Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

«І на оновленій землі врага не буде, супостата».

Автор:

|

Березень 15, 2012

|

Рубрика:

«І на оновленій землі  врага не буде, супостата».

Шевченкіана народного артиста України Івана Бернацького продовжується. Щороку, у Шевченківські дні, він із незгасною в серці любов’ю вшановує пам’ять кумира всього українського народу новою виставою.

Щоразу — новий несподіваний варіант

У програмі заходів української спільноти Нью-Йорка з відзначення річниць Тараса Шевченка це — культова, наймасовіша подія. Прихильники таланту Івана Бернацького та його молодих акторів очікують цього дня з нетерпінням. Бо знають: знову буде щось особливе. А магія цього феномену відома: це — сила дії мистецтва, якщо його автором є майстер високого класу, якому Бог подарував талант. Це як один і той же уламок алмазу (у нашому випадку — тексти Т. Шевченка ) у руках різних майстрів може стати або багатогранним, і тоді сяйва буде значно більше, або лиш каменем із кількома гранями.

Отже, Іван Бернацький продовжує дарувати нам свої авторські, ексклюзивні твори театрального мистецтва на осові безсмертної спадщини Тараса Шевченка. Для мене, як глядача й прихильниці саме драматичного театру, важливо те, що він уперто продовжує творити класичне, елітне, високе мистецтво. І це — у час, коли театри України під маркою модерну й нібито наближення до сучасної Європи заполонив несмак маскульту: на базі класики створюють звичайне шоу, у якому суть першоджерела безслідно губиться.

Ще одне з моїх спостережень: кожна наступна вистава — це нова сценографія, нова форма подачі. Глядачі це знають і завжди почуваються заінтриґованими: а що несподіваного витворить фантазія автора вистави цього разу? Адже п. Бернацький виступає в ролі й сценариста, і режисера, і сценографа, й учасника дійства. І ось — приклад нового трактування.

Ця вистава «одягнена» по-іншому. Сцена й тло задраповані чорною тканиною. У центрі тла — портрет Шевченка, обрамлений шовком червоного кольору, що струмениться до самого подіуму. Сучасне, «скупе» оформлення. Учасники вистави — теж у сучасних чорних костюмах. Акторки, вбрані у вишукані, елегантні сукенки, оздоблені лише червоним намистом або дукатами, були такими красунями, що очі від них годі було відвести. Усе оформлення відповідало задуму: прочитання Шевченка нашими сучасниками, якими й були молоді виконавці. Ніщо не відволікало від суті Шевченкового слова.

Шевченко — вічний

Тепер — про нову виставу. Її задум: нагадати, що в контексті невтішної політичної ситуації в Україні багатогранна творчість Шевченка залишається актуальною на всі віки. Тому в дійстві здебільшого були використані відомі твори, які по-артистичному програвали, а не декламували учасники дійства. А саме: поема «Марія» (Людмила Грабовська) «Розрита могила» (Наталя Лисецька), «Осії» (Василина Пастернак ), «Суботів», «Тече вода» (Остап Антонюк), «За байраком — байрак» і «Гайдамаки» (Володимир Курило), «І виріс я на чужині», «Тяжко, важко» (Юрко Михайлів), «І мертвим, і живим», «Мені однаково» (Іван Бернацький).

У центральній частині вистави — ті твори Шевченка, які дали глядачам змогу відчути його як тонкого лірика: «Вітре буйний», «На панщині пшеницю жала» (Христина Місюк), а також виконання пісень на слова Шевченка професійною співачкою Любов’ю Щипчик («Нащо мені чорні брови», «Ой, одна я, одна», «Летіла зозуля») і дуетом сестер Павлишин («Така її доля», народна пісня «Йшли корови із діброви»). Сестри також талановито декламували поеми «Лілея» й «Русалка».

Ще й ще раз переконуюся в тому, що творчість Шевченка — безсмертна, і не можу погодитися з тими скептиками, які кажуть: «Скільки можна посипати голову попелом?». Актори в цій виставі разом із пророком Шевченком волають до нинішніх владоможців сплюндрованої України: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!»

Допоки ж буде така ситуація в Україні, допоки будуть новітні пани панувати, а народ — страждати? І якщо вони не звертають уваги на критичну думку світу, то, може, прислухаються, до слів світського пророка Шевченка? У поемі «І мертвим, і живим…» чи не кожна думка — це аналогія зі сучасністю: «Всі мови знаєте, а своєї?», «Доборолась Україна до самого краю», «Схаменіться недолюди» тощо. Або в «Розритій могилі»: «А тим часом перевертні нехай підростають та поможуть москалеві господарювати» — пряма аналогія зі сьогоднішніми перевертнями-«тушками» у Верховній Раді України. Чи візьмімо Шевченкове переконання в тому, що Богдан Хмельницький зробив помилку, пішовши на возз’єднання з Москвою. І коли зараз Росія так настирливо втручається в наші справи, то вже на всі сто відсотків розумієш Тарасове про Богдана: «Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала»… Або поетові роздуми про чужину. Серед наших немало є тих, хто так і не сприйняв ситої Америки як землі обітованої й душею нудиться тут, відірваний від свого коріння. Далеко ходити не треба: на цю тему я розмовляла з талановитим актором студії Юрком Михайлівим. «І виріс я на чужині» дуже органічно, із чутливим драматичним підтекстом читав він, бо це — крик його власної душі, а не тільки акторська гра. Сьогодні Юрка, вихованця драматичної студії Івана Бернацького протягом семи років, за оцінкою самого маестро, готового грати на професійній сцені, гріє лиш рішення скоро повернутися в Україну. І працювати там. Бажано в царині творчості.

Довго можна згадувати Шевченкові слова, думки, ідеї, які емоційно зачепили наші душі, підштовхнули до своїх, власних висновків. У час обговорення вистави всі погодилися на тому, що силою мистецтва навіть давно відомі твори заговорили по-новому, схвилювали, викликали нові асоціації. Отож зустріч із справжнім мистецтвом відбулася.

Є цікава знахідка сценариста — включити в епілог вистави поему Івана Франка «Великі роковини», яку майстерно, натхненно прочитав корифей студії Володимир Курило.

Вважаю, що основний лейтмотив вистави — біль і тривога за Україну. Хочеться вірити, що стурбованість діаспори Америки почує українська влада та відреаґує на наше обурення тим, що в нинішній Україні утискається мораль, правосуддя, закони. У фіналі, під час виходу акторів до публіки, сильним голосом автора вистави пролунало: «І на оновленій землі врага не буде, супостата!»

Сценічна мова та нові режисерські знахідки

Насамперед із великим пієтетом відзначаю успішний тандем творців цього сценічного твору — режисера Івана Бернацького та музичного оператора, композитора й музиканта Сергія Душанковського. Високопрофесійно змонтовано ним музичний супровід у виконанні різноманітних хорових колективів, солових співів, оркестрів, а ще голоси зозулі, солов’я, жайворонка бездоганно «працювали» на звуковий ряд. Музика у виставах Івана Бернацького — це колосальної сили складова, що так допомагає емоційному сприйняттю. Тому це театральне дійство, що продовжувалося 1 годину 50 хвилин, «ковталося» на одному диханні, у цілковитій тиші, із відчутною колективною енерґетикою аудиторії — її позитивною реакцією на те, що відбувалося на сцені.

Серед режисерських знахідок — і початок вистави. На тлі сильного звучання хору читці декламували «Заповіт» українською й англійською мовами. А потім був почерговий вихід акторів під супровід чудової пісні «Плач чайки». Хода кожного — урочисто-повільна, елегантна, мовчазна. До сцени не йшли, а пливли через усю залу. А тоді — довгий вивчаючий погляд на портрет Шевченка, а потім — погляд на глядацьку аудиторію: ділилися з нею тим, ким для кожного з них є Шевченко. Потому кожен з акторів «плив» до свого «п’єдесталу» поряд із подіумом. Приголомшливо, разюче! Лише музика й хода, а яка велика сила емоційної напруги виникала в глядача! Браво, маестро!

Без лідера не було б історії. Але й без акторів не було би вистави. Опісля, на традиційному обговорені перших вражень, маестро щиро дякував своїм артистам, поіменно відзначивши індивідуальний талант кожного. Відчувається, що він любить своїх вихованців, пишається ними. Завдячував і їхнім батькам за виховання українством. Тепло представив початківців: Василину Пастернак, Наталю Лисецьку, юних і ніжних сестер Павлишин. До речі, їм пощастило в тому, що потрапили в руки народного майстра, який, гадаю, не дасть поглинути їхню творчість лише модним стилям.

Вистава не відбулася б і без допомоги громади, її організацій і спонсорів: Української федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч» і Українського народного дому. Помітно взаємне притягання та взаємодію. Іван Бернацький як вроджений харизматичний лідер, та ще й із характером, магнітом притягує членів громади. І навпаки — своєю чергою, громада вабить його до себе. Серед неї вміє знайти тих, хто хоче працювати задля мистецтва та добра, уміє відчути «потрібних» справі людей. Задоволені й щасливі обидві сторони. Але, у першу чергу, студія користується покровительством церкви Св. Юра. Кожну виставу, у тому числі й цього року, благословляє молитвою парох церкви Вернард Панчук. Дай Боже, довгої та плідної співпраці їм! А ще в народного артиста України Івана Бернацького є мрія: до 200-ліття від дня народження Шевченка показати в Україні Шевченкіану у виконанні акторів його драматичної студії. Щасти вам, майстре!

Фото Степана Слуцького та Мирона Бурика

Лідія Корсун

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...