Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 17, 2019

І молилась до Тараса Попелюшка…

Автор:

|

Березень 06, 2014

|

Рубрика:

І молилась до Тараса Попелюшка…

«Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!»
(Молитва Катерини Білокур до Тараса Шевченка на його могилі в Каневі, 1920-ті роки).

Рідко чию душу не змусить здригнутися ця нехитра Катрина молитва на Тарасовій могилі. Бо ж у ній – стільки відчаю, що й сухий полин затрепетав би. А ще не може залишити байдужим ота нехитра віра, що привела бідолашну дівчину не під куполи Київської лаври, а до оспіваних бандурою Дніпрових круч. Скільки ж це сестринської любові треба було мати до нашого мудрого страстотерпця Тараса!
Вона, як і Шевченко, народилася в бідній хатині (у селі Богданівці Пирятинського повіту на Полтавщині, зараз — Яготинський район на Київщині), яку важко було назвати «тихим раєм»: узимку — ненависна прядка з букварем на колінах, улітку — сапа й лопата, а єдиною молитвою, що зривалася з вуст, було, мабуть, звертання до батькової нагайки — щоби не так боліло. Її били за одну чудернацьку, як для тодішньої Богданівки, «провину» — потяг до малювання: у людей, мовляв, діти як діти, а наша…
«Наша» ж, не маючи сили вгамувати свій потяг, крала у брата зошити на малюнки та ліпила розмальовані аркуші хлібною м’якушкою по всій хаті. Ховали від неї зошити — вона полотнинку з материної скрині поцупить і таких дивних птахів на ній понамальовує вуглиною… У Білокурів часто все це опинялось у печі — під ґвалт і сльози в хаті.
Та мало того що з її малярства сміялися найрідніші, здавалось би, люди. Не йняли їй віри й чужі — дивачкою та мало не Шевченковою «причинною» вважали дівчину. У які двері не стукала — не відчинялися. Якось вичитала в часописі «Радянське село» про художньо-керамічний технікум у Миргороді й подалась до нього, але там спитали атестат про закінчення семирічки, а його ж у неї не було — грамоти вчилася довгими зимовими вечорами за прядкою та мотовилом. Наче у важкому сні, вийшла тоді за ворота технікуму, ступила два кроки й озирнулася в надії, що покличуть-таки. А потім узяла та й перекинула два своїх малюнки за паркан: а може, хтось підніме та сподобається? І віднесуть у канцелярію. Дива, однак, не сталося.
А малювати ж навчитися кортіло не на жарт. Як і чим ґрунтувати оте примхливе полотно, щоби не тріскалось? Як класти мазки, щоби не вицвітали? Начавить Катря соку з калини, буряка та бузини, зелені з бур’яну, якого по всьому селу — хоч косою коси, і малює. Мало не всіх родичок своїх поперемальовувала, усі квіти, що попід тином і на березі, де Чумгак несе свої сиві води, а все одно не таке, як у «Кобзарі» раз побачила.
Зустріч із «Кобзарем» була, немов перше побачення. Враження від неї виллється потім із-під пера, коли Катря писатиме листа комусь зі своїх близьких: «Ой, яка ж проза дивная у Т. Г. Шевченка! А малюнки… не можу вам передать, яка це була краса!»
А от справжнє дівоче побачення зі сільським парубком Сашком Кравченком, із яким разом грали в сільському драмгуртку, стане в її житті останнім. І подобався їй хлопець, і в селі стали побалакувать, що, мабуть, таки вийде Білокурівна-дивачка заміж, та не сталося цього. Бо нарвав, необачний, десь квіток і приніс їй під тин. Немов серце Мавчине з неї вийняв. Малюючи ті квіти, вона й дихнути на них боялася — не те що зірвати. Було, росинка на кручених паничах тремтить і ось-ось зірветься, покотиться Катриною сльозою. А вона малює швиденько, щоб упіймати це диво вранішнє, та все примовляє до квітів, мов дітей малих. А тут — цілий букет приніс їх, заплаканих!
Відмовила Катря парубкові. Пішла від нього, ніби царівна польова, у свою мрію, у лячну самотину, у материне зле бурчання. «Людські дівчата он рушників, сорочок собі на придане навишивали, ряден наткали, а ти все цвіточки свої малюєш!» — казали батьки. Та «не слухала Катерина ні батька, ні неньки». Тікала від своїх кривдників і малювала.
За тими громами, що розривали Катрине життя, і за немилосердною сільською роботою якось непомітно, наче стороною, минали їхній двір громи революції та громадянської війни, людське голосіння від «суцільної колективізації», що не одну сім’ю осиротила, позбавила стріхи над головою, голодний і страшний тридцять третій, гоніння на християнство, у якому й Богданівка 1935-го втратила свою церкву. Замість молитовників і біблій по людських хатах — Тарасові «Кобзарі». Слова з листа Пантелеймона Куліша до Шевченка й досі не застаріли: «Запевняю Вас, що нігде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут бо не те що пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й Богу моляться».
Якось і Катерина вирушить у мандри до Канева, де впокоївся «на високій могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій» такий же мученик, як і вона, — Тарас Шевченко. Доки добиралася, гарячково шукала в думках слова, якими звернеться до Кобзаря, знов і знов верталася до них, перебирала, мов намисто з коралів – у себе на шиї.
А як ступила між трави, що колихалися навколо, то аж дух забило, і все з голови вивітрилося на тих гуляючих вітрах. Упала Катря навколішки перед могилою, гіркою травинкою злилася з Тарасовими вічними думами. І молилася до Тараса Попелюшка, щастя-долі вимолювала. А як повернулася до клятої домівки — усе чекала на диво поміж роботою та малюванням крадькома.
Однак диво не поспішало, хіба що бджілка на квітку перед самим носом сяде, збере пилок і полетить, мед для щасливих крапля за краплею збирати. А в Катрі краплями — терпкі сльози. Якось 1934-го, почувши від матері чергові прокльони, що ніби в самій кузні-чортівні кувалися, побігла Катря до Чумгака топитися. Листопадова крижана вода ледь не стала для неї останньою купіллю, якби не побігла за нею в береги й винувата мати, що кинула дочці, мов каменюку, своє «прощення»: «Та малюй уже, лихий із тобою… Тільки у воду чого ото заперлася? Вилазь!»
Отак у 34 роки Катря отримала «дозвіл» малювати. Якилина Білокур і гадки не мала, що в її світлиці — між грубощами та плювками, слізьми й мозолями — визрівала найніжніша з усіх квіток земних і райських. Якимось несусвітнім дивом дівчина таки пізнала таємниці малярського ремесла — чи-то від сільських учителів Калит, чи-то від священика зі сусідніх Смотриків, котрий гарно малював олією ікони. Уже й ґрунтувати полотно почала, забувши про картон і фанеру. Й оліфу додавати до барвників своїх стала, кольори повиучувала: цей ось – «кобальт», а цей — «кіновар». Наскубе з котячого хвоста м’якої вовни, а грубішої — із кози начеше, тхорячих шерстинок у сараї назбирає — от тобі й пензлики!
Першою картиною, над якою й сама від подиву заніміє, поклавши останній мазок, буде «Берізка». Та сама, яку повезуть потім, як ступить на її поріг визнання, з іншими двома полотнами в Париж. Але поки що Катря малює просто так, для себе та своєї єдиної шанувальниці — кози, із якою часто мандрує, прихопивши зі собою мольберт і фарби, на край села, аж під Пирятин, аби з природою-матінкою побути віч-на-віч і скотинку випасти.
«Квіти за тином» стають іще одним шедевром, де кожна пелюстка і кожен листок співають осанну первозданній красі українського заквітчаного села. Того, й у Шевченкові гіркі часи було «неначе писанка».
Одного дня пішла Катря відвідати сестру, що через річку жила. А там саме по радіо якась жіночка співає «Чи я в лузі не калина була?», та так жалібно, так гарно. Прислухається Катря, боїться слово проґавить, хоче дізнатися, хто ж то так виводить. Зрештою вловлює: Оксана Петрусенко.
Доки йшла додому, вуста все пробували відтворити ту пісню, наче про неї, Катрю, співану. А прийшла до хати — витягла зошита й… ні, не малювати — листа сіла писати українській співачці. А назавтра ще й маленький клаптик полотна розмалювала, дала висохнути й аж тоді відіслала — майже, як чеховський Ванька Жуков слав «на село дідусеві». Та слава в співачки була вже така, що дістався-таки лист до неї. Намальоване на тому клаптику гроно калини так уразило Оксану Андріївну, що вона тут же телефонує друзям і знавцям.
Нарешті заворушилася навколо Катерини Білокур спільнота. Понаїжджали з Полтави. Батько і мати — так і остовпіли біля дверей, ніяк до тями не дійдуть від німого дива. А гості передивляються її картини, на виставку відбирають. Згодом і саму художницю запросили, руку їй тиснули, хисту дивувалися, виставку в Києві обіцяли, давши на додачу сувій полотна й олійних фарб. Потім їй видадуть першу «премію» — двотижневу подорож до Москви, де художниця відвідає Третьяковську галерею та музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна.
Приголомшена побаченим там, Катря на якийсь час утрачає ґрунт під ногами; вона вважає себе комахою, порівняно з такими велетами пензля, як Рєпін, Сєров, Левітан і Дейнека. Та заодно й гордість пливе в душу майстрині тихим лебедем: це ж і її полотнами відтепер люди милуватимуться.
Та не до виставок і галерей стане людям. Страшне слово «війна» ввірветься в будні й житиме поруч довгих чотири роки. Погорять у Полтаві її картини під снарядами та бомбами, додадуть журби журливої. А тут ще й ноги не хочуть носити — далося взнаки топлення в осінньому Чумгаку. Сяк-так підодужавши, усе-таки береться за пензля. Бо без квіток Катря — уже й ніби не Катря. Ось ці вона назве «Квіти увечері», а ці — «Квіти на блакитному тлі»; а ще ж просяться на полотно і лілії під вікном, півонії, жоржини, ромашки та волошки в полі, петрів батіг… Надійде час, і «Квіти на блакитному тлі» авторка подарує Київському музею Шевченка — своєму «батечкові» Тарасу.
Покотилася війна у зворотний бік. Болять ноги в Катрі, та ще дужче болить душа, що не встигне намалювати все, що погоріло — як не в материній печі колись, то в полум’ї війни. Малює, стрічає гостей жаданих і знову малює. Напише аркуш з автобіографією, про який попросили з Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР, і далі за малювання. Якось же треба завершити свою «Буйну»! І сільських дівчат малярству потроху підучує — Ольгу Бунчук, Ганну Самарську, інших.
А ноги болять усе дужче й дужче, і під грудьми інколи ниє, та хіба ж є коли Катрі про здоров’я дбати?! Їла-не їла, розтерла ноги на ніч чи ні, а треба по господарству поратися, та й мати нездужає, батько на очах тане. 1948-ого помер Василь Білокур. Так і не сказавши доньці «прости», не заповівши синові Грицьку, за розмальовані зошити якого бив колись Катрю, допомогти сестрі чим здатен. А якщо й «поміг» Грицько напіврозвалену хату, скажімо, підремонтувати — так то ж Катря братові за все й заплатила, замість того щоб рам і полотна накупити, фарб, оліфи, пензлів. Згодом Грицько із сім’єю ще й вселиться до Катрі з матір’ю — доки дім собі збудує. Однак не змиряться мати з невісткою Христею, «шевченківська хатка» благенька наповниться кайдашевими лайками, і тікатиме Катря світ за очі, у поле, де, якщо й відчиниш храм своєї душі, хоч нікому буде в неї плювати.
Нові задумки, виплекані ночами й за одноманітною сільською роботою, роєм роїлися над Катрею. А ще ж того року її прийняли до Спілки художників. І тепер вона — «справжня художниця», а не якась там «самоучка». Гріх не малювати.
Так, межи лайками в домі зі закушеними вустами та висушеними на сільському привіллі, де «й серце одпочине», слізьми — народилися по вінця наповнені лірикою полотна. Серед них – «Тихесенький вечір на землю спадає», написаний під впливом надзвичайно популярної тоді пісні. Навряд чи Катря знала, що автор віршів Володимир Самійленко з їхньої Полтавщини, належав до «Братства тарасівців» і разом з іншими 1892 року присягнув на могилі Шевченка донести його полум’яне слово до людей.
Але рукою її й клятви, і молитви водять — хіба мало їх у неї самої було? «Гілка яблуні», «Гай», «Квіти та берізоньки увечері», «Привіт урожаю», «Колгоспне поле». Усього не перелічиш, та й навіщо? Кожен мазок — олією чи аквареллю — у неї співає.
Хоча й не всім було до душі її малювання. Під час декади українського мистецтва в Москві (1951) якась Емма Гурович розкритикувала трактор, «втулений» Катериною між квітки та виноградні лози на полотні «Колгоспне поле» не зовсім, як їй здавалося, доречно. Художниця відповіла на це довгим листом, у якому намагалася пояснити свою логіку: «А трактор їде, їде і вже виїхав на край села. А на краю села живуть Сашка Савчиха, Яків Гнатович, дід Савка, дядько Демид, що понад озерами живе… І стільки там, біля тих тинів, різних квіток гарних насаджено! І часто так буває, що трактор як дійде до краю села, то й зупиниться біля котрогось двору: то тракторист води нап’ється, то в тракторі щось підлагодить».
А через кілька років картини «Колгоспне поле», «Цар Колос» і «Берізка» відвезуть у Париж, на міжнародну виставку (1954), і заніміє перед ними Пабло Пікассо — художник з іншого світу й іншого, ніж Катрине витончене малювання, стилю. А фраза його, зронена ніби ненароком, почне гуляти під журналістськими перами: «Якби в нас була художниця такого рівня, ми змусили б увесь світ про неї говорити». На жаль, картини з виставки до Київського музею декоративного мистецтва не повернулися, а хто нагрів на них руки — залишається поки що таємницею за сімома печатками. Катерині ж Білокур присвоюють згодом звання народної художниці Української РСР (1956).
Брат із сім’єю нарешті вибирається в новозбудовану оселю. Для матері з сивою вже сестрою в ній місця не знаходиться. Заклопотана власним добробутом Богданівка мовчки спостерігає, як увесь тягар материної старості лягає на Катрю — і хаті, городу треба лад дати, і матір доглянути. Тараса Шевченка з неволі було кому викупити за царату, а Катерина Білокур борсалася у трясовині колгоспного побуту на очах у всього села, і нікому «в сім’ї вольній, новій» не було до того діла.
Та мисткиня ще якось примудряється домалювати «Натюрморт з колосками і глечиком», створити «Натюрморт з хлібом», а за ним — іще один, де також паляниця хліба ясніє сонцем між огірками, яблуками й виноградом. Ніби Катря, усе квіти та квіти малюючи, провину свою старалася спокутувати перед хлібом нашим насущним.
І хто тільки назвав її мистецтво «наївним», як у Вікіпедії доводиться читати? Увесь земний ужинок влігся на білокурівські полотна — і хліб, і цвіт, і дар обробленого працьовитими руками поля, а комусь усе ще здається, що це – «наїв»! Придивімося лишень: яка зорова глибина в її малюнку, яка витончена палітра кольорів і відтінків. Яким мудрим смислом дихає мазок, тихо видзвонюючи позанебесними голосами. У декого – навіть із художньою академією в резюме — такого не побачиш, як у неї, «самоучки».
Катря намов відчувала, що дні її останні наближаються. Припинила малювати, біль під грудьми тамує різними домашніми ліками, а як перестало помагати — просить листом Юлію Бєлякову, директора Центрального будинку народної творчості в Києві: «Пришліть менітрохи бесалолу. Ну а якщо будете посилать бесалол, то положіть і дві лимонки».
Цього «наїву» ніхто тоді й не помітив. Не стривожився, щоби показати український золотий зливок найкращим київським, а то й московським «ювелірам»-лікарям. Як уже стало їй зовсім нестерпно, повезли Катерину до Яготина в лікарню, де 10 червня 1961 року, відразу ж після операції, і померла. Надворі стояло гаряче літо, старезний рєпнінський парк, який ще пам’ятає Катерининого «батечка» Шевченка, шумів зеленим шумом під вікнами лікарні, і мало хто здогадувався, що не тільки Богданівка з Яготином — увесь світ утратив того дня й справді славетну великомученицю Катерину.
Я росла в Яготині з іменем Леніна, Стаханова, Гагаріна на вустах, але не Катерини. Це була доба, де поміж добром було й свавілля, ницість і відкрита зневага над сорочкою-вишиванкою та рушниками на стінах. «Цивілізація» лізла напролом у наше життя, позбавляючи того, що Катря плекала на своїх полотнах і що боліло Тарасові Шевченку: «Й свого не цурайтесь». Комусь удалося вберегти своє українське світовідчуття, а комусь – і ні.
І ось у ранні 1990-ті настав час, коли ми з Вірою Кульовою, київською журналісткою, повезли «до Катерини» у Богданівку своїх дітей. Садиба-музей була на замку, і ми, розпитавши, де живе доглядачка Ольга Ярославська, підрулили автомашиною до її двору. А там шовковиця саме достигла! Важкі брунатні ягоди, налиті спілістю, аж просилися до рота. Заюшені соком шовковиці, у черевичках на високих підборах, ми згрібали пахуще, аж голова паморочилася, сіно й заносили оберемками до сараю, забувши, чого й приїхали. Адже за селом уже гриміло, а це ж навіть Катерину з її мольбертом загнало би до хати. Село жило за своїм режимом, своїми неписаними законами, і з того, як ласкаво поглядала на нас господиня, було без слів зрозуміло: ми для Катриної Богданівки — свої.
Зізнаюся, було й невтямки, що то Катрині молитви — до поля під ногами й неба над головою, до Тараса в Каневі й до ікон на покуті, цвіту калинового та хліба на капустяному листі — верталися до нас ось такими краплинами щастя.

Тетяна Мак-Кой, м. Белвілл (штат Іллінойс)

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...