Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Король етнічної музики

Автор:

|

Березень 21, 2013

|

Рубрика:

Король етнічної музики

Хто би сказав, що був такий час, коли американці просто шаленіли від коломийок, гопаків, козачків, метелиць і інших українських народних пісень і танців. Вони звучали чи не з кожного вікна великого Нью-Йорка. Бувало, і з вікон будинків уздовж бродвеїв чи авеню з одного боку лунало:

Дала мені мати корову,
Та й на мою бідну голову.
До корови треба рано встати,
А я люблю до полудня спати.
А з іншого боку неслося:
Мої милі гості, де ж я вас подію?
Хіба я вас, гості, в городі посію.
Посію вас, гості, надовкола хати,
Буду я вас, гості, на Василя мати.
Коли ж надходили вихідні, то мешканці міста так витанцьовували під цю музику в парках і скверах, що аж курява здіймалася. А винуватцем цього дива був не хто інший, як Павло Гуменюк із Тернопільщини, популярність якого, як писала преса, була на рівні з американськими президентами.
Павло Гуменюк народився 1884 року в Підволочиську Скалатського повіту (тепер м. Підволочиськ Тернопільської області). Ще шестирічним хлопцем він захопився скрипкою та невдовзі досяг такого високого рівня майстерності гри, що дивував усіх, хто його слухав. У рідному краю він міг стати успішним скрипалем, але доля вирішила інакше.
1902 року родина Гуменюків виїхала до Америки й оселилася в Нью-Йорку. Тут Павлове захоплення музикою не тільки не зникло, а й зміцніло. Він був хлопцем наполегливим і взяв собі за мету якнайшвидше вивчити англійську мову та здобути професійні знання з музики, якої навчався у випускника Санкт-Петербурзької консерваторії професора Махновецького.
Коли ж цього було досягнуто, Павло створив музичний колектив, якому дав назву «Український оркестр імені М. Лисенка». До його складу крім нього ввійшли Юстина Мусяла, Тимко Друкар, Дорко Петрочко й Олексина Мілтон.
Слід нагадати, що на той час у Нью-Йорку та його околицях було досить багато оркестрів і серед них – колективи Павла Кечилави, Дмитра Мельника, Давида Медова, Григорія Смоленського, Романа Кузьми й інші. Усі вони були помітними явищами в житті Нью-Йорка, однак кожен тримався своїх громад і сфери діяльності. Переважна більшість із них грала «музику для ніг» на забавах, балах, пікніках, весіллях, заручинах і інших заходах.
Не відмовлявся від цього й Павло, але найперше пов’язав свою діяльність із театром. Про це в газеті «Свобода» від 29 серпня 1910 року повідомлялося: «Заходом українського товариства «Просвіта» 1 жовтня 1910 року в залі «Мангеттен-Ліцеум-гол» уперше на американській землі буде показано театральну штуку «Іцько Пащак» Лева Лопатинського. Музичний супровід вистави забезпечить оркестр Павла Гуменюка».
25 листопада 1911 року його околектив виконував музичний супровід вистави «В старім і новім краю», виступивши з товариством «Запорозька січ», 31 серпня 1912-го — комедії «Соколики», підготовленої Українським хором Нью-Йорка, 14 вересня 1912-го — «Кара совісті» з робітничим товариством імені М. Січинського, 12 жовтня 1912-го — «Мужики-аристократи» з братством Св. Андрея Первозванного, 7 листопада 1912-го — «Шляхта Ходачкова», а 16 листопада 1912-го — «Капрал Тимко» зі «Запорозькою січчю». Бувало, що оркестр супроводжував і оперети, найпершою з яких була «Наталка Полтавка» М. Лисенка.
В українській пресі можна було зустріти повідомлення, що Павло був ще й автором музики до деяких вистав. Та найчастіше оркестр Гуменюка співпрацював із товариством «Українська бесіда», із яким його об’єднувала ідея поширення української музики між українцями та чужинцями.
Так тривало протягом майже 12 літ. А коли в Америці почали входити в моду фонографи, Павло зрозумів, що це є не тільки добрим бізнесом, а й гарною можливістю пропагувати на чужині українські пісні й танці. Він став шукати контакту з компаніями, які займалися виготовленням фонографічної продукції. І коли наприкінці 1922 року представники американської компанії «Окей» запропонували йому зробити кілька записів музики «віледж стайл», він охоче взявся за цю справу. Ось як про це писав Мирон Сурмач, власник книгарні «Сурма» в Нью-Йорку: «До масового поширення українських рекордів в Америці спричинився наш земляк із Підволочиська Павло Гуменюк. За моєю намовою він награв дві платівки з нашими сільськими галицькими танцями, та так, як на селі грають козачком і коломийкою. І як лиш вийшли ці два рекорди, то хто тільки послухав, зараз їх купляв. Купляли їх навіть ті, що ще не мали фонографів».
Початок було зроблено. А згодом Павло підписав із компанією «Колумбія» контракт на випуск 24 платівок на рік. Це було нелегкою справою. І з нею могла впоратися тільки активна, ініціативна та творча особистість. Саме таким і був Павло Гуменюк. Він негайно розширив склад свого оркестру й запросив до нього співаків Розу Красновську та Євгена Жуковського, а заодно й створив хоровий колектив народного співу.
Розпочали з танців «Коломийка», «Гуцулка», «Чабан», «Чумак», «Метелиця», «Аркан», «Гречаники», «Журавель», «Перепелиця», «Козачок з Підволочиська», «Катерина херсонська», «Українська полька», «Український козачок», «Танець під вербами» тощо. Павло й сам не сподівався, що на записані його колективом платівки буде такий попит, а особливо після того, як за їх продаж узялися компанії «Інтернейшнл Фонограф Компані», «Ліберті Комерціал» і «Метрополітен Машін Компані», які в оголошеннях у пресі закликали любителів етнічної музики розігнати смуток за допомогою українських пісень і танців. Так, лише 1923 року «Колумбія» випустила кілька тисяч таких платівок. Одночасно з танцями оркестр записав цілу низку сімейно-побутових, обрядових пісень: веснянок, гаївок, колядок, щедрівок і значну кількість зразків реґіональної музики, як-от коломийки зі Скалата, Тернополя, Стрия, Радехова, Золочева, Надвірної й навіть із Канади.
Ще краще діло пішло, коли оркестр почав записувати вокально-хорові композиції, такі як «Українське весілля», «Заручини», «Весілля з Сяноцького повіту», «Богацькі вінкоплетення», «Поправини», «Переходини», «Весільні вівати», «Сватання», «Хрестини», «Змовини», «Ярмарок у Бродах», «Різдвяний вертеп», «Забава в стодолі», і то майже кожну — у двох частинах. Це сприяло шаленій популярності його оркестру, завдяки якому лише за один 1923 рік компаніями було продано 15 тис. платівок.
Чорновий матеріал для записів Павло заготовляв особисто, отримуючи його від знайомих, друзів, приятелів, а ще частіше придумував сам, і до того ж і слова, і музику. Робив він це все так уміло, що й досі важко відрізнити, де є чисто народна творчість, а де — вигадані ним пісні й танці. Особливо улюбленою була його полька «Канарек», написана 1928 року.
Окремою серією оркестр Павла Гуменюка записав шість платівок до танців Василя Авраменка, куди ввійшли «Козачок подільський», «Коломийка у дві пари», «Коломийський аркан», «Козачок для соло», «Запорозький герц», «Гонивітер», «Журавель весільний», «Катерина херсонська», «Великодна гаївка», «Гопак колом», «Чумак» і «Метелиця». Це саме його оркестр забезпечував музичний супровід авраменківським танцюристам, коли ті виступали в «Метрополітен-опері» в кількості 600 осіб, перед Білим домом у Вашинґтоні (500 осіб) і на Світовій виставці в Чикаґо 1933 року. Брав участь його оркестр і у фільмах Авраменка «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм».
Павло бережливо ставився до національного надбання народу й ніколи не робив з української пісні чи танцю комедії, до чого частенько вдавалися інші колективи. Його оркестр записав кілька патріотичних пісень, серед них — «Вічний революціонер» Франка-Лисенка, «Ой, зацвіла черемшина», «Гей, хлопці, до зброї, «За тебе, Україно», «Україно, мати, кат сконав» та «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море» й «Заповіт» Т. Шевченка. За порадою композитора М. Гайворонського він записав «Вечорниці» П. Ніщинського. Завдяки його оркестру американці вперше почули, як звучать українські національні музичні інструменти кобза, ліра, цитра, цимбали й інші.
«Гуменюк вносить Україну в наш дім», — раділа українська преса. А він не цурався й фольклору інших народів, особливо польського, російського, литовського, чеського, єврейського та навіть грузинського.
Так би було й далі, якби не економічна криза, що настала наприкінці 1920-х рр. і завадила розвитку технології фонографічного виробництва. Це змусило Павла приділити більше уваги майстерні з виготовлення та продажу музичних інструментів, яку він заснував ще наприкінці 1920-х рр. разом із братом Петром. Його оркестр продовжував діяти, але в значно менших обсягах, однак і надалі не втрачаючи провідних позицій. Так, 12 лютого 1933 року він супроводжував відомих співаків Марію Гребінецьку, Григорія Максимціва та Петра Ординського на концерті до 25-річчя українського товариства «Просвіта».
До 1952 року випродували в крамницях залишки старої грамофонної продукції оркестру Гуменюка, яка залежалася на складі, але попиту на неї вже не було. Ці платівки й досі ще зберігаються в сім’ях українців і нагадують ті часи, коли вся Америка танцювала українські народні танці. Помер Павло Гуменюк 24 січня 1965 року в Нью-Йорку на 80-му році життя.
Давно відомо, що коли народ має замкнені в собі цінності та їх не виявляє, то постає в очах інших як нація без власної культури. Мається на увазі, що кожен народ має сам показувати та пропагувати те, чим він володіє, а для цього потрібно використовувати кожну можливість і проявляти власні таланти. Таким талантом і був Павло Гуменюк. Самих лише платівок із піснями й танцями, записаними Українським оркестром імені М. Лисенка й Українським національним квартетом, також керованим Павлом, було випущено понад 150 тис., основою для них стало 250 зразків українського фольклору. А це — вагомий здобуток нашого роду. І стають зрозумілими слова, що часто з’являлися на шпальтах українських часописів про те, що «у нас така музика, що як задзвенить, то аж повітря стогне».
Не стало мистця, але залишився в історії українського музичного мистецтва глибокий слід його діяльності. Невипадково американська преса називала його королем етнічної музики, бо саме він підняв цю ділянку мистецтва на найвищий рівень популярності в іншомовному середовищі.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...