Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 20, 2018

Феномен «Нотаток із мистецтва»

Автор:

|

Травень 30, 2013

|

Рубрика:

Феномен «Нотаток із мистецтва»

У травні 1963-го, 50 років тому, вийшов друком перший фаховий мистецтвознавчий часопис «Нотатки з мистецтва». На обкладинці читаємо, що його видавцем є «Об’єднання мистців Українців в Америці, Відділ у Філадельфії» (ОМУА). Гортаючи далі сторінки, дізнаємося, що його редагує колегія. Під цими словами подано адресу, ім’я та прізвище Василя Дорошенка — виконавця обкладинки, й імена двох осіб — О. Михайлюка та В. Шиприкевича, які підготували фотографії, а також назву друкарні та її адресу. І це не дивує, з огляду на надзвичайну скромність видатного мистця Петра Мегика (1899-1992), який не захотів афішувати-виставляти себе на показ, як людини, найбільш турботливої у виданні «Нотаток із мистецтва». 

Петро Мегик як унікальна особистість, знаменитий художник, передбачав майбутнє «Нотаток». Ентузіаст із великим життєвим досвідом і не хвалько, працьовитий і захоплений діями, почуттями й ідеями власними та своїх колег-товаришів за фахом, він знав свій обов’язок перед розвитком українського мистецтва в еміґрації. Тому журнал був його «дітищем», за яким пильно доглядав від часу появи першого аж до останнього — тридцятого – числа.
Автором вступного слова в першому номері став Петро Андрусів (1906-1981) — також чудовий маляр-мистець, який вже в першому реченні зізнався: «Передаємо читачеві новий, скромний збірник на мистецькі теми». Із тим, що справді «скромний», важко погодитися, бо перший його випуск має 48 сторінок із понад тридцятьма фотографіями, переважно репродукціями різних картин різних авторів. Хоч і чорно-білі, вони були високої якості, на противагу до всіх ілюстрацій у аналогічному журналі «Мистецтво» — органі Міністерства культури Української РСР із десятирічним «стажем» видавання, де, наприклад, на 40 сторінках місячника 1963 року, ч. 2, і кольорова репродукція картини В. Хитрикова «Бесіда з Іллічем» на обкладинці та дві наступних, і решта чорно-білих були неякісно надруковані.
Отже, скромний чи нескромний, але в тодішніх умовах еміґрантського життя українців в Америці, які були позбавлені будь-якої державної підтримки, лише після десяти років перебування на чужині, за словами П. Андрусіва, почала «наша невеличка й відносно слаба групка» виконувати титанічну роботу. А може, і феноменальну.
«Вісім членів ОМУА, — як указує автор передовиці, — згуртованих у відділі у Філадельфії, вирішило оподаткувати себе на певну суму зі своїх приватних заробітків і пожертвувати її на видавничий фонд збірника». І наприкінці додає: «Усі можливі доходи з розпродажу цього видання повернути назад до каси видавничого фонду, щоб у цей спосіб уможливити друкування дальших чисел збірника. Крім того-автори репродукованих у збірнику творів оплачують собі приватно кошти фотографій і кліше. Репродукції творів померлих мистців виконуються на кошт видавничого фонду». Із наведеного вище неважко собі уявити, яким бажанням пломеніли та як віддано намагалося оцих «восьмеро» працювати для українського образотворчого мистецтва серед чужого оточення. Хто вони, оті початківці, самі собі меценати? Тут слід подати імена шістьох осіб, наведені в четвертому номері: це – Петро Андрусів, Михайло Дмитренко, Василь Дорошенко, Петро Мегик, Степан Рожок і Марія Струтинська, згодом до них приєднався Володимир Шиприкевич. Те, кого мав на увазі перший із них як восьмого члена редакційної колегії, встановити не вдалося. Технічним редактором на четвертій сторінці обкладинки подано Петра Мегика, який віддав «Нотаткам» найбільше своїх сил, енергії, часу, а то й власних коштів.
У тому переконався автор цього матеріалу, відвідавши вельми шанованого художника Петра Мегика 1984 року у Філадельфії. Віднайшов його за адресою, поданою у першому й останньому номерах збірників. Помешкання свого він не міняв, як і своєї робітні. Жив він у власній хаті, вузенькому та високому цегляному будинку з вікнами за ґратами, оточеному пуерториканцями, яких іноді сам побоювався. Коли я навідався за попередньою домовленістю, найголовнішою темою нашої розмови стала безконечна праця над складанням усіх матеріалів до наступного, 24-го, числа, яке ось-ось мало з’явитися. Копіткої роботи вимагалося від цього старенького, бо йому якраз у червні виповнилося 85 років. Журнал був улюбленим дитям маестро Мегика-буковинця, зрештою, як і для його дружини Дарії. Дітей у цього багаторічного подружжя не було. Тож не диво, що такий важливий обов’язок праці, що інколи вимагав відмовитися не так від «кусня хліба», як від часу з’їсти його, узяв на свою відповідальність п. Мегик. У його особі я побачив члена редколегії, адміністратора, кореспондента й експедитора протягом усього часу виходу цього видання, тобто до листопада 1990-го, повних 27 років.
У тридцяти номерах – майже 2,2 тис. друкованих сторінок. Цікавим є й зростання їх кількості в окремих числах «Нотаток». Якщо перше число налічує 48 сторінок, друге – 52, третє – 68, а від 4-го до 12-го – по 72 сторінки, то від 13-го й до останнього (із 80 сторінками) журнал майже подвоїв свій обсяг. Слід додати, що і його наклад збільшувався. Від першого до четвертого номера виходило 500 примірників; п’яте число з’явилося тиражем 750 примірників, а від шостого до тридцятого наклад підскочив до тисячі. Коли взяти всі збірників, то сумарні підрахунки складуть 27 750 екземплярів. Як на еміґрантські умови, таке досягнення – чимале.
Багатющий матеріал було надруковано на блискучому крейдяному папері, сторінки якого скріплюють міцні скоби. Перша опублікована стаття П. Андрусіва в «Нотатках з мистецтва» вказує на глибокі причини не зовсім періодичної появи журналу. Однією з найголовніших він називає окупаційну жорстокість московського комунізму в Україні, який приніс терор і руїну не тільки української провідної інтелігенції, а й матеріальної культури, яка існувала протягом понад тисячі років. Назагал, сукупність його думок, висловлених у цій же доволі об’ємній статті, – це біль серця та душі художника, чиїм прагненням було зберегти на еміґрації якщо не весь доробок покійних колег, то бодай частину, яка засвідчила би існування українських мистців.
Беручись до редагування «Мистецьких нотаток», колегія виробила певний план, намітила завдання й тему. Настав час, і виникла потреба представити читачам творчість малярів, графіків і скульпторів. Тих, хто працював поза межами України, у багатьох державах світу, не бракувало. Але не було надії, щоб у радянських енциклопедіях про них згадувалося, хіба що в рідкісних випадках. На сторінки ж репрезентативного журналу потрапляли солідно опрацьовані матеріали про таких метрів у мистецтві, як Петро Холодний-старший, а згодом і його син Петро й навіть онук Андрій Харина; Анатолій Петрицький, Тарас Шевченко, Михайло Паращук, Василь Хмелюк, Юхим Михайлів, Софія Левицька, Теодор Яхимович, Олександр Архипенко, Олександр Грищенко, Василь і Федір Григоровичі Кричевські, обоє синів першого – Микола та Василь – і його донька Катерина, а також Юрій Нарбут, Олекса Новаківський, Ніл Хасевич і багато інших.
Авторами публікацій про їхнє життя та мистецьку діяльність були справжні науковці, історики мистецтва, а також самі художники, праці котрих були на різноманітні теми: модерне мистецтво, графічне, іконографічне й архітектурне, скульптурне, текстильне, мистецтво батику тощо. Активно виступали різні співпрацівники часопису зі знанням журналістської майстерності, яка вимагала фаховості в мисленні та професійної обізнаності в різних галузях українського мистецтва. Варто згадати таких авторитетів, як Олекса Повстенко, Вадим Павловський, Дем’ян Горняткевич, Святослав Гординський, Євген Блакитний, Всеволод Кармазин-Каковський і ті ж Андрусів, Мегик, Гніздовський і інші. Дуже плідно дописував до журналу Володимир Попович, статті якого – не так критичні, як інформативні, представлені з усім багатством деталей, подробиць і біографічних даних про художників, із якими він знайомився, особисто їх знав, спілкувався із ними, переважно в державах Західної Європи. Його статті щиро й щедро насичені даними, які він дізнавався від самих мистців. А першу зі своїх численних статей написав він про мистця Петра Омельченка (1894-1952) напередодні 15-річчя його смерті (ч. 5). Скориставшись невеликим архівом дружини мистця, він вивів надзвичайно привабливий і красномовний образ майстра графіки, чиє досить продуктивне графічне мистецтво народжувалося у Франції протягом 44 років життя. Важливий матеріал автор розбив на такі підрозділи: «З рідної Полтавщини на еміґрацію», «В Чеській Празі», «Париж», «Над Марною» та «Тяжкі часи». Працю В. Поповича прикрашає сім робіт п. Омельченка та світлина самого мистця. Дружиною П. Омельченка Софією Зарицькою та її рідкісним і самобутнім талантом, що проявився в образотворчому мистецтві, він також цікавився.
Тож через пошану до неї в журналі було поміщено його розлогий допис (ч. 27). У ньому професійно проаналізовано картини, композиції творів малярки, колористику поодиноких образів і підкреслено мотивацію створених нею полотен монотипією, котрі відображають внутрішній стан інтимного та психічного переживання мисткині.
Захопливо читати наступні його статті про не менш відомих жінок у нашому мистецтві: Софію Левицьку, Марію Дольницьку, Оксану Лятуринську, Ніну Левитську, Олену Кульчицьку, Іванну Нижник-Винників. І про Марію Башкирцеву (1860-1884) – українську малярку з Полтавщини, яка, за словами В. Поповича, лікаря за фахом, «неначе метеор, заблиснула над Парижем і заімпонувала паризькій культурній верхівці молодим талантом і своєю чарівною особою», згадав у статті, присвяченій Софії Левицькій (1874-1937). Цікаво представив молоді літа ніжної та делікатної Софії Пилипівни з Поділля, важку долю в ранньому заміжжі в Києві, що змусило її повернутися до батьків із маленькою донькою Ольгою. 31-річною Софія опинилася в Парижі. Прагнула вчитися мистецтва, тож тут записалася до «Еколь де Бозар» – малярської школи, у якій, познайомившись із молодим французьким малярем Жаном Маршаном (1883-1940), вийшла за нього заміж. Їхнє спільне життя тривало 20 літ. Добре знаючи мистецькі роботи артистки (на думку автора статті, вони відзначалися тяжінням до кубізму, але в більшості з них проступають риси пост-імпресіонізму), завдяки яким С. Левицька посіла відповідне місце в історії образотворчого мистецтва. Десятьма творами мисткині та її фотопортретом була збагачена стаття, у якій відтворено загальну картину діяльності жінки, української патріотки, чию посмертну виставку в травні-червні 1938 року в галерії Самбона відкрив п. Жорж Гейсманс, директор департаменту мистецтва.
Д-р Попович, який жив і працював у бельгійському місті Ґенті, а потім – в Етіне-сюр-Сен під Парижем, придбав чималу кількість творів Марії Дольницької, найвизначнішого українського майстра мистецької емалі. Маючи близько десяти її робіт у своїй приватній колекції, у десятому випуску журналу він своїм матеріалом заохотив читача ближче познайомитися життєписом художниці та її дуже рідкісною працею в техніці емалі. Праця в цьому виді мистецтва вимагає дуже багато труду, а ще більше – часу, що впливає на обсяг творінь.
Активний співпрацівник журналу та довготривалий кореспондент ґрунтовно опрацьовував кожну із своїх статей, інколи підписуючи їх псевдонімом «В. Ладижинський», який запозичив від містечка Ладижин, Вінницької області, хоч сам народився на Перемищині1922-го. Уявний автор опублікував у тому ж восьмому номері «Нотаток з мистецтва» самостійну працю «20 літ українського екслібрису (1946-1966)», а іншу — «Григорій Пецух» – під справжнім іменем і прізвищем. Те ж трапилося й у 12-му номері. Редколегія намагалася сприяти такому наполегливому дописувачеві, чиї статті, що торкалися суто мистецького плану, були корисні для широкого кола читачів, мистців і мистецтвознавців.
Такі публіцистичні праці сприяли заповненню прогалин в українському мистецтві, знайомили фахівців із творчістю тих художників, діяльність яких замовчувалась у радянські часи в Україні, коли не тільки обминалися мовчанкою, а й знецінювались імена українських майстрів, та ще й еміґрантів. Радянський уряд дозволив собі фізичне знищення еліти, і то – патріотичної та національно свідомої. А руйнацією славнозвісних святинь великокняжої доби – Михайлівського монастиря, Успенської катедри, Десятинної та Трьохсвятительської церков у Києві – північно-азійські окупанти України зашли аж задалеко. Цю досить прикру тему в історії нашого народу порушив О. Повстенко у вступній статті п’ятого номера збірника під назвою «З рідним народом – до вершин рідного мистецтва». Фотографія церкви Різдва Христового, у котрій лежала труна з покійним Тарасом Шевченком і яку більшовики також знищили 1934-го, доповнює текст авторської статті.
«Чи існує українське мистецтво?» – на це запитання дає відповідь Степан Рожок у третьому зошиті «Нотаток з мистецтва». У ній наведено безліч прикладів-міркувань різних науковців: Вікентія Хвойки (1850-1914), визначного археолога, завдяки розкопкам якого наприкінці ХІХ ст.відкрито Трипільську культуру, що існувала в ІІІ тисячолітті до н.е. на території біля Дніпра. Письменник, етнограф і археолог Віктор Петров (1894-1969) написав важливу працю «Походження українського народу». На зміст цієї наукової праці й спирається п. Рожок і подає цитати з неї, щоби пояснити свій погляд. Вона, як і праця Віктора Петрова, актуальна дотепер.
Значну увагу привертає стаття Є. Блакитного (1914-1988) «Національне й інтернаціональне в мистецтві» (ч. 12). Її конечно потрібно прочитати, бо вона насичена максимальною кількістю «великих думок» автора. Він згадує імена таких особистостей, як Перікл – військовий діяч Афін, Платон – давньогрецький філософ, геніальних у пластичному мистецтві італійців і фламандців, а також художників Франції та початківців абстрактного мистецтва Казимира Малевича, Михайла Ларіонова, які народилися в Україні.
Архітектор за фахом, п. Блакитний написав статтю «Сучасні течії в архітектурі» (ч. 10), окремо згадавши про виставку картин художниці Людмили Морозової, що відбулася влітку 1977 року в Гантері (ч. 18), у публікації «Творчий шлях Людмили Морозової» (ч. 25). Він же – автор передовиці «Федір Григорович Кричевський» (ч. 19), яка займає 23 сторінки з 13 репродукціями робіт і односторінковою фотогафією художника з 1930-х рр., а також короткої, але змістовної довідки про творчу працю маляра Петра Мегика, присвячену його 80-річчю (ч. 20), і ще однієї статті – «Мораль зневіри чи віри?» (ч. 22). Не менш цінної, хоч коротенької згадки варта публікація п. Блакитного «Творчий шлях українських мистців» (ч. 21). У ній проаналізовано нищівну силу Москви починаючи від Петра І й закінчуючи комуністичним диктатом так званого соцреалізму в Україні, який був причиною створення різних гуртків, асоціацій, спілок, студій українських творців поза межами Батьківщини.
Із великим захопленням читається довідка «Мистецькі видання в Україні» відомого в США мистецтвознавця Святослава Гординського (1906-1993), яка була розміщена на перших сторінках 24-го випуску «Нотаток». Характерні для пера цього автора статті з’явилися в наступному номері, а також на сторінках 28-го й останнього – 30-го. Безперечно цікавою виявилася стаття «На переломі» (ч. 28), у якій було згадано про так звані перебудову та гласність і те, як вони відбилися на різних галузях життя в тодішній Україні. Метою п. Гординського було вказати на виставку «Сучасне мистецтво України», яка тривала від 29 жовтня до 11 листопада 1988 року в приміщеннях Українського інституту Америки за участю 13 художників з України. Маляр підтримав ідею передачі музеям України творів мистців «високої кляси», наприклад, Олекси Грищенка. Водночас він закликав словами: «Усе те мусить виждати свого часу». Тоді навів аргументи неактуальності цієї справи «поки що».
На особистість С. Гординського, поета, перекладача, літературо- й мистецтвознавця, а передусім – художника, звернув увагу Володимир Жила, написавши про поліхромію собору Св. Покрови в Мюнхені пензля цього майстра (ч. 27). Читаємо статті загальнотеоретичного плану із цікавою аргументацією: «Проблема нашого церковного будівництва в США» Євгена Гринишина (ч. 12), «Може, до церкви – на вечерю?» Петра Палашевського (ч. 16), «Неовізантиністи і псевдовізантиністи в українському іконописному малярстві» В. Поповича (ч. 29) й інші.
«Нотатки з мистецтва» – ошатне видання, багате й різноманітне за своїм змістом. У 30 зошитах було згадано імена чи не 400 мистців, котрі працювали в Україні й – більшість – поза її межами. Не міг оминути журнал увагою ювілеї Федора Кричевського (Григорій Портнов), Олекси Грищенка (Павло Лопата), Олександра Архипенка (Оксана Безручко-Росс), Роберта Лісовського, Петра Андрусіва, Миколи Неділка, Миколи Бутовича, Василя Дядинюка, Олекси Новаківського, Юрія Нарбута, Василя Хмелюка, Ніла Хасевича та низки інших. До речі, усі номери випуску містиали коротенькі життєписи мистців, які впокоїлися за рік до появи журналу під рубрикою «З жалобної хроніки».
Метою «Мистецької хроніки» було подавати інформацію не тільки про загальні збори мистецьких спілок, вечорів-зустрічей мистців із громадами, конференцій і інших заходів, але передовсім – про персональні або й групові виставки різних малярів, скульпторів, графіків, які влаштовувалися та відбувалися в галереях, культурних домівках тощо, розкинутих по всьому світі, включно з Україною. Отже, журнал знайомив свого читача з великою кількістю експозицій, твори на яких репрезентували все нові й нові художники.
Починаючи із четвертого числа часопис містив довідку «З життя і праці Української мистецької студії у Філадельфії», заснованої 1952 року членами ОМУА. Найбільшу активність у ній виявив П. Мегик, голова філадельфійського відділу об’єднання. Довести її до рівня Академії мистецтв у еміґраційних умовах годі було й мріяти. Але в ній викладало майже 20 художників. За час існування студії-майстерні, яка мала власний будинок, у її приміщеннях навчалося близько 200 учнів, яким вона дала певні основи та підготовила до подальших студій у різних мистецьких школах Америки. Вершина видавничої діяльності членів ОМУА у Філадельфії та «Нотаток із мистецтва» – це видання об’ємної 512-сторінкової «Книги творчості українських мистців поза Батьківщиною» (1981). Головним її редактором був П. Мегик, він же написав вступне слово до неї. Кольорові й чорно-білі репродукції творів репрезентують 120 мистців, і то не всіх, бо дехто не зголосився з різних причин. Слід згадати, що журнал «Нотатки з мистецтва» насправді виконав своє завдання інформатора про мистецьке життя на еміґрації. Хоч він і не торкнувся всіх явищ української культури та її проблематики, бо з огляду на обмежену автуру не зміг цього всього охопити.
Писати історію еміґраційного життя та його діяльності без «Нотаток з мистецтва» просто неможливо. Загальне число ілюстрацій у ньому – понад 2 тис., вони створюють загальну картину того, чим і як займалися мистці-діаспорники, які своїм внеском у мистецтво збагатили українську культуру взагалі.
Останній номер часопису відкривається статтею Василя Дорошенка, написаною ним у вересні 1990 року, під назвою «Б’є дванадцята». Автор підсумував роботу, виконану редколегією журналу. З початком «биття дванадцятої» настав кінець його існування як розповсюджувача прекрасного світла мистецтва, що так тішив своїх шанувальників.
Засновнику та постійному головному редакторові Петру Мегику виповнилося 90 років. Такий вагомий вік дав йому знати, що настав час розставатися із цим ділом. Його місія Per aspera ad astra (через терни до зірок) закінчується. Копітка праця над виданням останнього збірника «Нотаток з мистецтва» завершилася не тільки для працьовитого проф. Мегика, але й для того малого кола мистців, близьких йому співпрацівників і щирих колег. Стефан Рожок, один із його добрих знайомих, із пошани до нього написав удячне слово й виголосив його на відкритті ювілейної виставки картин із нагоди 90-ліття мистця (ч. 30). На таке привітання з 90-літтям достойний Петро Мегик уповні собі заслужив. Нехай пам’ять про його достойну особу залишається з нами назавжди. «Нотатки з мистецтва», як мені відомо, колись потрапляли в Україні тільки в руки радянської верхівки, і тільки іноді перечитувалися рідкісними особами від «букви до букви» лише «під столом». Тепер ними послуговуються українські дослідники, мистецтвознавці й історики українського мистецтва, що так плідно процвітало поза межами України та залишило по собі помітний слід.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...