Новини для українців всього свту

Saturday, Apr. 4, 2020

Маріанна Кіяновська: «Слово «голоси» — не випадкове, почуваюся якимось радіоприймачем»

Автор:

|

Березень 25, 2020

|

Рубрика:

Маріанна Кіяновська: «Слово «голоси» — не випадкове, почуваюся якимось радіоприймачем»
Маріанна Кіяновська

Збірку поезій «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської цього року відзначили національною премією ім. Тараса Шевченка в номінації «Література».

«Вірші для мене були психотерапією»
— Подейкують, що ви почали писати вірші дуже рано?
— Перша моя публікація була в «Радянській освіті», коли мені виповнилося п’ять років. Фактично ми дебютували одночасно з Нікою Турбіною (українська, згодом російська поетеса, яка в дев’ять років прославилася власною поезією на весь СРСР і наклала на себе руки у молодому віці. — Ред.). Але після кількох найперших публікацій я налякалася, що всі мене хвалять і вважають особливою. Дяка Богу, що налякалася, бо інакше, напевно, я б закінчила так, як вона.
— Що ж було в тих дитячих віршах такого, що налякало?
— Я тих віршів практично не пам’ятаю, але вони були дуже тяжкі за звучанням. Лише зараз я частково подолала цю травму. Був дуже тривалий час, коли мої батьки жили в Угорщині й я багато років прожила без обох батьків. Вони приїжджали раз на рік приблизно на тиждень.
— Із ким тоді жили?
— З бабцею і дідусем. І саме дідусь сформував мене як особистість. Тією собою, якою я є зараз, завдячую не лише його любові до мене, а й тому, що він, кандидат педагогічних наук, правильно зі мною спілкувався. Розвивав не тільки мій розум, а й мою свідомість і мене як цілісну особистість. Попри те, емоційно в дитинстві мені було дуже важко, бо в якийсь момент я вирішила собі, що мої батьки мене покинули, бо я погана дитина. Показувати свої вірші я почала, коли вступила до університету. Тоді Мар’яна Савка, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків і я вигадали Товариство усамітнених графоманів. Юля і Наталка Сняданко писали прозу, а ми з Мар’яною — вірші. Її батько — відомий режисер, вона мала вишкіл за рахунок того, що показувала свою поезію батькам, але на момент дебюту ми обидві прийшли з віршами, які не сприймали як перші спроби. Вдячна долі, що коли мій перший рукопис побачив Ігор Калинець і не похвалив. Сказав, що краще писати трошки інакше. Тоді я знищила той перший рукопис книжки.
— Не шкодуєте?
— Ні, бо завдяки цьому уникнула своєї першої поганої книжки. Відповідно першою моєю книжкою стала «Інкарнація» (1997), і вона має свою історію. Вірші для мене були трохи психотерапією, і коли розповідає про 30 віршів за ніч — це не метафора. Я і вінок сонетів за ніч писала! «Інкарнацію» мені допомагав упорядковувати Юрко Бедрик, я привезла йому 3,5 кг паперу. Він передивився, частину вибрав, а про решту сказав: «Це сміття». «Сміття, то і сміття», — погодилася я.

Метафізика завжди викликала пронизливі переживання
— Чим надихалися потім?
— У мене були щасливі стосунки з моїм чоловіком, але я йому тільки чотири вірші присвятила. Він у певному сенсі став жертвою занадто хороших стосунків.
— У збірці «Бабин Яр. Голосами» є певна метафізика, чому ви вирішили взяти цю болючу тему?
— Я народилася і виросла в Жовкві. Це містечко на Львівщині, де свого часу було Венеційське посольство, містечко, у якому за часів Речі Посполитої народилося кілька польських коронних гетьманів та один із польських королів. За певних обставин Жовква могла стати тим, чим зараз є Львів, а Львів був би тим, чим зараз є Жовква. Жовква має величезну історію, в т. ч. єврейства — тут розташована одна з небагатьох кам’яних синагог. Я її бачила, але вона для мене існувала абстрактно. В моєму дитинстві євреї не фігурували й я навіть не замислювалася, чому? А справа в тому, що всі євреї були знищені. У нас було своє гетто і свої 7 тис. розстріляних євреїв. Коли у нас згоріла хата, ми півроку жили в оселі Герша Лаутерпахта, відомого британського юриста з міжнародного права, який був на Нюрнберзькому процесі, і він запровадив поняття «злочин проти людяності» в світову юридичну термінологію. Я дізналася про це, коли вже видала книжку «Бабин Яр. Голосами».
— Який неймовірний збіг!
— Мені здається, що ця книга має набагато глибшу історію збігів, випадковостей і передумов, ніж може здатися. Я не єврейка і далека від того, чим є єврейський світ, або галицький єврейський світ. Коли мені було п’ять років, ми жили неподалік від базару — через ріку, місток перейти. А цей базар насправді був єврейським цвинтарем. Коли помер мій батько, я півроку нічого не писала. Саме була за кордоном, перекладала поезію і дуже тяжко емоційно переживала його відхід. Коли ж повернулася додому, мені почали писатися дуже дивні вірші, і кілька з них запостила у Facebook. І тут мені пишуть: «Зараз 75-річниця Бабиного Яру, може приїдеш почитати тексти?». А насправді я тоді думала про Донбас. Думала, що пишу про цю траґедію, а читачі подумали, що це траґедія Бабиного Яру. Коли мене покликали читати вірші в Бабин Яр, мала лише три вірші на цю тему, написані в різні моменти. А в самому Бабиному Яру написала ще два вірші. Я й раніше докладала зусиль, аби більше про нього дізнатися, бо вважала, що це частина спільної історії і моральний обов’язок кожного — знати про цю траґедію. «Бабин Яр. Голосами» писалася 3,5 місяці. Останній вірш написала рівно на річницю смерті батька. 300 віршів за 3,5 місяці, тобто 100 віршів щомісяця. Я фізично дуже тяжко це переживала.

«Тішуся, що розділила нагороду з Тарасом Прохаськом»
— Уже прийшло розуміння, що ви Шевченківська лауреатка?
— Дуже тішуся, що розділила цю нагороду з Тарасом Прохаськом. Ми з ним познайомилися особисто відносно недавно, років десять тому, але читаю його від його першої книжки і навіть ще раніше — від публікацій у «Четверзі». Він для мене завжди був леґендою, бо у Львові дуже пам’ятають «Революцію на граніті», і Тарас був одним із тих, хто голодував. Він для мене особистість! Я б сама віддала Тарасові Шевченківську премію. А Якби це була інша книжка, я б розуміла, що ця премія належить мені, а позаяк це така специфічна книжка, то не думаю, що відзначена я.
— Тобто, ви почуваєтесь окремо від свого твору у моменті нагородження?
— Не знаю, як її писала, це не є мої зусилля, не є мої старання, це моя певною мірою ціна, книжка, підписана моїм іменем. Я кілька тижнів просила, щоб на обкладинці не фігурувало моє прізвище. Щоб прізвище було лише у вихідних даних, та видавець наполіг, що мусить бути ім’я і прізвище поета. Якби можна було бути анонімною, бо це слово «голоси» — не випадкове. Я з цією книжкою почуваюся якимось радіоприймачем.
— Навіть думати про це моторошно…
— Коли говорять про траґедії, переважно мислять великими числами. Я про це також раніше не замислювалася, але коли була видана книжка «Бабин Яр. Голосами», подумала про одну річ. Імена не вигадувала, вони мені просто так лягали, ніби текли, але коли почала перечитувати, жахнулася від цих імен. Я подумала, що на війні може бути найстрашніша битва, навіть були тяжкі бої під Іловайськом, і ми знаємо кожну людину, яка загинула з українського боку, всі військові були достойно поховані, а цивільне населення в зовсім іншій ситуації. Коли ми зараз говоримо про Донецьк під окупацією, в перші тижні там було багато вбивств активістів і досі там люди по підвалах сидять, а насправді ми знаємо імена лише третьої хвилі людей, котрі сидять по підвалах. Можете це усвідомити? Коли я була у визволених містах і мала кілька зустрічей в школах (декотрі директори мали мужність мене запросити з цією книжкою) я дітям-старшокласникам казала: «Ваше завдання, коли це все закінчиться, просто дізнатися про кожного свого сусіда, котрий не повернувся з свою квартиру, чи він живий». Бо коли кажуть 30 осіб цивільного населення розстріляли, 30 осіб зникли без вісти. Хто? Імена?
— Це не просто числа…
— Кожне число — це чиєсь життя. Коли чую воєнну статистику, завжди жахає цифра, але за цією цифрою стоять люди. У мене більше половини віршів з «Бабин Яр. Голосами» — це голоси дітей, і кілька дошкільнят і дуже багато школярів. У Бабиному Яру кожна третя, приблизно, вбита людина — це або дитина, або підліток, або вагітна жінка. Від цього ще страшніше. Я якось прокинулася з думкою, що насправді моє єдине бажання щодо цієї книжки, щоб вона якось зупинила війну. Дуже вірю в місію літератури, в те, що певні речі спершу описують у літературі, а потім приблизно через 70 літ, воно приходить у наше життя. Після «Кобзаря» через 70 років була Українська Народна Республіка, ніхто ж про це не замислюється. А після «Василя Тьоркіна» — цей гламур «зелених чоловічків» у Криму, Твардовський про це не думав, звісно. Якщо книжка «Бабин Яр. Голосами» така, як я її відчуваю, якщо вона мала бути не просто написана мною, а сама захотіла прийти, це означає, вона якось зупинить війну через якісь 70 років.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online