Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Apr. 18, 2019

І ще одне добре слово про Івана Гончара

Автор:

|

Квітень 10, 2019

|

Рубрика:

І ще одне добре слово про Івана Гончара
Іван Гончар

Нещодавно тижневик «Міст» розповідав про творчість двох Гончарів — Олеся й Івана. Сьогодні — детальніше про останнього з них.
«Словник художників України» здали до набору 24 травня 1972-го, а підписали до друку 26 липня 1973-го, і того ж самого року він вийшов накладом 10 тис. примірників. На цей час Іван Макарович Гончар був не лише дуже відомим скульптором, але й видатним живописцем, графіком, громадсько-культурним діячем і колекціонером. Крім цього, він став засновником відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який вже від початку 1960-х став вогнищем українського національного відродження. Наприкінці 1960-х рр. до музею Гончара завітав журналіст Борис Ковгар. Хотів щось побачити, щось почути від самого екскурсовода свого власного музею, і десь комусь доповісти. Але у нього щось прокинулось і підштовхнуло казати, де лише міг, про цінність музею, його сокровенність, а тим більше, про його колосально-численну збірку народного мистецтва. Редактор газети став захисником музею Івана Гончара. Саме тоді Борис поміж киянами кружляв лист якогось Миколи Холодного, котрий усюди, де мав змогу, паплюжив ім’я, честь і талант мистця. І саме Ковгар дав рішучу відсіч своїм листом, через що його змусили лікуватись у Дніпропетровській психіатричній лікарні. Енергійний Іван Гончар пережив скарги Холодного, котрий раптово зник без сліду.
Іван Макарович ще раніше став захисником народного мистецтва. Він увесь час наполягав, що потрібно передусім любити своє рідне, а вже потім усе інше, бо відірвавшись від рідного ґрунту, свого коріння й української мови людина стає рабом і не має права на існування. Тому завше ходив у вишиванці по селах, від хати до хати і шукав старовину, як ще де-не-де зберігалася в людей. Було йому тоді неповних 50 літ. На голові мав солом’яний бриль, у правій руці тримав невеличку валізку, а через ліву — перекинуту маринарку. Звертав на себе увагу тим, що любив питати у людей старовинність предмету, про який нотував у свій зошит. Селяни дивувалися, що хтось з Києва приїздив до них, не знаючи, чого той пан цікавився вишивками, керамікою, писанками, стародруками, іконами, музичними інструментами, картинками, які з 1959-го експонувалися у його хаті. Хоч бабусі в селах молилися до ікон із різними візерунками святих, але як траплялося віддавати їх до музею, погоджувалися, щоб не потрапили в руки борцям із релігією. Одна бабуся віддала до музею ікону святого Миколая, з якою ще її мати брала шлюб, а потім благословила нею свою внучку. Іконі було понад сто років, яка своєю унікальністю збагатила музей Гончара. Траплялося багато випадків у нього, коли він не зміг взяти деякі раритетні пам’ятки старовини, то їх відмальовував. Наприкінці 1960-х у нього зберігалося близько 200 його малюнків. А про народні звичаї свідчать акварельні роботи мистця «Колядки. Південна Київщина», «Портрет молодої в українському костюмі», «Веснянки», «Молода з дружками» та ряд інших.
До народно-обрядових веснянок, художник звертався кілька разів. Молодих дівчат у місцевих національних вбраннях із містечка Баришівка, Лебедина на Сумщині, з села Пилиповичі Бородянського району та з багатьох інших місцевостей України зобразив темперними фарбами на картонах. Створив серію картин, в яких зафіксував етнічні типажі українців.
До числа експонатів Гончар додав і цінні фотографії. На одній із них був підпис: «Іван Франко сидить третій праворуч, у другому ряді ліворуч — академік Михайло Грушевський, ще ліворуч — етнограф Федір Вовк, сидить на подушці художник Іван Труш. 1912 рр., Львів».
Опанувавши основи скульптури у майстерні Володимира Климіва, у 1950-х створив погруддя і статую Володимира Леніна. З року в рік зростала галерея портретних образів скульптора — «Студентка» (1953), «Портрет академіка Євгена Патона» (1953), «Портрет М. Некрасова» (1955), «Шахтарочка» (1956), «Портрет Бориса Гмирі» (1959), два портрети Івана Гонти (1950, 1956), Максима Кривоноса (1952), Івана Сірки (1963), Максима Залізняка (1966). До слова, фото скульптури Кривоноса помістили на стор. 367 сьомого тому Української радянської енциклопедії (1962). Особливо старанно працював скульптор над рельєфним твором «Переяславська Рада», встановленим 1954-го на Переяславському шосе.
Іван Гончар був одним із перших українських радянських художників, що почав працювати над скульптурним втіленням Шевченкового образу. Ще 1938-го роботу молодого мистця «Тарас-водоноша» відзначило журі однієї з виставок, яке очолював Олександр Довженко. А за десять років майстер створив «Молодого Тараса Шевченка» — мармурову скульптуру, висічену з сяючого твердого каменю, яку придбала Третьяковська галерея в Москві. У доробку Гончара є й скульптура «Любов» (1954). В ній втілив хвилюючий момент зустрічі Тараса Шевченка зі сестрою Яриною під час відвідин поета рідного села.
1957 року Іван Гончар відкрив свої зібрання для публіки під назвою «Хата-музей». Тисячі людей приходили туди, протоптавши стежку до цієї унікальної колекції. «Всі ми народились і виросли на цій землі. Якось повз нас пройшли мистецькі вишиті рушники, кераміка, народне малярство, різьбярство… І тільки тепер, коли ми вступили в цю святу оселю, ми відчули, скільки нами за життя втрачено. Як повітря потрібне від дня народження нам, так і мистецтво необхідне для втілення душі рідного народу. В цій світлиці кожна квітка, кожен візерунок западають нам у душу, і ми глибше відчули, хто ми і який великий наш народ. Велику душу має та людина, яка невтомно вишукує витвори людського духу. Ми, філологи, майбутні педагоги, переллємо цей дух у серця наших учнів. Дякуємо Вам, Іване Макаровичу! 27. ІХ. 1965 р. Студенти КДУ» (14 підписів). Ці рядки з книги вражень я згадав не даремно. Вони, як і багато інших, записаних 1965-го, 1966-го, 1967-го, вказують на те, скільки людей залишали за собою влучні слова на адресу одного трудівника на народній ниві України.
Варто згадати ще один спогад, що лишився записаним у книзі: «Достойний Майстре! Я прибув із США до України, щоб знайти духовний корм на рідній землі. Залишаю Ваш музей, сповнений найкращими почуваннями. Ваш труд — це джерело сили для сучасних і грядущих. В липні 1966 р. Степан Рибак, Нью-Йорк». Записи залишали люди багатьох країн світу російською, англійською, німецькою й іншими мовами.
Кращою скульптурною роботою вийшла кінна композиція «Ватажки Коліївщини» (1968). Героя громадянської війни 1918-1920 рр. Олександра Пархоменка втілено у скульптурі майстра 1957 року. В селі Богданівка Яготинського району Київської області красується бронзовий пам’ятник Катерині Білокур (1969).
Плідними роками у скульптора були і початки 1970-х — «Портрет матері», «Дід-пасічник», «Портрет Ю. Жаботинського», «Портрет Є. Адамцевича», «Стареча дума», «А я й не журюся» та ряд інших. Після вбивства художниці Алли Горської 28 листопада 1970-го у Василькові, люди могли на себе накликати чимало неприємностей з боку більшовицької влади. Але для Івана Гончара Алла стала символом без страху.
На початку січня 1972 року у Львові заарештували В’ячеслава Чорновола, Ірину Стасів-Калинець, Івана Геля, Стефанії Шабатури й інших, а в Києві — Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща, Василя Стуса й інших. Репресії розпочалися відразу ж після призначення на посаду голови КДБ в Україні Ф. Федорчука.
Того ж 1972-го Івана Гончара викликали до КДБ і вже на порозі запитали, чого не платить членські внески. Іван Макарович подав свій квиток і почув відповідь: «Добре, розберемось, а зараз вийдіть!».
Іван Гончар зрозумів до чого це доведе. Замовлення з художнього фонду припинили. Його виключили з партії, до якої вписали давнісінько. Митець готувався до найгіршого і 1972 року влада закрила музей Гончара. Нічого не міг вдіяти, бо переконався, що протиставитись «грамотним вихователям із добрих сталінських часів» не дасть йому кращих результатів.
З болем Гончар переживав ще й те, що з виходом у світ 1973-го другого видання «Словника художників України», до нього потрапили імена двох Гончарів — Андрія й Івана Тарасовича, а от на нього самого забракло місця. За таких жорстоких обставин психічно зламалися не одні, приходили з каяттям, «визнавали свої помилки». Іван Гончар такого не зробив, бо знав, що правда — на його боці. Хата-музей була його власністю, тому жив у ній і далі продовжував збирати експонати до свого музею і заохочував це робити інших, усупереч тоталітарному устрою в Україні, де кожен рух людини та почуття контролювала система.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Loading...