема минулих міґрацій і життя сучасних заробітчанок — це дві дуже пов’язані для мене емоційно лінії.

Проблема розпаду родин пов’язана не лише з трудовою міґрацією
— Розкажи про сюжетну лінію старої українки, яка живе в Німеччині та згадує своє життя, а її спогади записує одна з героїнь…
— Усе почалося з моєї бабці. У свої 90-ті уродини вона раптом розповіла, що за походженням — полька. Спочатку ми не повірили. Але мені стало цікаво, і при нагоді я зайшла до РАГС, де мали би зберігатися документи села, де мешкає бабуся. І була вражена, побачивши на бюрку радянської контори костельні книги XVIII ст. зі шляхетно пожовклими сторінками, записані каліграфічною латиною. У тих книгах графи «національність» немає. Просто в ті часи поляки хрестили своїх дітей у костелах, а українці записувалися греко-католиками чи православними. Якщо шлюб був мішаним, діяло ґендерно виважене правило: діти потрапляли до тієї ж конфесії, що й мати. Тобто, якщо мати була полькою, то її діти хрестилися в костелі, там же брали шлюб. У моїй родині вийшло так, що жінки багатьох поколінь по матері — польки, а чоловіки в них — українці. Це була одна з тих неймовірних родинних історій, у якій правда поволі проступає крізь роки страху й замовчувань.
І мені захотілося написати таку історію, у якій важливі історичні події доби були би показані крізь призму приватної історії очевидиці. Так я почала писати монолог Ганни Копириць, у якому використала частково бабусині історії, але є й багато мемуарної літератури. Мені страшенно бракує таких бабць (та й дідів) у нашій літературі. Чомусь у нас історичні романи та романи про сучасне урбаністичне життя існують цілком окремими нуртами. Немає поєднання, проростання одного в інше. Цей брак тяглості шкодить літературі, яка почувається, ніби рослина з пошкодженим корінням.
— Коли говорять про заробітчанок, то найчастіше згадують покинуті родини, соціальне сирітство…
— Це справді – дуже трагічна ситуація, і говорити про неї будуть дедалі частіше, адже покоління дітей-сиріт дорослішає, і з недоліками такого виховання доведеться зіштовхуватися все частіше. Проблема розпаду родин пов’язана не лише з трудовою міґрацією, це – глибша соціальна проблема.
Доки пануватимуть такі архаїчно-патріархальні стандарти в суспільстві, якими вони є зараз в Україні, криза сім’ї лише поглиблюватиметься. Про це також рідко згадують, як і про інші аспекти трудової міґрації. Значно легше звинуватити заробітчанок у тому, що вони — погані матері, аніж, скажімо, ініціювати громадські рухи, які боролися би за право возз’єднання міґрантів із родинами, за фінансування українських шкіл за кордоном, за соціальні гарантії, право на легалізацію й таке інше.
Соціальна незахищеність заробітчан — це не сімейна, а державна проблема, на жаль, далеко не пріоритетна в списку. Крім того, існує міцно закодована в українській свідомості міфологема приреченої на страждання жінки. Іноді здається, що страждання — це чи не найважливіший елемент її самоідентифікації, без якого їй буде просто дискомфортно. Скажімо, коли говорять про проблему абортів, також зазвичай обмежуються лише розмірковуваннями на тему, як змусити жінку народити та виховати, а не як уможливити чи полегшити їй це завдання, залучивши до процесу чоловіків і соціальні гарантії.
— В українській системі координат ідея про жінку, яка повинна страждати, є доволі поширеною. Звідки таке бажання змусити жінку страждати?
— Є сталі епітети. Сонце — ясне, небо — синє, жінка — страждає. Катерина, Утоплена, Покритка. Але це не тільки в літературі. Подивися на наших бізнес-леді. Жодна з них не скаже: «Так, я успішна, тому що я — жінка, бо жінки організованіші, цілеспрямованіші та витриваліші за чоловіків». Кожна буде казати, що насправді мріяла бути домогосподаркою, але життя змусило… Їй буде незручно від того, що вона – жінка, і що вона – успішна. А спробуй змусити медіа вживати фемінітиви. Легше здійснити урядовий переворот. Усе, це, мовляв, «не притаманне українській мові». І ніколи не буде притаманне. Це – остання територія, яку завзято боронять ревні хоронителі традиції.

Пропаганда фемінізму — архаїчна річ
— У твоєму творі лунає дуже важливий жіночий голос. І озвучено низку політично важливих жіночих тем. Ти свідомо вписувала це в роман?
— Ні, я не люблю таких «шухлядок». Для мене важливими є героїні, герої, те, що з ними відбувається, те, як вони змінюються під час розповіді. А теми — лише похідне від їхньої життєдіяльності. Пропаганда фемінізму — це вже трохи архаїчна річ, іноді навіть дивно, що в Україні доводиться часто пояснювати такі очевидні речі. Але, на жаль, доводиться. Бо постійно стикаєшся з тим, що очевидними вони є далеко не для всіх.
— Ти сама могла би стати заробітчанкою?
— Я також колись прибирала, заробляючи на навчання за кордоном. Не бачу в цьому великої трагедії. Ти просто робиш те, що можеш.
— Ти говорила, що еміґрація — застаріле поняття, то що мала на увазі?
— Еміґрація — це поняття з минулого, яке стосується людей, що виїздили назавжди й не знали, чи потраплять ще хоч колись на Батьківщину. Виїздили в нікуди, не уявляли, що на них чекає. Тепер усе – простіше, ізоляція є значно менша, інформації – більше. Для українців, яким усе ще доводиться долати візові бар’єри, це – частково актуальне поняття. Але для людей, які мешкають у Шенгені, давно не має значення, у якій країні працювати. Сьогодні – тут, завтра — деінде.
— У романі є купа чудесних підслуханих історій. У них ми розрізняємо голоси з різних куточків України, записані фонетичним письмом, яке дозволяє чути всі вимови…
— Інакше я цього собі не уявляю. Без інтонації історія втрачає сенс, перетворюється на голий сюжет, читати який – нецікаво. Речі, що між рядками, між неправильними наголосами, не можна описати інакше, це – той рівень мови, який не перекладається. Це, можливо, свідчить ще й про розірваність між українськими літературною та розмовною мовами. І тому запис живої розмовної мови стає сам по собі сюжетом — настільки літературна мова від цього відірвана.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...