Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 22, 2017

Голос, який подобався всім

Автор:

|

Березень 29, 2012

|

Рубрика:

Голос,  який подобався всім

Кажуть, коли Богдан П’юрко почув спів Ігоря Зайферта, він вигукнув: «Тепер я знаю, що ми маємо робити!» І вже наступного дня взявся до створення колективу, який назвав Українським оперним ансамблем. Було це на початку вересня 1946-го в Мюнхені. Саме там молодому й дуже здібному організатору Б. П’юркові вдалося втілити мрію свого життя, яка зродилася в потрібний час і в потрібному місці. Так на теренах Німеччини виник високопрофесійний український оперний колектив, який 25 листопада 1946 року представив глядачеві на суд оперу «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, а за нею були «Тоска» й «Богема» цього ж композитора, «Циганський барон» Й. Штрауса, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Фіделіо» Л. Бетговена, «Сільська честь» і «Кавалерія Рустікана» П. Масканьї, «Паяци» Р. Леонкавалло, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ноктюрн» і «Наталка Полтавка» М. Лисенка тощо. Загалом було 190 виступів. Провідними учасниками цього ансамблю були композитор Ігор Соневицький, дириґент-хормейстер Іван Задорожний, співаки І. Туркевич-Мартинець, І. Гош, Л. Горн, Н. Носенко, Л. Рейнарович, А. Піддубна, І. Рудав­ський, М. Горохів, І. Уманців, Л. Луговий і інші. Голов­ним солістом у колективі був Ігор Зайферт, який, як писав проф. Ю. Григоріїв, «ніс на собі весь тягар праці ансамблю».

Ігор Зайферт народився 9 грудня 1909 року в с. Наталівці (приміська зона м. Харкова) у родині Бориса Зайферта — майстра тонких робіт, який займався виготовленням медичних інструментів. Корені його прізвища сягають тих часів, коли цариця Катерина ІІ дозволила оселитися в Україні колоністам із Німеччини. Ще дід і баба Ігоря розмовляли між собою лише німецькою. Усе змінилося відтоді, як Борис Зайферт одружився з українкою. Основною мовою в сім’ї стала українська, тим більше що Ігор відвідував школу з українською мовою навчання.

Після школи хлопчина полюбляв навідуватися на роботу до батька. Там і залишився працювати по закінченні навчання. Так би й працював далі, якби якось його не запросили заспівати на вечорі з нагоди ювілею фабрики. А як заспівав, то так вразив присутніх на концерті своїм кришталевим і сонячно-чистим голосом, що керівництво фабрики послало його вчитися у вечірню музичну школу імені Григорія Квітки-Основ’яненка. І там справи пішли так добре, що звідти його перевели до Харківської консерваторії, у клас професора М. Михайлова.

Було то 1936-го, коли Ігореві вже виповнилося 27 років і його голос став настільки рівним у всіх позиціях, що професор визначив у нього баритон і залучав до участі в різних пісенних конкурсах, із яких його студент завжди повертався з перемогою. Після закінчення консерваторії Ігор став солістом Харківської філармонії. Та коли 1938 року філармонія відправила співака на Всесоюзний конкурс вокалістів до Києва, члени журі, присудивши йому перемогу, погодилися на тому, що в нього не баритон, а тенор, і запропонували йому освоїти теноровий репертуар. Тож довелося перекваліфіковуватись і продовжити навчання в консерваторії. Але це не злякало студента, до того ж тоді він уже виступав у партіях Ленського в опері «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, Пінкертона — у «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, Ензенштейна — в опереті «Летюча миша» Й. Штрауса.

Перед молодим співаком стелилося велике майбутнє. У характеристиці, виданій йому професором М. Михайловим, писалося: «Зайферт Ігор Борисович має рідкісний за якістю голос (лірико-драматичний тенор) красного й виразного тембру — прекрасний співак і талановитий молодий артист із серйозними даними для великого творчого шляху».

Той шлях мав продовжитися в Ленінградській опері, куди його планувалося скерувати по закінченні консерваторії. Але вийшло зовсім інакше. Державний екзамен він складав 23 червня, а диплом за спеціальністю оперного співака отримав 24 червня 1941-го. То був час, коли на західних кордонах радянської імперії вже точилися жорстокі бої. Того ж дня не повернувся з роботи батько. Аби з’ясувати його долю, Ігор звернувся до військкомату, але замість відповіді він отримав наказ готуватися до евакуації.

Серце повнилося розпачем. Наперекір наказу Ігор Зайферт залишається в Харкові з надією на справедливість нової окупаційної влади. Натомість із приходом німців його заарештували й кинули до в’язниці. Хто знає, чим би справа закінчилась, якби про це не дізнався Зігфрід Вольтер — людина високої культури та концертний піаніст, який став опікуном Полтавської опери. Він зайнявся долею Ігоря, і вже за кілька днів того було доставлено до Полтави.

Саме там і розпочався найпродуктивніший період творчої діяльності мистця. Свідченням цього є його основні партії в операх «Мадам Батерфляй» (Пінкертон), «Тоска» (Каварадосі), «Кармен» (Хозе), «Богема» (Рудольфо), «Сільська честь» (П’єтро), «Фауст» (Фауст) і «Фіделіо» (Флорестан). Окрім оперних вистав, Ігор Зайферт здійснював виступи із симфонічними оркестрами та співав у дуетах із Наталею Носенко й Борисом Гмирею, з яким його поєднувала не тільки музика — вони були ще й кумами.

Так тривало до літа 1943-го, а з наближенням до Полтави східного фронту театр було евакуйовано до Кам’янця-Подільського, де після кількох місяців виступів він розпався. Разом із групою артистів Ігор Зайферт виїхав до Станіславова з надією знайти себе там. І це якоюсь мірою збулося. Свідченням цього є спогади актриси Клавдії Кемпе, яка писала: «У міжчассі становище на фронті змінилося й німці почали масово відступати. Це дещо відвернуло їхню увагу від театру. Ми повернулися до Станіславова, і до нас почали напливати актори, співаки та різні мистці з Дніпропетровської опери: приїхали знаменитий Семен Бутовський із дружиною Галиною, співачка Надія Негель із чоловіком Василем Семенцем, Ніна Горленко, Валя Терещенко й Ігор Зайферт». Цікаво, що за допомогою цих акторів і співаків у Стані­славові було поставлено опери «Катерина», «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка». Було підготовлено також оперу «Кавалерія Рустікана», але саме в день прем’єри прибув потяг для відправлення акторів на Захід, спочатку в напрямку до Нового Санча, а звідти — до Кракова.

У той час довелося Ігореві попрацювати на залізницях і фабриках Німеччини, і лише по завершенні війни він прибув до Мюнхена, де його й зустрів Богдан П’юрко. Три роки Ігор Зайферт жив справжнім мистецьким життям, за яке не отримував жодної платні, але морального задоволення вистачало. «Дев’ять великих опер, — згадувала про цей період діяльності мистця Марія Гарасевич, — які не сходили зі сцени ДП таборів і німецьких театрів від 1946 до 1949 рр., і безліч концертів переважно для німецької публіки цілковито абсорбували життя І. Зайферта».

1949 року Ігор Зайферт еміґрує до США й оселяється в Детройті. Саме там за домовленістю мали зустрітися колишні члени Українського оперного ансамблю, щоби провадити його діяльність далі. Однак життя внесло свої корективи. Замість оперного ансамблю вони створили концертну групу солістів, до складу якої ввійшли Лідія Горн (драматичне сопрано), Наталя Носенко (ліричне сопрано), Ігор Зайферт (тенор), Михайло Мінський (баритон) і Михайло Ольховий (бас). Богдан П’юрко виконував роль керівника й акомпаніатора. Виступаючи таким колективом, співаки здобули широке визнання в США та Канаді.

Зрозуміло, що такі голоси, як у Ігоря Зайферта, мали звучати в «Метрополітен-опера», але без протекції цього добитися було майже неможливо. У той час співакові вдалося хіба що виступити в операх «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм» 1952-го в Детройті й 24 травня 1954 року в Нью-Йорку. Свою увагу виконавець зосередив переважно на концертному репертуарі. Найчастіше він співав арію Каварадосі з опери «Тоска» Дж. Пуччіні, серенаду Арлекіна з опери «Паяци» Р. Леонкавалло, «Безмежнеє поле» та «Гетьмани-гетьмани» М. Лисенка, Шевченкові «Думи мої, думи» й українські та італійські народні пісні.

1951 року в Детройті Богдан П’юрко організував великий симфонічний оркестр, плануючи розпочати постановку широковідомих європейських і українських опер. Але несподівана смерть маестро 23 жовтня 1953 року завадила цьому.

Ігор Зайферт, аби залишитися в мистецтві та з піснею, вирішив улитися в якийсь із українських мистецьких колективів. То була Капела бандуристів імені Т. Шевченка під орудою Григорія Китастого, де він став солістом, і це ще якоюсь мірою приносило мистцеві задоволення. Одночасно він ще й був солістом капели «Трембіта», котрою керував Кирило Цепенда.

«У той період, — писалося про Ігоря Зайферта в журналі «Овид» за квітень—червень 1973 року, — коли не було вже сумніву, що кар’єри він у Америці не зробить, слухаючи його, переживалося подвійне почуття — великої насолоди й не меншого болю. По переважно понурих неакустичних українських домівках його голос був, мов прецизно шліфований рідкісний діамант, вмонтований у звичайну бляху. Не такої сцени, не на такий музичний супровід він заслуговував».

Останні роки життя мистця були доволі складними. Великим лихом стала для нього втрата слуху. Музика й спів виявилися для нього недоступними. У ці ж роки несподівано помирає його дружина, а невдовзі — і мати. Щоби не залишитися самотнім, він одружився вдруге. В Україні в нього була донька, але її доля залишилася невідомою. Не знайшов він і пристойної роботи, тож змушений був працювати простим прибиральником парку. Скрутним було і його матеріальне становище. А остаточно зламала його хвороба, від якої людство дотепер іще не має спасіння. Та все ж якось тривожно сприйнялося повідомлення про його передчасну смерть, коли в некролозі, розміщеному в газеті «Свобода» від імені колективу Капели бандуристів імені Т. Шевченка, повідомлялося: «Із невимовним жалем ділимося сумною звісткою, що у вівторок 3 жовтня 1973 року, на 62 році життя, відійшов у вічність відомий оперний співак і заслужений соліст капели Ігор Зайферт». Прощалися з покійним у церкві Св. Андрія в Детройті. І доброю пам’яттю відлунювали над його могилою слова про те, що Ігор Зайферт був чудовим виконавцем класичного репертуару та палким пропаґандистом творів М. Лисенка, Д. Січинського, М. Леонтовича, М. Гайворонського, Дж. Верді, Дж. Пуччіні, П. Масканьї, Р. Леонкавалло й численних українських народних пісень. На американських фірмах співак записав грамплатівки з виконаними творами «Безмежнеє поле» М. Лисенка, «Із сліз моїх», «Як почуєш вночі» Д. Січинського, «Дума про Нечая» та кількома аріями з опер і романсами.

Анатолій Житкевич

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...