Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 21, 2018

Феномен дириґентського мистецтва: до 135-річчя уродин Миколи Малька

Автор:

|

Квітень 19, 2018

|

Рубрика:

Феномен дириґентського мистецтва: до 135-річчя уродин Миколи Малька

Завжди, коли в музичних колах заходить мова про дириґентів світової слави, то найперше згадують керівників симфонічних оркестрів. Саме ця галузь музичного поля віддавна вважалася найважчою для виконання. Це стосується не лише великої кількості учасників колективу, чи різнобічності музичних інструментів, але й всебічного розвитку самого керівника, як людини надзвичайних знань, умінь, навиків, педагогічного такту, етики, естетики, словом, ідеалу у всьому. Саме таким був Микола Малько, гра оркестру під управою котрого завжди відзначалася вимогливістю, багатством інтерпретації та високою технічною точністю. Так, відомий музичний критик А. Оссовський писав: «Стриманий, але виразний, із владним помахом рук, благородством постаті та скромною загальною поставою в якій відчувалися темперамент і почуття міри інтелігентності. А при всьому цьому — саме найвартісніше для артиста: явні задатки власної особистості».
Микола Малько побачив світ 22 квітня 1883 року в Браїлові на Поділлі. Його батько родом із Лохвиці на Полтавщині, гарно грав на скрипці, а мати була доброю піаністкою. «Перші сім років свого життя я пробув у Сьомаках, — писав дириґент про своє дитинство. — Батько мій був лікарем на цукроварні в Браїлові. Йому вдалося викупити в графині Надії Фон Мекк хату, де неодноразово бував композитор П. Чайковський і проводив там концерти камерної музики». У тій же хаті малий Микола вперше сів за фортепіано, уроки гри на якому давала йому мати. А коли досяг гарних результатів, батьки відвезли його до Одеси для навчання на музичних курсах К. Лангрена. Там же хлопець закінчив гімназію, а вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету (1906). Водночас, там же навчався й у консерваторії: композиції — в М. Римського-Корсакова, А. Лядова, О. Глазунова, а дириґування — в М. Черепніна.
Успіхи юнака в дириґуванні симфонічним оркестром були настільки помітними, що відразу зі студентської лави Миколу взяли до Імператорської опери, спочатку як дириґента балетів, які ставив знаменитий Михайло Фокін за участі Анни Павлової, Платона Карсавіна, Вацлава Ніжинського. 1909-го, дирекція імператорських театрів призначила його другим дириґентом Маріїнського театру, а за два роки відправила до Німеччини для стажування в найкращого в Європі дириґента Фелікса Мотлі, учня Ріхарда Вагнера. І вже після повернення Микола Малько був на рівні з Едуардом Направником.
У сезоні 1913-1914 рр. дириґенту доручили виступи на літніх концертах у Москві, Сокольниках і Сестрорецьку. Відомий критик Л. Сабанієв зазначав, що вдале виконання ним музики Ріхарда Вагнера, Олександра Скрябіна та Клода Дебюссі встелили йому стежку до слави. Восени 1914-го він став головним дириґентом симфонічних концертів російської філармонії, а наступного року — головним дириґентом Маріїнського театру. Там у нього з’явилася можливість пропагувати все найсучасніше, написане І. Стравінським, С. Прокоф’євим, М. М’ясковським.
На перших порах дириґент позитивно поставився до більшовицької революції в Росії й активно долучився до музичного життя нового суспільства, ставши одним із провідних діячів у Ленінграді та Москві. Але це не означало, що при зміні влади він мав змінити методи роботи. У своїх діях залишався послідовним і вимогливим, а свої невдоволення розхлябаністю оркестрантів виражав чітко та різко. Це спричинило до конфлікту в колективі, який вдався до страйку, що відбувся 8 січня 1918 року. І тут довелося втрутитися комісару державних театрів А. Луначарському, котрий звільнив організаторів страйку з роботи.
Вже тоді дириґент запропонував новій владі ряд нововведень і змін. І щоб дати свободу дії, його перевели до Вітебську. Тут Малько запровадив цикли симфонічної музики для робітників і солдат, які відбувалися у приміщенні залізничного вокзалу. Значно пізніше, згадуючи ці роки, маестро напише: «Перші роки після революції всі масштаби були порушені і переплутані. У Вітебську, де протягом дев’яти віків все йшло по-провінційному тихо й спокійно, раптом закипіло життя. У місті, де не було жодної музичної школи, було засновано консерваторію та п’ять музичних шкіл».
Та з’ясувалося, що Вітебськ став для нього затісним. 1921-го Микола перебрався до Москви, де зайняв посаду керівника інструментальних класів у державному інституті Музичної драми, а за рік очолив симфонічний оркестр філармонії. Все ніби налагодилося, а душа сумувала за Петербургом, на ту пору вже названого Ленінградом. Тож 1925 року дириґент повернувся в місто своєї юності, зайняв там посаду директора Ленінградської філармонії й одразу ж узявся за організацію музичного фестивалю до 100-річчя від дня смерті Бетговена. До його участі було запрошено видатних німецьких дириґентів Отто Клемперера та Ганса Кнаппертс-Буша, солістів І. Сиґеті й А. Шнабеля. На фестивалі особисто дириґував творами Шенберґа, Мійо, Онеґґера, Шрекера, Хіндеміта, Скрябіна, Стравінського, М’ясковського, Прокофьева, Шостаковича. У Ленінградській консерваторії запровадив нові навчальні програми, до яких увів усебічну професійну підготовку дириґента, знайомство з інструментами, штрихами, виразністю звуку, обов’язковий акомпанемент у класах вокалу, духових інструментів, історії театру тощо. Він одним із перших порушив питання про дириґентську освіту. Й якщо раніше за дириґентський пульт ставали оркестранти, то після його нововведень, оркестри очолили фахівці, котрі опановували прийоми техніки в дириґентських класах. Знаменно, що найперше їх було запроваджено саме в Києві.
1928 року, в час, коли дириґент виступав із концертами в Україні, його запросили до Відня, куди йому вдалося виїхати разом із дружиною. Виступ у Відні був настільки успішним, що Миколі тут же запропонували гастролі містами Європи з виступами в Берліні, Мюнхені, Празі, Варшаві, Будапешті, Римі, Туріні, Копенґаґені, Осло, Лондоні, Манчестері, Ліверпулі, Ґлазґо. І вже після цих виступів аж ніяк не хотілося повертатися за «залізну завісу» комуністичного «раю». Тим більше, що на його виступи вже чекали в Південній Америці.
У Бразилії маестро пропонували громадянство й усе необхідне для праці та життя. Але він вибрав Копенґаґен, де очолив симфонічний оркестр радіоцентру з частими виступами в Англії, Франції, Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині. В останній із них працював із оркестрами Празької філармонії та Національної опери.
Після захоплення Данії німцями 1940-го дириґент виїхав до США. Жив спочатку в Бостоні, а згодом у Чикаґо. Там очолив кампанію по збору коштів допомоги Україні. Свої рідні Семаки згадував часто й усюди. З матеріалів про рідний край, опублікував дослідження «П. Чайковський і Україна», статтю «Із російсько-українських музичних зв’язків», у час перебування в Америці, вважав себе членом української спільноти. З творів українських композиторів виконував із оркестрами «Галицький танець» із опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського та наповнені українськими мелодіями 4-ту симфонію П. Чайковського, 5-ту симфонію М. М’ясковського, симфонічну сюїту «Скіфи» С. Прокоф’єва.
Малько знав вісім мов, була серед них, звісно, українська. Шкодував, що не вивчив її досконало, але радів, що її добре знала його молодша сестра Оля. У Канаді побував на прохання Маценка виступити з концертом української музики у Вінніпеґу.
Після війни Микола Малько здійснював щорічні турне містами Європи, але ще 12 років залишався постійним жителем Чикаґо. З королівським оркестром Копенґаґену та філармонічним оркестром Лондону він здійснив кілька серій записів симфонічної музики. А 1957-го дириґент залишив Європу та переїхав на постійне місце проживання до Австралії, де створив перший на цьому континенті симфонічний оркестр. Завдяки його енергії на п’ятому континенті побували видатні радянські артисти Д. Ойстрах, М. Ростропович, Г. Вишневська, Л. Коґан, а в австралійських театрах зазвучала музика Прокоф’єва, М’ясковського, Шостаковича, Хачатуряна, Шебаліна, Кабалевського.
У 1958-1959 рр. маестро здійснив із оркестром навколосвітнє гастрольне турне. 1959 року йому дозволили приїхати на Батьківщину, де він виступив з концертами в Москві, Ленінграді та Києві. Сам Хрущов запропонував надати йому звання заслуженого працівника культури. Багато наукових тез визріло з його гострих думок, і зокрема й те, що «дириґенти поєднують у собі і виконавця, і слухача, і критика», «техніка потрібна для музики, а не навпаки». У своїх нотатках для учнів зазначав: «Завдання дириґента полягає в тому, щоби з багатьох епізодів, часом навіть дуже різних за характером побудов, створити єдине ціле, виразити велику та глибоку думку. Вчіться думати великими масштабами. Створюйте велику арку в якій заблищать усі архітектурні деталі».
Великого значення надавав Малько ладо-гармонічному аналізу твору. «Гармонія — це барви, які кладе на своє полотно той чи інший митець, але кожний із них має свої улюблені барви, володіє по-своєму світлотінями звукописного колориту, — нагадував професор. — Учіться правильно відтворювати гармонічну палітру різних авторів». Значної популярності як дириґент-педагог М. Малько набув і за кордоном: він проводив цикли занять у Зальцбурзі, Копенґаґені, Лондоні. «Почуваюся справді потрібною та корисною людиною», — зазначив у своїх спогадах.
Микола Малько помер 23 червня 1961 року в Сіднеї. Наприкінці життя присвятив своїм вчителям кілька нарисів. А свої перші кроки в публіцистиці розпочав ще 1906 року, коли регулярно друкував свої дописи та наукові статті в петербурзьких газетах «Мова» та «Голос правди» під псевдо «Ля-Мі».
Серед учнів М. Малька — Євген Мравінський, Борис Хайкін, Лео Ґінсбурґ, Микола Рабинович, Олександр Мелік-Пашаєв, Е. Мікеладзе, Ілля Мусін, Ісаак Шерман. Пам’ять про дириґента зберігають на трьох континентах світу: Європі, Америці й Австралії. У Сіднеї перед будинком філармонії встановлено його погруддя, в Копенґаґені з 1965-го раз на чотири роки проводять міжнародні конкурси молодих дириґентів його імені.
1950-го в Копенґаґені видали його книгу «Дириґент і його батута», 1965-го в Ленінграді видавництво «Музика» випустило в світ — «Основи техніки дириґування, там же 1972-го — «Спогади. Статті. Листи». Останню з них допомагав перекласти англійською його син Юрій, професор Нью-Йоркського університету, перекладач і драматург.
Його називали музикантом високої ерудиції. А він і справді був дириґентом високого рівня, котрий своїм талантом значно збагатив світову музичну культуру.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Loading...