Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Музей, двері якого відчинили 1919-го

Автор:

|

Липень 10, 2019

|

Рубрика:

Музей, двері якого відчинили 1919-го
Вінницький обласний краєзнавчий музей

1919 рік був бурхливим. Влада в багатьох містах України змінювалася по кілька разів на місяць. На вулицях цілими днями тривала стрілянина. Такою ж була ситуація й у Вінниці, яка тоді вважалася центром Подільської губернії. З початку лютого в ньому працювала і діяла Директорія Української Народної Республіки (УНР) та її армія, але навесні вона зазнала кілька поразок від Таращанського полку. Не звертаючи великої уваги на тодішні воєнні події у місті, група із шести осіб, до якої належали місцеві художники Натан Алтман, Дмитро Кротков, Володимир Коренєв, поміщик із села Рижавка Іван Урбанський, судовий слідчий Ґустав Брилінґ і його знайомий Д. Греначевський домовилися між собою про те, що настав час відкрити у Вінниці музей старовини.
Найбільшою заслугою у започаткуванні музейної колекції виявилася збірка творів мистецтва Ґустава Брилінґа, якій присвячував усе своє дозвілля. Тоді він був одним з провідних колекціонерів, справжніх шанувальників українського мистецтва. Перше місце серед них займала Марія Щербатова, власниця Немирівського палацу й внучка Сергія Строганова. Княгиня була знайома з Брилінґом із часів навчання у Немирівській гімназії, і стала першою його наставницею у колекціонуванні.
Ґустав Вольдемарович Брилінґ народився 5 березня 1867-го в білоруському місті Борисов Мінської області. Він не вважав себе визначним художником, хоча після закінчення юридичного факультету Київського університету 1894 року став юристом і відвідував класи рисувально-малярської школи Миколи Мурашка в Києві та брав участь у розписі Володимирського собору, який здійснювали Віктор Васнецов і Михайло Нестеров. Маляр створив кілька десятків картин, але жодна з них не збереглася. Оселившись у Вінниці, Брилінґ став учителем законодавства у реальному училищі, потім судовим слідчим при повітовім суді й, опісля, командором в училищі водно-спортивного клубу «Спорт», створеного на кошти заможних місцевих людей. Крім цих службових обов’язків, Брилінґ працював судовим слідчим у Пирятині та Лубнах на Полтавщині, де почав збирати старовинні речі, потім перевозити їх до будинку своєї матері у Вінниці. Туди вона переїхала вже вдовою з трьома дітьми до своїх батьків 1907-го. У 1910-х рр., Ґустав клопотався перед владною структурою про надання приміщення для майбутнього музею. Справа вирішувалася роками. На руки Подільського товариства, активним членом якого був Ґустав, аж у травні 1918 року наспіла вістка від Вінницької міської ради про призначення приміщення («Мурів) для музею, щоб в ньому почало зберігатися багаття українських культурних пам’яток. Коли довідалися члени Директорії УНР про те, якими силами чатували Ґустав і його малолітні сини Валентин і Володимир свою квартиру, заповнену рідкісними речами, вони долучилися до цієї справи, вимагаючи від місцевої думи виділення коштів на перенесення цих речей до «Мурів». Дві постанови думи видали в січні 1919-го, в результаті яких дотримали всі формальності, навіть перед Міністерством внутрішніх справ.
Копітка робота Брилінґа почалася в «Мурах» насамперед над оновленням подільських килимів технологією, яку винайшов сам Брилінґ. Зараз же знайшлося кілька активістів, які допомагали реставрувати деякі картини, фарфорові вироби, обгортаючи старовинні книги в нові оправи та ретельно описувати експонати. Для охорони будинку найняли неписьменного сторожа, колишнього червоноармійця. Нелегка праця трьох оплачуваних чоловіків музею минала в холодних приміщеннях. До музейного будинку по вулиці 9 січня, протікала дощова вода, не було електрики та водогону. У випадку пожежі без води могла згоріти уся музейна збірка. Початкове існування музею не знаходило підтримки. Та, не зважаючи на всякі труднощі, музей поступово набирав вагомості. З дня на день проводили ремонти. Офіційно відчинити двері до чинного музею через важкі історичні події вдалося аж у травні 1919 року під назвою Вінницький історико-побутовий музей. На час його відкриття налічувалося понад 7,5 тис. експонатів, для яких бракувало місця. Ґустав Брилінґ домагався від окружним виконавчим комітетом про надання музеєві більшого розмірами приміщення. Вимагала цього лише сама колекція понад 1 тис. рідкісних книг та інші старовинні рукописи, як також подільські писанки, вишиванки, килими, гончарні вироби та інші музейні зібрання. Наприкінці 1920-х рр., музейне зібрання налічувало майже 10 тис. експонатів. Радянська влада в Україні, зокрема, у Вінниці, на музейні потреби майже не звертала уваги. Натомість ім’я Ґустава Вольдемаровича та німецьке його прізвище у списку радянських твердолобих чиновників здавалося «націоналістично-буржуазно-троцькістським», тобто, ворожим, небезпечним і антирадянським. Не сподобалися їм листи Брилінґа, в яких той ганьбив український уряд у його «некультурності» та недбальстві до його роботи як постійного збирача й охоронця предметів української матеріальної культури. На адресу народного комітету освіти Брилінґ писав про те, як музей за останнє десятиліття 1920-х рр. перетворився на поважну установу, в якій зберігали високої ціни предмети етнографічного значення та речі, характерні побуту подільського селянства. Писав він і про те, як у музеї створили унікальний відділ церковних коштовних речей. Прізвище Брилінґа стало фігурувати як «класово чуже». Найбільшим докором для нього був виступ проти створення у Вінниці музею з предметами жовтневої революції. А вершиною його гріха — те, що в експозиції музею не було жодного портрету «вождя народів». Особистість Брилінґа стала на заваді «пристосуванцям» до нової влади. З десяти працівників музею, у грудні 1933 року його усунули з посади директора й одразу ж заарештували, звинувативши у шпигунстві на користь Німеччини та за нібито активне членство в «Українській військовій організації». Після п’яти місяців тримання під арештом за браком доказів у шпигунстві, 67-річного Брилінґа звільнили, але повернутися на роботу до музею вже не дозволили. Українського «буржуазного націоналіста», котрому 1940-го виповнилося 73 роки, знову заарештували та «нагородили» п’ятьма роками суворого табірного режиму. Причиною другого ув’язнення Брилінґа стали ним написані спогади про історію Немирівської гімназії, Вінницького музею, й передусім, про насильницьку колективізацію на Поділлі. Згадував у них і про важкий голод 1933 року, а також подавав вказівки, як влада мала б подбати про те, щоб народ був одягнений, обутий і забезпечений харчовими продуктами. Свої мемуари планував залишити для своїх трьох синів, внуків і правнуків, щоб вони знали, які часи переживав їхній батько, дідусь і прадідусь.
Трагічно склалася доля всіх трьох синів Ґустава — Ґеорґія, Володимира і Валентина. Останній писав: «Батька мого схопили вдень, коли я був на роботі, а тоді й мене заарештували, зрештою, і моїх старших від мене братів… Десять років поневірялися по табірному пеклі. Аллу Брилінґ, небогу Ґустава, закатували ґестапівці. Батько помер під час евакуації зі Старобільського табору (тепер — Луганської області), кудись на північ. Дата смерті — невідома. Де його могила — невідомо. Пам’ятний знак для мого батька, великого патріота-обласний краєзнавчий музей, якого був засновником».
Варто гадати, що музей із 1929-го займав будівлю національного значення «Вінницькі мури», які раніше становили єзуїтський комплекс середини XVII ст. У другій половині 1960-х рр. музей замкнули на ремонт. До кінця 1970-х добудували новий корпус і додали 20 залів. З 2010 року планували використати підземельні старі льохи-катакомби, збудовані ченцями-капуцинами, для подальшого розміщення колекцій, до прикладу, «Скіфське золото».
Тепер Вінницький краєзнавчий музей, що розташований у центрі міста за адресою: вул. Соборна, 19, відомий як «Вінницькі мури» і налічує понад 100 тис. експонатів. В ньому зберігають унікальні предмети археології й інші матеріали з різних періодів і подій у різні революційні часи в Україні, а також етнографічні вироби селянства цього краю, додаючи до них залишки Козаччини, переважно клинкову зброю. У виставочних залах музею відбувалися виставки мистців, переважно місцевих, котрі працювали в галузі станкового мистецтва, прикладної графіки, декоративного та монументального мистецтва тощо.
З нагоди 70-річчя заснування музею відбулася виставка творів художника Михайла Лошака, автора 80 картин із циклу «Мій дивокрай». Вони відображали живописні куточки Вінниччини: береги Росі, Дисенки, Південного Бугу, краєвиди різних районів та міста Вінниці. Вінницький обласний художній музей займає одне з провідних місць в Україні вже багато років. У живописному відділі музею представлені західноєвропейські художники, російські й українські: Микола Ге, Федір Коновалюк, Абрам Маневич, Олекса Новаківський, Григорій Світлицький, Сергій Світославський та багато інших. Є й картина «Великий канал у Венеції» К. Гревенброка (1733-1799).
Крім першого директора музею Ґустава Брилінґа, в ньому працювали Людмила Кореєва, Катерина Висоцька, Марина Кошельник, І. Безбах, Наталія Безбах та інші. У книзі відгуків про музей є один такий: «Бував у багатьох музеях світу, але такий музей, як у Вінниці, бачу вперше. Низький уклін і велика вдячність одержимим людям-працівникам музею». Його 1998 року залишив Іван Чекман, член-кореспондент Національної академії наук України, лауреат Державної премії України.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Loading...