Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Елегія життя

Автор:

|

Лютий 02, 2012

|

Рубрика:

Елегія життя

«У неділю 28 березня 1954 року, — повідомлялося в газеті «Свобода», — у залі Українського народного дому відбувся концерт бувшої примадонни театру Львівської опери Ірини Туркевич-Мартинець за співучасті піаністки Марти Кравців-Барабаш. На концерті прозвучали арії П. Маскані, Ж. Бізе, Дж. Пучіні, Ж. Массне, М. Мусоргського, пісні «Ой, сумна, сумна» В. Барвінського, «Тебе нема» С. Туркевич-Лукіянович, «Співа зима» В. Косенка, «Ой, Боже мій, Боже» М. Колесси та «Коломийка» Р. Сімовича». У цьому ж дописі зазначалося, що «пані Ірина Туркевич-Мартинець чарувала публіку свіжістю, милозвучністю й теплими тонами голосу, що з легкістю передавав ліричний жанр виконуваних творів». Це був один з останніх самостійних концертних виступів співачки, але не останній із її благородних учинків, бо вона ще довгі роки служила людям своїм мистецтвом як засновниця й режисер першого в Канаді дитячого оперного театру.

Ірина Туркевич народилася 25 грудня 1899 року в м. Бродах (тепер Львівської області). Вона була третьою дитиною в сім’ї священика, хорового дириґента, катехита й музичного критика Івана Туркевича та Софії з родини Кормошів.

Коли Ірині йшов шостий рік, її батька було призначено катехитом учительської семінарії в Заліщиках, де йому надали окремий будинок, що розташувався біля самого Дністра. Там часто лунали пташині співи, а в городі виростали кущі винограду й соковитих ягід. Отець Іван швидко став душею музичного життя міста, часто залучаючи до цього свою дружину Софію — музично обдаровану піаністку, і дітей: Марію, Стефанію, Ірину, а особливо — п’ятирічного сина Лева, якого всі називали «вундеркіндом».

Перші уроки музики Ірина отримала від матері, а згодом у їхній хаті з’явився й професійний учитель музики. Отже, уже з юних літ дівчина набувала музичних та артистичних навичок і брала участь у Шевченківських концертах.

1911-го о. Івана було призначено катехитом 2-ї української гімназії у Львові, і родина Туркевичів у складі восьми осіб переїхала туди на постійне проживання. Тут Ірину було зараховано до вихованок гімназії сестер василіанок, де, крім загальних уроків, вона брала уроки гри на фортепіано, а теорії музики її навчав Станіслав Людкевич.

Перед початком Першої світової війни родина Туркевичів виїхала до Відня, де перебувала до 1916 року. Там, при церкві Св. Варвари, о. Іван керував хором, який на той час був одним із найбільших і найкращих українських церковних хорів Європи. Так тривало два роки. Після повернення до Львова Ірина Туркевич продовжила навчання в гімназії сестер василіанок, у «Пам’ятній книзі» якої за 1917 рік записано, що вона була ученицею 8-го класу.

Свою подальшу освіту Ірина отримувала в драматичній школі, на правничому факультеті Львівського університету та у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка. Концертно-камерну діяльність вона розпочала 1923-го як солістка львівського хору «Бандурист», із яким виступала в багатьох містах Галичини. На оперній сцені співачка вперше виступила в партії Маженки в «Проданій нареченій» Берджиха Сметани. Цю оперу було поставлено зусиллями театру «Українська бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника з нагоди сторіччя уродин композитора.

21 червня 1929 року на сцені Львівського театру відбулася вистава опери «Фіделіо» Людвіга ван Бетговена. Її ставили студенти старших курсів Львівської консерваторії під дириґуванням А. Солтиса. Була серед її виконавців й Ірина Туркевич-Мартинець. Так, у рецензії, опублікованій у газеті «Діло» (22. 06.1929), зазначалося: «Із-поміж молодих завершаючих навчання прислужників оперного мистецтва на перше місце вибилася цього вечора, без сумніву, Ірина Туркевичівна в партії Марцеліни як культурним і вмілим орудуванням голосом, так і вдалою сценічною грою». Слід сказати, що Ірина ще змолоду виявляла чудові риси драматичної актриси. Пробувала вона свої сили й у режисурі. Так, відомий письменник Зіновій Книш у своїх спогадах про музичне життя Львова пише, що 1929 року вона організувала в будинку батька театральну групу «Аґрус» і ставила з ним п’єси «Гріх» В. Винниченка та «Вогні Іванової ночі» Г. Зудермана.

Навесні 1930 року відбувся перший сольний концерт співачки, на якому Ірина виконувала арії Горислави з опери «Руслан і Людмила» М. Глінки, Баттерфляй із «Чіо-Чіо-Сан» Дж. Пуччіні, кілька романсів і українські народні пісні. І хоч то був тільки початок її співацької кар’єри, уже відчувалося, що вона може стати справжньою зіркою оперного мистецтва, бо таланту й здібностей у дівчини було для цього досить. 1930 року Ірина виїхала до Берліна, де на той час мешкала її сестра Стефанія, і ще протягом трьох років навчалася в Берлінській консерваторії. Коли ж 1933-го Стефанія переїхала до Праги, разом із нею виїхала й Ірина. Там вона ще якийсь час брала уроки вокалу в професорів Празької консерваторії та співала в Празькій опері. На жаль, цей період діяльності співачки є маловідомим. За своїм сімейним статусом дружини відомого політичного діяча Володимира Мартинця вона мала бути там, де працював її чоловік, — у Празі, Берліні, Відні, Парижі. Так тривало впродовж довгих 12 літ. Однак навіть за такого стану справ Ірина знаходила шляхи й можливості займатися улюбленою справою.

Тільки влітку 1942 року Ірина Туркевич-Мартинець разом із чоловіком повернулася до Львова, де її було запрошено до Львівської опери. Протягом 1942—1944 рр. Ірина співала партії Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Матері («Катерина» М. Аркаса), Гальки («Галька» С. Монюшка), Маргарити («Фауст» Ш. Гуно), Мікаели («Кармен» Ж. Бізе), Віолетти («Травіата» Дж. Верді), Манон («Манон» Ж. Массне), Тоски («Тоска». Дж. Пуччіні) і Лізи («Пікова дама» П. Чайковського). Активною була вона й на концертній естраді, де виконувала твори українських композиторів М. Лисенка, В. Барвінського, С. Людкевича, О. Нижанківського, Б. Кудрика, Я. Степового, К. Стеценка, а також Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона та Ж. Массне. Її часто можна було почути в спільних концертах із баритоном Левом Рейнаровичем, мецо-сопрано Ольгою Горницькою, сопрано Оксаною Кальченко та басом Іваном Романовичем. Улітку 1943-го Ірина разом із колоратурним сопрано Ніною Шевченко й баритоном Михайлом Ольховим здійснила велике концертне турне містами й селами Галичини. Її голос часто лунав на хвилях Львівського радіо. А навесні 1944 року вона з колективом Львівського оперного театру виїхала до Німеччини.

Якийсь час Ірина Туркевич-Мартинець виступала в складі музичного театру «Дума», що базувався в Карлсфелді, а 1946-го в місті Берхтенсгадені організувала оперну студію «Орлик», де співали переважно наддніпрянці О. Неділько, П. Тимченкова, П. Подригуля, О. Коваль, Т. Федорович. Із галичан до цієї трупи часто запрошували Лева Рейнаровича. Цей колектив часто ставив опери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Майська ніч», «Мадам Баттерфляй», «Катерина». А 28 січня 1946 року в таборі для переміщених осіб, що розміщувався поблизу Аусбурґа, було створено організацію «Об’єднання мистців української сцени», до складу правління якої було введено й Ірину Туркевич-Мартинець. Крім неї, там були В. Блавацький Я. Барнич, Є. Курило, С. Крижанівський і Т. Федорович.

1949-го сім’я Мартинців еміґрувала до Канади й оселилася у Вінніпезі. Там Володимир обійняв посаду редактора газети «Новий шлях», а Ірина стала учасницею театру «Ренесанс», керованого відомим актором Григорієм Маньком-Ярошевичем. Коли ж Ярошевич виїхав до Торонто, вона сама взялася за режисуру й ставила опери та драми, зокрема «Катерину» М. Аркаса, «Ноктюрн», «Утоплену» М. Лисенка, «Отаман Пісня» М. Чирського, «Ольгу Басараб» О. Лугового, «Хмари», «Безталанну», «Огні Іванової ночі» й інші.

1960 року з ініціативи централі Комітету українок Канади Ірина Туркевич-Мартинець спільно з відомою громадською діячкою Наталею Леонтович-Башук заснувала у Вінніпезі дитячий оперний театр, учасниками якого були переважно учні Рідної школи та студентська молодь. Це були діти віком від 5 до 16 років, усього близько 60 осіб. Театр працював при Українському народному домі, а його опікуном був Українсько-канадський конґрес, пізніше — Ліґа визволення України.

Найперше було поставлено оперу «Коза-Дереза» Миколи Лисенка з оркестровкою Лева Туркевича. «Я хотіла, — розповідала пані Ірина поетові Леоніду Полтаві, — у цій виставі показати дітям не тільки спів чи театральну гру, а й пантоміму, танець тощо. Тому «поширила» оперетку, додавши велику мімічну сцену «Київський ярмарок», використавши для цього музику цього ж композитора, а прекрасні балетні сцени поставила пані Снігурович. Таким чином маленька оперка тривала майже дві години».

Цю виставу було поставлено 1967 року у Вінніпезі, а згодом — в Оттаві, Торонто й на фестивалі в Ґлен-Спей, що біля Нью-Йорка. За сприяння фірми «Кантор Рекордс», власником якої був українець Орест Палащук, і за участю Тетяни Шуфлин її було записано на платівку. Невипадково цю оперу можна було часто бачити на екранах телебачення. До речі, критики назвали її зразком українського мистецтва.

Слід додати, що Ірина Туркевич-Мартинець керувала ще й театральною студією, де брала участь молодь СУМ, «Пласту» та студенти університетів. Саме ця студія, яка мала ще й свій невеличкий симфонічний оркестр, дала найперший результат, поставивши «Бояриню» Лесі Українки. Окрасою цього колективу була балетна група, якою керувала колишня солістка Львівського театру опери й балету Дарія Нижанківська-Снігурович. Костюми, декорації й інший реквізит студії допомагали виготовити відомі мистці — скульптор Леонід Молодожанин і маляр Мирон Левицький. А особливу допомогу вони надали театру при постановці опери «Серце Оксани», яку написала на замовлення пані Ірини її сестра Стефанія Туркевич-Лукіянович. Це був досить ориґінальний за своєю будовою, стилем і повнотою змісту музики твір. Сміливий модернізм і безкомпромісність були найхарактернішою його ознакою. Постановка цієї опери стала небуденною подією в житті Вінніпеґа. Так, уже після прем’єри газета «Трибюн» писала: «Український дитячий театр під керівництвом Ірини Туркевич-Мартинець уперше поставив у Вінніпезькому залі «Плейгавз» нову оперу для дітей «Серце Оксани», написану Стефанією Туркевич-Лукіянович. У ній — великодушність і любов, які є тими силами, що врятують світ».

Згодом цю оперу було поставлено в найпрестижнішому залі міста, про що газета «Свобода» від 2 червня 1970 року повідомляла: «У час святкування 100-ліття створення канадської провінції Манітоба, де проживає багато українців, 7 червня в модерному залі «Сентеніян-гол» відбудеться вистава української дитячої опери «Серце Оксани» авторства С. Туркевич-Лукіянович під мистецьким керівництвом Ірини Туркевич-Мартинець і хореографа Дарії Нижанківської-Снігурович. Цю виставу вже бачили в Торонто».

За довголітню продуктивну працю на ниві української культури Конґрес українців Канади нагородив Ірину Туркевич-Мартинець Шевченківською медаллю, яку їй вручили 7 жовтня 1977 року у Вінніпезі. А це означало, що працю співачки й режисера було гідно оцінено. Шкода тільки, що роки, відведені їй на добрі діяння, спливали, як вода. Її земний шлях завершився 5 липня 1983 року у вінніпезькій лікарні «Мізерікордія».

У глибокому смутку Ірина Туркевич-Мартинець залишила сина Лева з його синами Романом і Робином і доньку Стефанію із чоловіком Зеноном Погорецьким. Прощальні відправи відбулися в парафії греко-католицької церкви Св. Йосафата, прихожанкою якої вона була довгі роки. А поховали співачку на кладовищі Всіх святих поряд із могилою чоловіка. На похороні, як писалося в газеті «Новий шлях» від 17 вересня 1983 року, було багато друзів, приятелів і знайомих. Співав хор СУМ.

Таким було життя талановитої співачки й режисера з роду Туркевичів, що лагідною елегією відзвучало, віддзвеніло й попливло в піднебесні далі, залишивши на цій святій землі свій незатертий слід.

 Анатолій Житкевич

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...