Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 24, 2019

Любов терпляча — амор патітур морас

Автор:

|

Червень 14, 2012

|

Рубрика:

Любов терпляча — амор патітур морас

У моїй розповіді ви не знайдете фантастики, і це — не сон, не казка, а просто реальна розповідь, яку я назвав «Любов терпляча». Можна би також назвати цю небуденну історію інакше — «Коли невинне кохання болем відзивається». Ці події мені переповів мій попутник, який свої оповідання ілюстрував зворушливою поезією. І саме ця розповідь виявилася не лише безмежно цікавою, а ще й із відтінком романтики. Тому вона не є банальною, із неї не можна зробити забави, а її слід трактувати як справді божественне кохання. Із цієї розповіді променіє своєрідна святість. Святість — це щось надприродне, те, що не передати за допомогою слова. Це — сила і краса Божа, яку в усіх її тонкощах треба поважати й шанувати, бо вона на те заслуговує.

Після тривалих роздумів я вирішив винести все, що почув, на люди. Хочеться відкрити й перед іншими те, що, можливо, ховав у своєму серці протягом довгих років мій подорожній товариш і щойно тепер вирішив розказати. А були це і солодка радість, і біль, і немов запах квіту з травневого саду, навіюваний теплом вітру в тиші й самоті. Було це щось далеке і близьке, але жодна метушня чи негоди життя не здолали цього спогаду й переживання мого друга. Терпіння — це хрест на спасіння. Чому ж так важко та болісно пробивається в житті те, що виявляється милим, шляхетним і ніжним. Може, моя розповідь комусь видасться банальною, а можливо, комусь нагадає буремні роки молодості, подібні до тих, які пережив мій подорожній товариш.

Останнього літа я був на велелюдному вокзалі в Ольштині. Очікуючи потяга, ходив серед натовпу подорожан і приглядався до їхніх утомлених облич. Серед того натовпу людей я звернув увагу на чоловіка, який вирізнявся з-поміж численних пасажирів. Він був не дуже добре вдягнутий, а його сиве волосся немов прикрашувало гладке обличчя, з якого кудись удалину дивилися задумливі очі. Відчувалося, що тілом він був серед того натовпу, а душею — десь дуже далеко. Якось цей чоловік повернувся в мій бік, і наші погляди на мить так невимовно сильно переплелися, що здавалося: тільки ми — він і я — були на тому велелюдному вокзалі. Це був погляд, який запав, урізався мені в пам’ять. Прозвучало оголошення, що мій потяг вирушає. Я подався в бік свого перону й, на диво, біля входу до вагона помітив того ж подорожнього, який привернув мою увагу на вокзалі. Так склалося, що ми не лише зайшли до одного вагона, але й сіли в одному купе. Спонтанно почалася між нами розмова. Ми познайомились і виявилось, що їдемо разом майже до кінця подорожі. Я — до Перемишля через Варшаву, а мій новий товариш — через Перемишль в Україну.

Звичайно, у нашій розмові ми перейшли на українську, і від того нам стало наче тепліше та приємніше на душі. Вагон, у якому ми сиділи, не був переповнений, тому ми могли вільно розмовляти. Слово за словом я дізнав­ся, що мій сусід добре обізнаний із місцевостями, навіть із тими, де народився я, — він ще й знає кілька імен моїх односельців. Причому він був дуже цікавим співрозмовником, і це мені приносило задоволення під час мандрівки. Час швидко збігав у ритмі стукоту коліс. Мене дуже цікавило, як мій співрозмовник пізнав моє рідне село та що його єднає з моїми односельчанами. Почав я випитувати, і мені таки вдалося видобути з нього, що він замолоду служив в УПА й кілька разів мав змогу побувати в моєму рідному селі. Там він познайомився з деким із моїх краян. Уперше він прибув до мого села через сумну подію — похорон загиблих повстанців на Вербицькому цвинтарі. Одночасно він був одним із тих, хто повідомляв селян, аби ті прийшли на вечірній парастас до церкви.

Коли той чоловік за­йшов до однієї хати неподалік церкви, то застав там зовсім юну дівчину з мамою, і ця дівчина стала головним об’єктом його зацікавлення на все подальше життя. Вона справила на нього таке сильне враження, що він заледве вичавив із себе, навіщо прийшов. У кімнаті більше нікого не було, і світився каганець, підвішений на стіні. Молодий повстанець сказав: «Я прийшов повідомити вам, що в церкві зараз відбуватиметься парастас за загиблими воїнами УПА». Ті сказали, що знають про це й ось збираються туди йти. Разом вийшли з хати й немов потонули у вечірній тиші й сутінках. На щастя, церква була неподалік. У ній зібралося доволі багато селян, серед них були й повстанці, а інші стояли в охороні біля церкви. У смутному церковному настрої мій співрозмовник скоса непомітно розглядав дівчину, яка при світлі свічок видавалася йому ще красивішою, як при каганчику в хаті.

Коли закінчилися молитви, відспівали «Вічну пам’ять» і виголосили прощальні слова та вже виходили з церкви, мій попутник непомітно наблизився до дівчини й тихесенько з непевністю запитав у неї: «Чи можу колись тебе відвідати?» Дівчина сором’язливо, напівпошепки, але впевнено відповіла: «Щиро запрошую».

Минули дні й тижні, доки юнак мав змогу дізнатися, що дівчина живе тільки з мамою, з якою не так давно повернулася зі Сибіру. Він дуже чекав на зустріч і обдумував, як має поводитися й про що говорити. Це ж була перша в його житті така зустріч із дівчиною, яка одразу запала йому так глибоко в серце. Врешті настав цей очікуваний час, коли йому пощастило переступити поріг хати дівчини вдруге. Привітавши його з теплотою, господиня запросили до столу, і при склянці чаю й перекусці розпочалася сердечна розмова. Дівчина сором’язливо назвалася: «Олена», а він відповів: «Мене за партизанським хрещенням звуть Зенком, і так мене можете називати». Зенко вдивлявся в Оленку, і вона для нього була така мила й сердечна, ніби вони були знайомі з дитинства. Коли надійшла пора прощатися, Оленка з мамою запросили: «Приходьте до нас, нам мило буде з вами знову зустрітись і поговорити». Зенко, повертаючись із цієї небуденної зустрічі, був дуже щасливий, що доля йому подарувала знайомство з Оленкою. Він ще пару разів мав змогу відвідати гостинний дім, і кожна зустріч із дівчиною була для нього щораз важливішою. Він не вірив своєму щастю, що може торкатися її рук. Якось непомітно для мами він навіть спромігся обійняти її за стан, і йому стало так солодко, а на прощання Оленка несміливо його поцілувала. Цей дотик її вуст ще довго його зігрівав невимовним теплом.

«Ви розумієте, — сказав мені співрозмовник, — що такий поцілунок окрилює на ціле життя і стерти його не в силі жодні негоди. Нести через ціле життя Оленчин поцілунок — означає не втрачати молодості, відчувати навкруги себе всю свіжість молодої красивої дівчини».

Це було щось таке, що не можна описати, адже Оленка й Зенко переживали свою першу весну кохання й такої весни вже не буде ніколи. Для обох тоді то був перший поцілунок. Він для них відкрив новий світ пестощів, радості та мрії про нове життя. Вони дихали одне одним, як починає дихати повітрям новонароджена дитина. В один момент Зенко навіть пригадав собі, що він цю чарівну Оленку вже бачив у лісі з її мамою, коли вони принесли харчі для повстанців. Це справді була та сама дівчина, яка так солодко тоді до нього всміхалася. В обіймах Оленки він почувався мужчиною. І вперше в житті її слова його приголомшили — таких слів він іще ніколи ні від кого не чув. Оленка, притулившись до Зенка, так ніжно сказала: «Мені так добре з тобою, залишайся тут, будемо разом». Зенко ж відповів: «Моя люба, повір: я направду серцем і душею тебе безмежно кохаю. Але є війна, я є повстанцем УПА й не можу залишити ворогу на поталу своїх друзів і Україну, яку я так само безмежно люблю». Олена відказала: «Я готова віддати тобі все, що в дівчини є найдорожче. Я не боюся гріха, чи ж може бути гріх за кохання?» — «Заспокойся, ми створені одне для одного, так само я люблю тебе, як ти мене. Але і в любові треба бути розважним. Маю надію, що все із часом поверне до норми й ми будемо разом щасливі назавжди».

Можна би було на цьому місці закінчити цю розповідь, але мій співтовариш вийняв із торбинки товстий зошит, із якого почав читати свої вірші, котрі були лише підтвердженням того, про що він увесь час говорив, і я намагаюся це все переповісти. Мені важко з ким-небудь порівнювати дух і цінність цієї поезії, вона була проста, але за змістом — невимовно глибока. Мені здається, якби цю поезію почув Володимир Івасюк чи Ігор Білозір, вони би до тих слів написали музику, і ці вірші в пісні хвилювали й чарували б закоханих так, як безсмертні слова Марусі Чурай. Без перебільшення, у тих поетичних рядках я відчув душу і серце колишнього юнака-повстанця, а тепер уже зрілої й досвідченої людини, яка через війну втратила своє космічне кохання, а тепер його оспівує у своїх поетичних творах.

Минули роки, а Зенко й досі захоплюється вродою своєї дівчини. Він її вирізняв із-поміж усіх дівчат за дуже особливі дівочі риси: мовляв, це — рідкісний дар Божий. «Цей дар Божий умів підняти настрій і навіть бойовий дух тоді 17-літнього повстанця. Її слова та серце були так переповнені теплом і любов’ю — сентиментальною, справжньою. Я дуже хотів ще ближче прихилити її серце до себе, — зі сумним зітханням згадує мій випадковий товариш, і немов уривається йому голос, — але я свідомий був, у яких ми умовах перебуваємо. Зрештою, моє кохання повернулося болем, і не судилося мені любуватися її чарівною красою. Повірте, вона мені снилася в лісі, снилася і в тюрмі, сниться дотепер. Хоч я її так безмежно любив, але не міг я зрадити України, за яку ми всі мужньо боролися».

І тут мимоволі насуваються думки, які хвилюють кожну людину: наскільки любов до Батьківщини того покоління була сильнішою за молодечу любов до дівчини? Очі Зенка світилися теплотою, коли ми стукнулися келихами з вином: «Це не для забави — це глибокі переживання. Вони — не таємниця, про них розкажіть іншим. Хай молоді пізнають правду про не спотворену й не окалічену, а справжню любов».

Під впливом цієї розповіді варто призадуматись, яке широке є значення любові в етиці чесної людини. Усі ми знаємо почуття любові до Бога, ідеї, Батьківщини, народу, є материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою — тобто любов має найрізноманітніші форми та способи виявлення. Специфічний зміст любові складається з високої емоційно-духов­ної напруги, ідеалізації чогось або когось. Почуття любові проявляється в найрізноманітніших людських стосунках у навколишньому світі. Але ж любов — одна з фундаментальних властивостей людського існування, без любові немає і не може бути життя!

 Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...