Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 19, 2018

Марія Бурмака: «Це Боже провидіння — і воно мене, на щастя, не залишає»

Автор:

|

Вересень 13, 2018

|

Рубрика:

Марія Бурмака: «Це Боже провидіння — і воно мене, на щастя, не залишає»

У жовтні ц. р. українці Америки матимуть чудовий подарунок — музичні зустрічі з Марією Бурмакою, найяскравішою представницею нового пісенного жанру — «співаної поезії». Тижневик «Міст» пропонує читачам інтерв’ю з майбутньою гостею, відомою співачкою, народною артисткою України, кандидатом філологічних наук і професором.

«Співати почала дуже маленькою»
— Маріє, з чого почалася ваша творчість?
— Співати почала дуже маленькою, а ще раніше емоційно реагувала на спів. Тато співав веселу пісеньку, я сміялася вголос, а якщо якусь сумну, то заливалася сльозами. Він так спеціально робив і гадаю, що ця вразливість, здатність відгукуватись на емоції — це й є у творчості головне. Зовсім маленькою придумала і першу мелодію, принаймні, так, що про це всі пам’ятали. Ми з батьками були в Литві, я почула слово zoltete, тобто золотко, ну, і почала виспівувати цілу пісеньку із цим словом. Потім мене дивувало, що ніхто не може так, як я, вигадувати мелодії. Мені здавалося, що це так легко і просто. А справді писати пісні почала значно пізніше, коли вже добре грала на гітарі. Пам’ятаю, поїхала до Києва на студентський конкурс пісень. Закохалася, звісно… В ту пору мені було 17, тоді й з’явились перші пісні.
— Як виховували вас батьки? Чи прищеплювали любов до музики?
— Тато вчив співати з малесенького віку. Він дуже гарно грав на скрипці, вдома також. Вони з мамою познайомились у студентському симфонічному оркестрі. Тож удома завжди звучала гарна музика. І скрипкові записи, і сучасні мелодії. Тато гарно грав і на гітарі (щоб я опанувала цей інструмент — то була його ідея). Коли в нас удома збиралися компанії батькових і маминих друзів, то звучали пісні The Beatles, Rolling Stones. І тато вчив співати — народні пісні, класичні мелодії, ту ж пісню Michelle грав на гітарі, а я підспівувала, ретельно вимовляючи слова ще незрозумілої мені англійської мови. Пізніше мене віддали до музичної школи на клас гітари. З того часу цей інструмент — частина мого життя. Принагідно раджу батькам, котрі роздумують над музичним вихованням своїх дітей: віддавайте їх учитись грати на гітарі. І ваша дитина завжди буде в центрі компанії. Якщо навіть музика не стане професією, гітара стане гарним другом на все життя!
— Про що були написані ваші перші пісні?
— Свідомо писати пісні я почала після тієї поїздки до Києва і знайомства із київськими студентами. Це були пісні на вірші поетів «Розстріляного відродження». Ідеї патріотизму, боротьби за Батьківщину завжди володіють серцями найкращої частини молоді. І тоді мене особливо вразили київські студенти молодіжної організації «Громада». Ці молоді люди вчилися на фізичному, механіко-математичному, філософському факультетах. Від них я почула про героїв Крут, про визвольні змагання українського народу, про УПА й ОУН, дізналася ім’я такого поета як Богдан Лепкий — так почала писати пісні. А потім були пісні на вірші Олександра Олеся.

«Величезна кількість дітей знає мої пісні»
— Яка пісня з написаних вами є для вас найвідвертішою, найважливішою? Від якої у вас самої можуть з’явитися сльози?
— Не так давно я співала в одній із київських лікарень на День медика. Там лікувалася моя донька й я була дуже вдячна персоналу й її лікарю. Хоча переважна більшість присутніх, звісно, не знала про ці подробиці. Я почала співати пісню «Не бійся жити» і ледь змогла її доспівати до кінця, бо зовсім по-іншому відчула текст, який сама ж і написала багато років тому. Я взагалі вважаю, що це одна із найсильніших моїх пісень. Не раз мені писали, що вона допомогла пережити важкі моменти, що в час депресії вона допомагала відчути життя знову. Але з іншого боку, пісня «Ми йдемо» була саундтреком важливих історичних подій України. А ще я написала два альбоми дитячих пісень. За цими піснями у театрі імені І. Франка була навіть поставлена вистава «Мама сказала: «Ні!» І тепер коли я приходжу на якесь дитяче свято, а таких запрошень побільшало зараз, то бачу, що діти вже знають ці пісні напам’ять. Величезна кількість дітей знає ці пісні. І деколи думаю, що це, можливо, найважливіше. Діти знають «Можна бути песиком», «Річечку», «Писанку» чи «Волохатого павучка». А колись вони цього навчатимуть своїх дітей. Тобто ці дитячі пісні точно переживуть мене. То, може, і справді це найважливіше? Останнім часом я дуже полюбила такі виступи. Це спілкування з дуже вдячною аудиторією, яке дає мені відчуття щастя! От співаю я, скажімо, «Можна бути песиком», а одна дівчина підбігає і каже: «А я хочу бути вужиком!» А потім я співаю останню пісню, а інша дитина смикає за сукню і просить: «Не уходь, будь ласка, не уходь!» Це такі щасливі моменти життя, які дає саме ця музика. І поки є цей вогонь у душі, продовжую писати. Про різне, про те, що хвилює, про життя навколо.
— Колись в одному з інтерв’ю ви сказали: «Бути музикантом в Україні непросто, а українським — тим паче!» Чи змінилася ваша думка тепер?
— Ситуація з українською музикою, звісно, змінилася, і на краще. Велику роль відіграло прийняття закону про квоти, про функціонування закону про державну мову в українському радіопросторі. На радіо стало чути україномовну музику, й я сама часто чую виконавців, котрі мені подобається, міркую, хто ж це? Якщо раніше на радіо практично неможливо було почути українською мовою щось філософське за змістом чи суспільно значуще, то тепер такі твори звучать. Зараз у значно більшої кількості українських виконавців і музичних груп є шанси потрапити на радіо. Тепер чекаємо чогось подібного і на телебаченні. Але й надалі непросто бути та залишатися музикантами, котрі несуть суспільні цінності, дають своєю творчістю відповіді на непрості життєві запитання. Але це в усіх країнах так. Більш вишукане і складне довше знаходить свій шлях до слухача, ніж масове і просте! А те, що відбувається в українській музиці, мені подобається. Є багато різного, відчувається пошук. І хай, може, не в телепросторі, але в радіоефірі точно є розмаїття. Ну, і на фестивалях, у клубах є багато гарного, цікавого і справді українського.

«Я закохана у викладацьку роботу»
— Ви професор у Київського національного університету ім. Т.Шевченка і, звісно, багато спілкуєтеся зі студентами. Які настрої панують серед української молоді? Про що вона говорить, які цілі переслідує?
— Я щаслива, що маю можливість спілкуватися зі студентами. Мої батьки були викладачами, батько — професором філософії, тож я моменти викладацької роботи розуміла завжди. В останні роки життя мого батька почала й сама викладати. Ще раніше захистила дисертацію у Київському національному університеті, вона стосувалася телевізійного виробництва і початків розвитку українського новітнього телебачення. Я була частою гостею телевізійних програм, згодом почала працювати на телебаченні, тож у науковій роботі узагальнила свій досвід «з обох сторін барикад». На якийсь момент мене запросив університет до викладання, я погодилась і не шкодую, хоч це і забирає багато часу, натомість матеріальна винагорода за цю роботу — просто мізерна. Я спілкуюся з молоддю й, чесно сказати, це вселяє в мене оптимізм. Вони неймовірні. Цікавляться всім новим, вбирають у себе нові знання, слухають всі мої поради. Це чудове відчуття — зустрічати своїх студентів, а ще більше, колишніх студентів, на різноманітних культурних подіях. Потім дискутувати. Або читати у Facebook подяки від студентів, що я їх зорієнтувала у тому, куди піти, що побачити. Чесно скажу, я просто закохана у викладацьку роботу. І мало що порівняється зі задоволенням спостерігати за успіхами своїх студентів!
— Наприкінці 2014 року ви увійшли до топ-100 найвпливовіших жінок України за версією одного з журналів. Назвіть, на вашу думку, найкращих українок, котрі зараз ведуть країну до процвітання?
— Для мене ці рейтинґи достатньо умовні, сьогодні ти там, завтра тебе не помічають. Але мені дуже важливо, що жінки відіграють значну роль. В цьому сенсі я поборник гендерної рівності. В мене є багато подруг, котрі мають вплив на політичне життя. Марія Іонова, Ірина Геращенко, Олена Кондратюк… І завжди підтримую їх у їхніх ініціативах, у волонтерській діяльності. Вони так само були ініціаторами нового закону про авторське право і, гадаю, це матиме величезне значення для музичної індустрії України. Себе я поки що не бачу в політиці, але моя творчість має неабиякий вплив на людей і це теж має велике значення для формування суспільної думки. Тому, якщо запитання було про політиків, то я їх назвала. А якщо питання просто про жінок, то їх безліч, вони виховують дітей, працюють, генерують ідеї та ведуть країну до процвітання. І це справді вселяє оптимізм.
— За що ви найбільше вдячні долі?
— За те, що все життя реалізую свої музичні ідеї. Не підлаштовуюсь ні під кого. Що цікава своїм слухачам, а на концертах маю повні зали. Що є ще багато ідей і не відчуваю себе «в минулому». Що чую, як малі діти співають мої пісні. В особистому: що до останнього була поряд із моїми батьками і вони раділи, що я, їхня донька, така. Що вони пишалися мною. Що в мене прекрасна донька. Що маю багато справжніх друзів! І що є натхнення. Я не можу цим керувати. На мою думку, це Боже провидіння, і воно мене, на щастя, не залишає.

«Українська музика буде розвиватися»
— Незабаром, 7 жовтня, ви завітаєте до Львова з концертом. Що це буде за програма? На які сюрпризи чекати львів’янам?
— Моя програма разом із гуртом Gypsy Lyre особлива. Це і відомі пісні, але в трохи іншому аранжуванні, і зовсім нові пісні. Я думаю, що перед концертом навіть залучу своїх прихильників до складання програми. Щоразу вона інша… І, певна річ, намагаюся співати те, що хочуть почути. Обов’язково, «Чорні черешні», «Сонцем, небом дощем», «Пробач» і «Не бійся жити». А ще мені дуже цікаво буде заспівати львів’янам зовсім нову «Рибку» і «Що ти про мене знаєш». Дуже залежить від того, хто прийде на концерт, бо якщо буду бачити в залі дітей, заспіваю щось із дитячої програми і для них. Мені дуже цікаво виступити в цій новій залі, центрі ім. Довженка. Бо дуже приємно, що кількість концертних майданчиків збільшується. І це вже не лише Оперний театр і театр ім. Заньковецької або клуби. Збільшення кількості концертних майданчиків — свідчення того, що українська музика потрібна, слухачів багато. Отже, українська музика буде розвиватися.
— Після Львова поїдете до США, вже не вперше. Що очікуєте від цієї подорожі?
— В Америці в мене буде три концерти. Найголовніший — урочистий вечір, присвячений творчості Олени Теліги. Цей захід, ініційований Союзом українок Америки (СУА), відбудеться 20 жовтня в Українському американському культурному центрі в Нью-Джерзі. Це буде особлива концертна програма, під час якої буду виконувати мої пісні на вірші Олени Теліги, котрою захоплююся. Вона народилась в Росії, з батьками переїхала до України, все життя боролась за українську мову і за незалежність. Її доля і творчість завжди мене хвилювала. Також заспіваю пісні на вірші Олександра Олеся, Олега Ольжича та пісні, які написала останнього часу, вже під час війни, наприклад, «Поцілуй мене на прощання».
Крім цього СУА організовує ще два концерти: 19 жовтня у Філадельфії та 21 жовтня в Нью-Йорку. Там заспіваю всі свої хіти, які в різні роки ставали популярними, співатиму й ліричні пісні під гітару. На ці концерти запрошую батьків із дітьми. В мене є ціла програма саме з дитячих пісень і деякі з них заспіваю в цих концертах зумисне для малечі! Дуже чекаю на зустріч із українцями Америки, скоро побачимось і почуємось!
Розмовляла Юлія Гай

Довідка
Марія Бурмака — співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Марія була серед тих, завдяки кому багато в чому виникла сучасна українська популярна музика. Її пісні, що вперше зазвучали на фестивалі «Червона рута» 1989 року, в період формування Української державності початку 1990-х допомогли сформувати український контекст у різнобарвній палітрі world music. Марія Бурмака була автором та ведучою багатьох телевізійних програм на різних телеканалах. Її перший альбом «Ой, не квітни, весно» вийшов 1989-го. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками українських історичних подій: «Ой, не квітни, весно», «Ми йдемо», «Не бійся жити», «Він іде по воді». Випустила 12 авторських альбомів, два з яких дитячі — «Дитячий альбом. Марія Бурмака та друзі» та «Другий дитячий альбом». Була активною учасницею практично всіх подій сучасної української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і «Студентського голодування на граніті» (1990) до «Помаранчевої революції» (2004) та «Революції гідності» (2013-2014). Упродовж 2005 року Марія Бурмака записала кілька англомовних версій своїх пісень і зняла нові кліпи, дала доброчинні концерти у Північній Америці. Була запрошена з лекцією до професорського клубу Колумбійського університету (Нью-Йорк). Співачка виступила на найбільшому українському фестивалі у США «Верховина». У лютому 2014-го дала сольний акустичний концерт в революційному Українському домі для бійців Народної самооборони. Влітку та восени того ж року в складі туру «Підтримаємо своїх» була з виступами в зоні проведення антитерористичної операції на сході України, в прифронтових містах і брала участь у концертах, зібрані кошти від яких були витрачені на потреби добровольчих батальйонів. Займається активною волонтерською і благодійною діяльністю. 2014-го випустила альбом «Тінь по воді». Того ж року дала сольний благодійний концерт у Парижі, зібрані кошти були передані до фонду «Таблеточки» й узяла участь в українському фестивалі в Чикаґо, зібрані кошти були перераховані в «Фонд допомоги героям». Наприкінці 2014 року увійшла до Топ-100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». Узимку 2015-нр співачка зіграла доброчинні концерти у Великій Британії, під час яких було зібрано 10 тис. GBP для українських військових. Навесні того ж року відбулися благодійні концерти Марії Бурмаки у США. Наприкінці 2016-го випустила «Другий дитячий альбом», за яким у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка була поставлена вистава «Мама сказала: «Ні!»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...