Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Монастирі, собори та церкви у творчості Тараса Шевченка

Автор:

|

Лютий 28, 2013

|

Рубрика:

Монастирі, собори та церкви у творчості Тараса Шевченка

Тарас Григорович Шевченко як людина всебічно обдарована, як геніальний поет, знаменитий художник, вніс і свій вклад у справу розвитку українського реалістичного мистецтва. Крім малюнків на різні літературні теми та портретів, пейзажних полотен, малюнків, зроблених під час десятирічного заслання, що пов’язані з кількома експедиціями, він часто зображував архітектуру сакральних будівель. Але щоби відтворити декотрі з них, він вирішив поїхати в Україну.

Першу подорож художник здійснив у 1843-1844 рр. У другій половині травня він вирушив із Петербурга через Москву разом із Євгеном Гребінкою (1812-1848), українським письменником, а під кінець того ж місяця зупинився в Качанівці, маєтку Григорія Тарновського (1788-1853). Побував у навколишніх селах, де ознайомився із життям місцевих селян, а звідти поїхав до Києва. На початку червня Шевченко вже був у місті, зустрічався з київськими діячами — письменником Пантелеймоном Кулішем, ученим Михайлом Максимовичем, редактором журналу «Основа» Василем Білозерським і іншими молодими людьми.
Крім поїздок у різні місцевості Шевченко у свій вільний час виконав ескіз Видубицького монастиря в Києві, в урочищі Видубичі, збудований сином Ярослава Мудрого князем Всеволодом, у другій половині ХІ ст. 13 червня, перебуваючи в Києво-Межигірському монастирі поблизу Вишгорода, не пошкодував часу й на те, щоби змалювати Спасо-Преображенський монастир, одну з найдавніших давньоруських пам’яток (папір, олівець, 28.4 х 40.1). Обидва рисунки зробив олівцем, та коли в художника виник задум видати альбом «Живописна Україна» в кількох періодичних виданнях, він створив офортний твір, який надавався для якісної репродукції. Таким чином робота потрапила до першого випуску згаданого альбому (1844). В офорті «Видубицький монастир» маляр зобразив чітким силуетом монастирську Михайлівську восьмистовпову церкву, що височіє над мальовничими лісистими горами та Дніпром. На передньому плані розбірливо видно пастуха з коровами та човни, якими перевозять людей з одного берега широко розлитої ріки до іншого. Передавши своєрідні особливості храму, його неподільний зв’язок із навколишнім пейзажем, маляр створив сповнену поезії картину рідної природи.
Подальші подорожі Тараса Шевченка Дніпром завели його до Катеринослава, на острів Хортицю та в село Покровське. У ньому художник виконав малюнок «Покровська січова церква» й опісля — «Чигиринський дівочий монастир» (папір, сепія). Із повітового міста Чигирина Київської губернії Шевченкові було близько поїхати до села Суботова, звідти – до Кирилівки, де відразу пішов до брата Йосипа. Маляр поздоровив його з новонародженим первістком, для якого став хрещеним батьком 20 вересня 1843 року. У селі нарисував батьківську хату та портрет свого діда Івана Андрійовича. Щодо того, чи намалював маляр Кирилівську церкву, у якій побував під час обряду хрестин, існують тільки здогади, але без фактичних доказів. Невдовзі Шевченко побував у с. Березані, а потім і в Яготині, у родини Рєпніних, аж до 10 січня наступного року. Перед поверненням до Петербурга Шевченко побував у Мойсівці, Березовій Рудці, Качанівці, знов у тій же Кирилівці та в Києві, у якому в період між травнем і вереснем зупинявся кілька разів.
В альбомі 1843 року було вміщено десятки ескізів і начерків, а між ними є такі архітектурні рисунки: «Дальні печери Києво-Печерської лаври» та «Краєвид із церквою». Із рисунків першої видатної пам’ятки київської архітектури ХІ ст. збереглося три, й один виконано сепією. Тою ж технікою намальовано «Церкву всіх святих у Києво-Печерській лаврі» (27.3 х 36. 9), але аж 1846-го, коли Шевченко здійснював другу подорож навесні 1845 року, яка тривала до 5 квітня 1847-го, коли його було заарештовано.
На окремому аркуші робота зберігається в Державному музеї Шевченка. У середині лютого 1844 року художник прощався з багатьма друзями та знайомими. Більш ніж десять днів тривала Шевченкова мандрівка, знову через Москву до Петербурга, яка відкрила важливий період у житті й творчості поета.
У столиці Росії Шевченко оселився у будинку Костюріної на п’ятій лінії Васильєвського острова, де він жив із художником Олександром Козловим (1818-1884). Крім іспитів із малювання у квітні, травні та в жовтні поет займався щоденними справами, яких у нього не бракувало. Писав вірші, поеми й, як зазвичай, готував офорти для альбому «Живописна Україна». Після виходу друком у серпні-вересні цей альбом, де було вміщено шість офортів художника, здобув високу оцінку передової критики та мав великий вплив на дальший розвиток українського образотворчого мистецтва.
22 березня 1845 року на підставі поданої Тарасом заяви рада Академії мистецтв у Петербурзі постановила присвоїти йому звання художника. Того ж дня, після закінчення навчання в Академії мистецтв, Шевченко звернувся до її правління з проханням видачі йому білета для подорожі в Україну. Подорожний білет із датою «25 березн» вказував, що його відправляють «у малороссийские губернии» для художніх занять.
І знову з Петербурга – до Москви, а звідти його шлях пролягав через Подольськ, Тулу, Орел, Есмань, Глухів і Кролевець до села Мар’янського. 31-річний мистець подолав далеку і нелегку дорогу потягом. Приїхавши туди у квітні на запрошення поміщика Олександра Лук’яновича, малював портрети членів його родини, подорожував Полтавщиною, робив зарисовки. У червні поет жив у Києві. Мабуть, Михайло Максимович запропонував Київській археографічній комісії запросити Шевченка для роботи в змальовуванні історичних і архітектурних пам’яток в Україні. На завданням комісії художник уже в липні побував у Прилуках — повітовому місті, де познайомився з отцем протоієреєм Ілією Бодянським. Усе, що той розповів маляреві про місцевий монастир у селі Густині, він занотував, зокрема що було його поставлено коштом і працею гетьмана Самойловича (1664).
У цьому селі крім зарисовок Густинського монастиря Шевченко мав нагоду зробити ще три акварельних малюнки однакового розміру (17,5 х 26,9), які ввійшли до альбому 1845 року: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи» та «В Густині. Трапезна церква». Зазначимо, що кількість документальних матеріалів про маршрут мандрівок Шевченка вважається неточною, бо деякі з них не збереглися. Дослідники по-різному тлумачать загальні дані про перебування Тараса Шевченка в Україні, головно, під час другої подорожі, подаючи суперечливу інформацію про його мандрівки. Автор цієї статті подає свій варіант подорожі поета й художника, мабуть, також із недосконалими даними.
На початку серпня художник опинився в Пoлтаві, де намалював сепією й тушшю «Воздвиженський монастир у Полтаві». На високій горі над рікою Ворсклою височіє споруда-собор і дзвіниця 70-х рр. ХVIII століття. Тим же місяцем датується малюнок Шевченка аквареллю «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві». Крім хати письменника, про яку поет згадував у своїй повісті, було відтворено споруду місцевої церкви позаду неї — прекрасної п’ятибанної святині в українському бароковому стилі, якої вже тепер немає, бо була зруйнована тою ж ворожою рукою, яка знищила чимало інших українських храмів у першій половині ХХ ст.
Не минуло багато часу, може, яких два-три тижні, як під малярською рукою народився твір «Вознесенський собор у Переяславі» (папір, акварель, 17,5 х 26,9). У цьому повітовому місті Полтавської губернії було намальовано акварелі «Михайлівська церква в Переяславі» та «Церква Покрови в Переяславі». На доручення згаданої комісії для зарисовок історичних пам’яток маляр побував у с. Андруші. Тут створив сепією два однойменні краєвиди «Андруші», перший — із греблею та церквою, другий — із місцевим будинком. Це село він згадував у своїх поетичних і прозових творах, а також у листі до Андрія Козачковського від 16 липня 1852 року, у котрому писав: «Чи пам’ятаєте нашу з вами прогульку в Андруші, а потім за Дніпро в Монастирище на гору. Був це чудний вечір». У с. Монастирищі Канівського повіту вони разом побували влітку 1845-го. Тут варто згадати, що Шевченка у більшості мандрівок супроводжували його близькі знайомі друзі й особи, із якими він щойно тоді познайомився. Вони ж, до речі, із пошани до поета та маляра ласкаво йому в цьому допомагали.
У Чигирині маляр побував 1843 року, проте він до нього повернувся вдруге через два роки. Самим містом цікавився тому, що його історія пов’язана із життям і діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького. Міг у місті перебувати в жовтні, коли намалював сепією «Чигиринський дівочий монастир» і акварель «Мотрин монастир». Рівночасно тою ж технікою було створено ще й малюнок «Чигирин з Суботівського шляху». На ньому ліворуч за високою горою в далечині та за двома вітряними млинами ледь можна запримітити споруду церкви з її дзвіницею. Під час другого приїзду до Суботова, села, що розташоване близенько до Чигирина, Шевченко виконав акварельні малюнки «Будинок Хмельницького в Суботові», «Кам’яні хрести в Суботові» та «Богданові руїни в Суботові».
У Василівку, село на Полтавщині, Шевченко зайшов, щоби відмалювати краєвид, на якому бачимо з правого боку величезне дерево, а за ним — старовинну дерев’яну дзвіницю. Зазначимо, що в кількох випадках він до своїх малюнків робив помітки з історичними даними, отримавши їх від місцевих старожилів. Так він учинив у повітовому місті Лубнах. У ньому побував тричі, й аж узимку 1845-1846 рр. описав його історичні й архітектурні пам’ятки. В «Археологічних нотатках» Шевченка, що збереглися не в повному обсязі, зазначено й про те, що крім Мгарського та Преображенського монастирів на околицях міста Лубен залишилися рештки земляного укріплення, названі замком, а всередині поет знайшов провалля, ніким іще не досліджене. Подібні давні споруди, городища, вали, каплички, башти, могили, кладовища, стародруки, оформлення текстів, оправи, різноманітні написи тощо поет описав, перебуваючи в таких іще містах і місцевостях, як Хорол, Миргород, Чернігів, Яготин, Пирятин, Лукім’я, Березань тощо.
У містечку Решетилівці, де трохи більше за половину населення складали козаки, «церков із десять, мабуть, буде», занотував Шевченко восени 1845 року, зупинившись у маєтку О. Попова. Тут мистцем змальовано два краєвиди з різних точок. На одному з них – із церквою, бані якої височіють над лісом, а на другому – також із святинею, чиї куполи з вежами ледь можна бачити, бо сховані за високими мурами та ще вищими гілляками дерев.
Для самого Шевченка праця виявилася цікавою тим, що, здобувши звання художника, він займався своєю професією й продовжував це робити й наступного року. Перебування його в с. Мойсівці в Тетяни Волховської 12 січня, відвідини Олександра Чужбинського в середині лютого в с. Ісківці, із яким оглянув Чернігів і зробив 12 нотаток про архітектурні пам’ятки. А в березні Лубни, Прилуки, Ніжин дарували йому насолоду в його темпераментному й активному житті. На запрошення Андрія Лизогуба (1804-1864), знайомого Шевченка, який дуже високо цінував творчість поета, у березні він прибув у містечко Седнів, що біля Чернігова. Крім портретів Іллі й Андрія Лизогубів, у яких гостював художник, він намалював краєвиди Седнева та Лизогубівську кам’яницю на тлі двох тутешніх церков.
На початку квітня маляр оселився в Києві, на Хрещатику. Малюнок «Аскольдова могила» (папір, сепія й акварель, 26 х 37), на котрому зображено церкву-ротонду, походить із того часу. Композиція твору, освітлення дерев, огорожі, брами й окремих деталей цілком притаманні Шевченкові. Наступний твір «Костьол у Києві» виконано тоді ж, справа за його будівлею зображено Михайлівський собор, ліворуч — Софійський собор. У літературі малюнок згадується й під назвами «Старий костьол у Києві» та «Костьольна вулиця в Києві». Ця робота зберігається в ДМШ. У травні-червні маляр виконав іще зарисовки краєвидів, київських околиць і «Церкву всіх святих у Києво-Печерській лаврі», «Васильківський форт у Києві», «Китаївську пустинь. Троїцьку церкву», а також окремі будинки Києво-Печерської лаври.
21 вересня 1846-го Дмитро Бібіков, київський військовий генерал-губернатор, якому підпорядковувалась археографічна тимчасова комісія, доручив Шевченкові поїхати до Волинської та Подільської губерній змалювати тамтешні пам’ятки архітектури, зокрема Почаївську лавру. Але перед тим, як його було відпущено за призначенням до Почаєва, Шевченко здав рапорт про грошові витрати, після чого одержав 150 крб для потреб на подальше відрядження. У містечку Почаєві Кременецького повіту виконав чотири акварельних малюнки – «Почаївська лавра з півдня» (а на звороті аркуша — начерк монастиря із заходу), «Почаївська лавра зі заходу», «Собор Почаївської лаври. Внутрішній вигляд» і «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». На першому було зображено дві хати на низовині, за ними — мурований вал і густо насаджені дерева біля підніжжя білокам’яних мурів самої лаври, над якою миготять її золоті верхівки та зеленкувато-сіра покрівля барочних будівель. Вони побудовані на височезній горі, що непомітно піднімається з боку міста Кременця. Тепла кольорова гама малюнка надає йому ліричного настрою та справжньої витонченої мальовничості.
На Волині, у селах Вербці та Секуні, було змальовано тушшю зовнішній вигляд місцевих святинь, зокрема дерев’яної церкви Св. Трійці в с. Вербці та храму Св. Михаїла в с. Секуні. У жовтні Шевченко їздив із Почаєва до Кам’янця-Подільського, Кременця, Острога, Дубна та Корця. Про цю подорож він згадав у повісті «Варнак», де, між іншим, описав про церкву в Корці, котра служила як «хранилище» для забальзамованих тіл членів родини графів Корецьких, а потім потроху перетворилася на руїну, яка як свідок минулого говорить до нас про деспотизм і рабство та про хлопів і магнатство.
Із наближенням середини листопада Шевченко готувався до повернення в Київ. 13-го вирушив через Новгород-Волинський і Житомир і в другій половині місяця прибув до столиці. На цьому повністю завершилася праця дослідника для Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, створеної 1843 року з метою збору й видання історичних документальних матеріалів.
Із перших днів свого другого перебування в Києві Тарас Григорович почав провідувати Миколу Гулака, у якого збиралися студенти київського університету та члени Кирило-Мефодіївського братства. У вільний час працював над звітом на ім’я київського генерал-губернатора про виконану в минулому працю та витратами під час відрядження.
Любив Тарас «золотоверхий Київ, садами повитий, тополями уквітчаний», тож наполегливо продовжував малювати. Його роботи разом із малюнками художника Михайла Сажина творили б альбом «Види Києва». Обидва художники змальовували краєвиди міста, інтер’єри церков, мальовничі околиці міста тощо. Поет, у якого зродилася ідея видання такого альбому, нарисував Золоті ворота, київські сади, старе місто, Поділ, Печерськ, Щекавицю та лаврські печери, як і саму лавру з-за Дніпра.
Нам відомо про причини арешту Тараса Шевченка 5 квітня 1847-го, його засудження до десятирічного заслання, поневіряння й солдатську муштру в різних місцевостях, тож зайве це тут повторювати. Згадати ж варто про те, що й там, хоча строгою царською забороною йому не дозволялося малювати та писати, усе таки він не дотримувався наказу. Слід зауважити, що М. Сажин продовжував роботу над задуманим виданням, але надрукувати його так і не пощастило. Засумував Шевченко з того приводу й на засланні, але порятунку в цій справі не знаходив.
Із десятирічного заслання звільнений Шевченко повертався з Новопетровського укріплення до Астрахані, де зацікавився пам’ятками старовини, а головно – історією «колоссального и прекрасного собора», архітектором якого був простий російський «мужичок». Минуло три неповних тижні, як 22 серпня 1857 року пароплав «Князь Пожарський» відплив з Астрахані до Саратова, потім – до Самари та Нижнього Новгорода, до котрого поет прибув 20 вересня. Незважаючи на примусову шестимісячну затримку в цьому «інтересному городі» творити художник не припиняв. Навпаки, робота виявилася продуктивною в тому напрямку, якого він не полишав із часів мандрівок Україною. Наприкінці місяця мистець виконав рисунок «Благовіщенський монастир у Нижньому Новгороді» (тонований папір, олівець). Із цього дізнаємося, що архітектура в його рисунках і надалі займала особливе місце. У місті ним було створено 11 малюнків з архітектурними пейзажами та краєвидами. До їх числа належать: «Печерський монастир у Нижньому Новгороді», «Церква Св. Миколи в Нижньому Новгороді», «Архангельський монастир у Нижньому Новгороді», «Церква Георгія в Нижньому Новгороді», «Церква Іллі в Нижньому Новгороді» та «Дзвіниця Архангельського собору в Нижньому Новгороді».
Перемагаючи всілякі труднощі та найнесприятливіші природно-кліматичні умови холодної пізньої осені, Шевченко невтомно та вперто намагався виконати якнайбільше малюнків, щоби в разі довгої затримки в місті забезпечити себе роботою на майбутнє. Група цих архітектурних пейзажів — своєрідна. Вони відзначаються надзвичайною викінченістю, на підставі них можна легко дослідити цей етап у творчій біографії великого майстра пейзажних малюнків.
Майже півроку тривало чекання на дозвіл Шевченкові їхати до Петербурга. Дорогою туди він зупинився в Москві. Те, чи була вона цікавою для нього своїми архітектурними спорудами, важко встановити, але протягом півмісяця проживання в Москві, у будинку Михайла Щепкіна, не брала його охота щось намалювати. Мабуть, через хворобу, яка не дозволяла виходити з хати протягом першого тижня. Але й у попередні роки, коли маляр часто подорожував через Москву та милувався старим красивим Кремлем, не він створив тут жодного малюнку. Хіба що мав на це особливу причину, якою, з огляду на понад 150-річну давність, не нам займатися. Знаючи добре Кремль, він називав його то «оригінально прекрасним», то казармовидним двірцем, через що згубив свою красу. А про храм Спаса Шевченко записав, що його купол «в особенности безобразне»: «Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилась напоказ среди белокаменной». Майже таку саму оцінку Шевченко дав петербурзькому Ермітажу: «Новое здание Эрмитажа, показалось мне не таким, как я его воображал. Блеск и роскошь, а изящества мало».
У цьому матеріалі я навів найголовніші малюнки-рисунки Шевченка на архітектурну тематику, не згадавши декотрі шкіци. Оминув згадкою й один із рисунків, зроблений олівцем, котрий мистець, за здогадами декотрих дослідників малярства, міг виконати влітку 1859 року, під час третьої подорожі в Україну, а саме – із церкви в с. Прохорівці. На превеликий жаль, ця робота, як і багато інших, не збереглася. Але й ті малюнки, що дійшли до нас, свідчать про те, що архітектура у творчості Шевченка посідала не останнє, а навпаки, одне з перших місць. Цікавився він історією й історичними пам’ятками й на засланні, але ті малюнки — пейзажі чи краєвиди – наповнені здебільшого жанровими сценами, розмаїттям місцевостей, де проходили експедиції, наприклад Аральська 1848-1849 рр. або Каратауська 1851-го.
Відомо, що в юності Шевченко цікавився українськими старовинними пам’ятками й історією Стародавнього Риму та Стародавньої Греції, а також Київської Русі-України. Він вивчав героїчне минуле українського народу та його матеріальну культуру. Зі званням некласного художника, яке отримав у Петербурзькій академії мистецтв, він їхав на Батьківщину першого разу з наміром побувати в різних місцях і побачити життя своїх земляків. На самостійне подорожування в нього грошей не було, тож скористався з можливості працювати для Археологічної комісії. За її директивами, Шевченко виконав знамениту працю, під час якої придбав стародавні грамоти, акти та всякі відомості про розкопки різних могил, надгробних пам’ятників на кладовищах.
Свої мандрівки містами й селами він описав у автобіографічній повісті, у котрій підкреслив неабияке значення окремих місцевостей, де живуть поміщики розгульним життям. Рівночасно змальовував різні типи селян і окремі побутові сцени, а також записував усний народний фольклор — пісні, думи, перекази, приказки, прислів’я, оповідання, які знайшли своє місце в його власних повістях. Селянські хати любив також рисувати, бо сам народився в селі та в ньому зростав. А саме село як у його поетичних, так і в малярських творах займає помітне місце. Про білу хату під соломою як про просту сільську архітектуру, що стояла на хуторі, у вишневому саду, Шевченко писав часто та малював її не саму. Хати нагадували поетові то дітей у білих сороченятах, то сільських босоногих дівчат-красунь у білих льолях.
Не зайво згадати й про те, що якщо Шевченко під час подорожей Україною не встиг охопити у своїх малюнках усі святині, то, за його власними словами, він їх описав у повістях. Наприклад, у повісті «Прогулька с удовольствием и не без морали» (1856-1857), змальовуючи село Будище коло Лисянки, він подав характеристику типової сільської дерев’яної церкви: «Церква була типічною, яку побачите у кожному селі Малоросії. Дерев’яна, темна з трьома восьми угольними куполами та почорнілими на їх вершках залізними хрестами. Звисаючі гіллям старі верби і високі тополі окружили її і майже закрили її своєю тінню». Такою ж темною, із трьома верхами була в його часи дерев’яна церква Спаса в Полтаві та храм у селі біля Новгород-Волинська, а також церква в повітовому містечку Таращі, де був художник проїздом 1845 року, яку описав як «за козацьких часів збудовану» та названу Юр’ївською. Оцінив її Шевченко як «будівлю незграбну, грубу», а все тому, що такою занедбаною побачив її через зубожіння її парафіян.
1847-го поет написав вірш «Сон» (Гори мої високії), у котрому згадав про іншу невеличку козацьку церкву, що її побачив із похиленим хрестом. І про церкву-домовину – церковцю Богданову – поет написав вірш «Стоїть в селі Суботові» (жовтень 1845-го). А в таких повістях, як «Княгиня» (1853), «Музикант» (1854-1855) і «Близняки» (1855), згадуються церкви в с. Іваниці біля Прилук, у Моринцях і Кирилівці, як і дерев’яна – на березі р. Альти, правої притоки Трубежу, біля Переяслава. Останню назвав він своїм улюбленим терміном – «біленькая».
Сакральні будівлі в рідних селах маляр описав так: «І по цей бік село, і по той бік село, і там із-за темних садів визирає церква з трьома верхами, укрита білою бляхою, і тут теж визирає церква із-за темних садів і теж покрита білою бляхою». Такі чудові пейзажі українських сіл Моринців та Кирилівки змалював Шевченко словами, але й не забув згадати про злиденне життя в них кріпаків.
До улюблених святинь, пам’ять про які художник зберігав багато років, він ставився дуже шанобливо. Шевченко був глибоко віруючою людиною, релігійною, християнською, мотивованою та свідомою того, що молитва української нації – розмова з Богом, а знак хреста – оберег людини перед злом. Малим ще хлопцем бував на високій могилі, де поховані славні козаки були.
На прощу в Мотронинський монастир він пішов із дідом, аби там побачити церкву з однією банею та великим хрестом, зустрітися із ченцями та побувати за брамою на цвинтарі; до дяківської школи ходив, аби читати навчитися; останню молитву священика під час похорону своєї матері довго пам’ятав; часослов умів читати й над труною багатьох покійників псалтир читав; до Біблії часто брався, що настільною книгою в хаті була. Християнський світогляд дедалі міцнів, на що вказують поетичні та прозові твори Шевченка. Своїм непорочним, морально чистим, безгрішним землякам нагадував: «Земля ваша мов рай, мов сад насаджений рукою Богочоловіколюбця, а ви тільки безплатні робітники в цьому родючому та пишному саду».
Шевченко рясно у своїй поетичній мові вживав звертання до Бога, а самі слова, що походять від цього слова, вкладав у неї сотні разів. Тільки за часів радянського панування в Україні «безбожні» науковці зуміли перемалювати національного пророка, кобзаря, апостола правди та любові на атеїста, бо так веліла їм робити імперська Москва. До речі, нарисувавши та змалювавши таке велике число християнських святинь, Шевченко, хоч і не до кожної з них, занотовував імена тих осіб, чиїми коштами були вони збудовані. Як наприклад, полковника Гната Галагана, котрий як представник української козацької старшини велів збудувати церкву Спаса в Прилуках. На малюнку «Церква Покрови в Переяславі» мистець власноручно додав: «Збудована 1709 р. полковником Миновичем».
У 1836-1837 рр. Шевченко бував у майстерні Василя Ширяєва. Тоді молодий іще помічник відомого майстра декоративного живопису, він сам малював на історичні теми: «Смерть Віргінії», «Смерть Олега», «Смерть Сократа», «Смерть Лукреції» та «Смерть Богдана Хмельницького». Постать гетьмана, безперечно, була відома маляреві, і через п’ять-шість років він зробив ескізи до нового твору, присвяченого Хмельницькому. Маючи посаду художника в Київській археографічній комісії, він удруге поїхав на Полтавщину 1845 року. Повітове місто Переяслав, у якому було скликано Переяславську раду, цікавило його, бо ж було пов’язане з ім’ям Богдана Хмельницького. Досить детально описав це місто з його історичними пам’ятками, які використав для написання повісті «Близнята», написаної в засланні 1855 року. Цілі сторінки присвятив письменник детальному описові Переяслава.
«У жовтні, — писав Андрій Козачковський, — приїхав знову Шевченко і проживав у мене біля двох місяців». У свого приятеля та лікаря, знайомого ще з Петербурга, Шевченко мешкав раніше, тобто зі середини серпня. Із Переяслава він ходив до Суботова, села поблизу Чигирина, де був колись маєток Хмельницького й де гетьмана Богдана поховали 1657-го. Цим героєм народно-визвольної війни 1648-1654 рр. художник цікавився все життя. Тож побувати в Суботові йому було тим більш приємно, що тут він не тільки намалював Богданову гору, церкву його імені та її руїни, а також кам’яні хрести, капличку й інші церкви та пейзажі, а багато чого записав у «Нотатках».
Унаслідок перебування в цьому преславному селі з-під пера поета з’явилися твори, присвячені Б. Хмельницькому: «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня 1845-го), «За що ми любимо Богдана», «Заступила чорна хмара», «Осії. Глава ХІV» і інші. Результатом мандрівок Шевченка місцями, овіяними славним минулим України та сумною дійсністю, із якою він тоді зустрічався, було створено два альбоми. У першому, на 28 аркушах, було поміщено зображення краєвидів Києва, репродукції численних ескізів, етюдів, начерків і рисунків. Другий містить 20 аркушів із 34 малюнками архітектурних пам’яток, виконаними для Археографічної комісії. Альбоми зберігаються у збірках Інституту імені Т. Г. Шевченка в Києві, там можна натрапити на величезне число різноманітних автографів, листів, документів, прижиттєвих видань із власноручними правками поета та різноманітними публікацій його творів і праць про його життя та діяльність.
Архітектура в багатьох композиційних творах Шевченка — у малюнках, рисунках, ескізах тощо — має велике значення. Образ людини як творця кожного архітектурного об’єкта він вкладав чи не в кожен із своїх малюнків. Перехожого, що хреститься поблизу церкви, бачимо в акварельній роботі «У Василівні». Різними людськими фігурами, що просто йдуть повз церковні будівлі, а то й несуть на плечах клуночки чи коромисло, або сидять самотньо чи стоять у купочці, у бідному та навіть багатому вбранні, жінок, чоловіків і дітей-пастушків свиней, коней і корів, стареньких, навіть пейсатих та бородатих жидів із чорними капелюхами на головах, рясніють роботи «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі», «Аскольдова могила», «В Решетилівці» та багато інших. Шевченко любив мистецтво архітектури з її формою та величністю й пов’язував її характерні риси з фізичними та духовними властивостями живого організму, що разом творять справді вагому сутність. Ці рисунки, створені великим художником, які збереглися в невеликій кількості, мають величезну цінність. Вони — реалістичні, поетичні та правдиві, завдяки їм бачимо погляд нашого генія на природу, її значення для людини, сотвореної Богом, і на матеріальний світ, сотворений людиною.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...