Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 23, 2019

Дорогами життя Осипа Залеського

Автор:

|

Грудень 15, 2011

|

Рубрика:

Дорогами життя Осипа Залеського

Кожен край має своїх талантів, які стають його гордістю. Одним із тих, хто примножив славу Золочівщини й Станіславщини, був музикознавець, композитор, педагог і громадський діяч Осип Залеський. Це була людина з когорти тих мистців, котрі більше піклувалися про інших, аніж про самих себе. Лише у свої 90 літ він залишив короткі спогади про пройдені ним життєві шляхи.

Народився Осип 16 квітня 1892 року в селі Тростянці Малому (тепер Бережанського району Тернопільської області) у сім’ї сільського вчителя Степана Залеського й Людвиги з Ілевичів. Згадуючи історію свого роду, мистець напише: «Я був наймолодшим сином у батьків, було нас п’ятеро хлопців. Нелегке було тоді життя сільського вчителя. Невеличкої державної платні та шматка городу біля школи мало вистачити для життя родини. Коли діти були малі, то й біда була менша, але коли підросли, то треба було посилати їх до школи в місті та оплачувати приміщення з харчами, чи то, як тоді казали, «станцію». Батькам доводилося добре роздумувати над щомісячним бюджетом, щоби покрити всі витрати».

1903-го сімейне становище родини Залеських було таким: найстарший син Аполлон обіймав посаду урядовця податкового суду в Новім Таргу, Степан був суддею окружного суду у Львові, Мар’ян працював відповідальним посадовцем на залізниці в Станіславові, Тадей закінчив Золочівську гімназію та вступив до Львівського університету, Осип щойно розпочав навчання в гімназії, а батько, відпрацювавши потрібний термін, вийшов на пенсію. Того ж року Залеські перебралися до Золочева, де на початках справи пішли досить добре.

А за рік сім’ю Залеських спіткало велике горе. Батько захворів на червінку, і за два місяці його не стало. Особливо болісно пережив цю втрату Осип, бо саме ним, як наймолодшим із синів, батько опікувався найбільше та допомагав у навчанні.

Із предметів, яких учили в гімназії, хлопцеві дуже подобалися музика й ботаніка. Музику в гімназії викладав професійний музикант Йосип Райс, а хором керував Ярослав Вербицький, онук автора гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького. При гімназії працював ще й духовий оркестр, у якому Осип починаючи із шостого класу грав на валторні. Музика давалася йому легко, а музичну грамоту він опанував настільки добре, що вирішив написати підручник із теорії музики й навіть насмілився надіслати його на рецензію до Музичного інституту у Львові. Щоправда, відповіді так і не одержав, лише пізніше в розмові зі Станіславом Людкевичем дізнався, що такий рукописний підручник справді був.

1911-го гімназію було закінчено, і того ж року Осип уступив до Львівського університету, де вивчав ботаніку, зоологію, геологію, географію, а з третього курсу — ще й музикологію. Часу він мав досить, аби повністю віддатися науці, бо все фінансове забезпечення взяли на себе його старші брати. Отже, крім університету, Осип став навчатися ще й у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка, а практики хорового співу набував у хорах «Львівський боян» і «Бандурист». У цей же час він спробував себе в журналістиці й навіть досяг неабияких успіхів, особливо після того, як у листопаді 1912-го в газеті Dzennik ludowy було опубліковано його статтю про Миколу Лисенка. Дописував він і до журналу «Ілюстрована Україна», був членом редакції щоденника «Діло» та разом із Михайлом Гайворонським заснував видавництво «Ліра».

Із початком Першої світової війни Залеські, окрім брата Маркіяна, виїхали до Відня, де Осип, як і у Львові, поринув у науку, навчаючись одночасно у Вищій музичній школі Кайзера (клас В. і Л. Кайзерів) і Віденському університеті в професорів Г. Адлера, Р. Валляшека, Е. Веллеша та А. Шенберґа. Там же він став одним із найактивніших членів українського молодіжного товариства «Січ».

Так могло тривати й далі, але саме тоді Австрія зазнала невдачі на Східному фронті, а це вимагало поповнення армії свіжими силами. Тому восени 1916 року Осипа забрали до війська й відправили на Буковину, де він був перекладачем із російської мови. Розвал Австрійської імперії застав його в Могилеві-Подільському на Дністрі.

Коли ж австрійське військо при відступі проходило через територію Галичини, Осип улився в лави Української Галицької армії й перебував там до весни 1919-го. Із захопленням галицьких земель поляками 1920 року він став учителем німецької мови в приватній гімназії міста Чорткова на Тернопільщині. Роботи було багато, і справи йшли незле. Саме на початку 1920-х рр. Поділля й Галичину охопила хвиля українського культурного відродження, а особливо сприятливі умови для цього виявилися на Станіславщині. Саме там, як сповіщали йому друзі та приятелі, він міг показати себе як організатор, педагог і композитор. 1921-го Осип Залеський прибув до Станіславова й почав із того, що заснував у місті філію Львівського музичного інституту імені М. Лисенка, ставши її директором. Згодом йому вдалося відновити видавництво «Ліра» й видати декілька своїх збірок пісень, зокрема «Колядничок для співу на дитячі голоси» (1922), «Пісні на один голос із фортепіано» (1923) і «Полягли в бою» (1923). У двох останніх збірках він подав власні твори на слова поетів О. Олеся й М. Голубця.

Навесні 1922-го Осип Залеський одружився з Гертрудою Польм, яку вподобав ще в Могилеві-Подільському. А невдовзі в них народилися доньки Лідія й Олеся. Помешкання Залеські винаймали в селищі Тисмениці, хоча Осип і надалі працював у Станіславові. Жилося там непогано, ускладнення викликали тільки щоденні поїздки на роботу й з роботи, бо втрачалося багато часу. Тож, коли Осипові запропонували безкоштовне житло й роботу в Бучацькій гімназії, він погодився на переїзд. Це відбулося 1933-го. Та не минуо й року, як гімназію очолила людина, ворожа всьому українському, і протистояння з нею так боляче вдарило по чутливих струнах серця мистця, що він забрав сім’ю й виїхав на батьківщину дружини в далекий Ерфурт, що в Тюрінгії, де навчав німецьких дітей німецької мови. Тут його й захопив початок Другої світової війни.

З окупацією німцями Польщі Залеські перебралися до Ярослава над Сяном. Осип почав працювати в українській гімназії й очолив хор «Ярославський боян». То були роки, коли на Ярославщині стали створюватися українські школи, хати-читальні, курені молоді й дитячі садочки. Так продовжувалося до 1944-го, а з наближенням фронту Залеські подалися на Захід.

Важкими й небезпечними були ті шляхи. Пролягли вони через табори переміщених осіб міст Тешина, Фіссена, де 1946-го Осип поховав дружину, але віднайшов загублених у дорозі доньок і вже разом із ними влітку 1950 року еміґрував до США. Там оселився у Баффало. Так розпочався наповнений повсякденною працею останній період життя мистця, де на початках йому довелося працювати на фабриці а згодом — влитися в мистецьке життя української громади міста.

У Баффало, другому за кількістю населення місті штату Нью-Йорк, мешкало не так уже й багато українців, але громада відзначалася тісною згуртованістю. Сприяла цьому й праця мистця. Досить скоро по приїзді туди Осип Залеський узявся до створення хору при організації УККА, відкриття курсів україно­знавства, суботньої школи, мистецького клубу «Наша хата» та молодіжної організації «Пласт». Крім цього, він ще й був керівником чоловічого хору «Бурлака», молодіжного хору при СУМА та протягом десяти років виконував обов’язки інспектора Шкільної ради у Баффало, Рочестері й Сиракузах. 1952 року разом із Галиною Лагодинською пан Залеський заснував у Баффало філію Українського музичного інституту. А 1955-го ці двоє визначних мистців створили сім’ю. Їхня творча діяльність принесла українській спільноті в США велику користь, а їхні наукові дослідження й мистецькі публікації стали відомими в мистецьких колах Америки й України. На заокеанських берегах їх радо брали до друку газети «Свобода», «Америка», «Український голос», журнали «Овид», «Екран», «Вісті», «Веселка» й інші. Серед найактуальніших добірок, написаних Осипом Залеським, були статті «Станіслав Людкевич», «Василь Барвінський», «Ярослав Лопатинський», «Сидір Воробкевич», «Іван Франко й музика», «Василь Безкоровайний, композитор, педагог», «Гнат Хоткевич і відродження бандури», «До історії пісень УСС», загалом близько сотні статей.

«Уже на американській землі, — писав Осип Залеський, — відновив я своє музичне видавництво й видав декілька музичних творів для хорів і солоспівів. Теоретичні праці, такі як «Короткий начерк історії української музики», видало 1958 року видавництво «Америка» у Філадельфії, «Загальні основи музичного знання» того ж року на­друкувала «Говерла» в Нью-Йорку, книжку про життя й творчість М. Лисенка випустив у світ «Новий шлях» у «Вінніпеґу», а «Музичний диктант» (вправи та пісні для вивчення музичної грамоти) видав я сам у Баффало 1961 року».

Зазначимо, що 1971-го в Мюнхені було опубліковано його «Малу музичну енциклопедію», а дитячу оперу «Цвіркунчик» і кілька пісень для дітей надрукував журнал «Веселка». Цікавими як за змістом, так і за своєю суттю були його статті «З українського сучасного життя», «Чому я хворію від танків і від українських пісень», «Музика в житті людини», «Із музичного світу» тощо.

Продуктивною була й композиторська творчість мистця. Його пісні «Червона калино», «Із днів журби», «Чому не смієшся ніколи», «Село», «Листопад», «Чигирин», «Наш клич» «Ми вернемось», «Крути», «Жовнірська доля», пісні для дітей «Привіт мамі», «Рідна матуся», «Соняшник», «Учітеся», «Пісня про Бога», «Грай, скрипко» були часто виконуваними на сцені й завоювали неабияку популярність у слухацької аудиторії. Слід нагадати й про такий його доробок, як музика до вистави «Кобзарева гостина» із життя Т. Шевченка, написана за п’єсою Романа Завадовича, яку часто ставили в українських школах міст США. Шкода, але й дотепер лежать у рукописах його кантати «Похорон жовніра», «Посланіє» (сл. Т. Шевченка), пісні «Досвітні вогні» (сл. Лесі Українки), «Акорди» (сл. О. Кобилянської), низка солоспівів, творів для дуету, чоловічого, жіночого, мішаного й дитячих хорів.

У своїх рецензіях Осип Залеський завжди підтримував духом відомих українських мистців, як це зробив із нагоди виходу у світ платівки з піснями на слова Т. Шевченка, записаної Йосипом Гошуляком. Так, у статті «Нова грамофонна платівка», опублікованій у газеті «Новий шлях», мистець писав: «Голос співака, знаного не лише на теренах Канади, а й поза її межами, звучить повно, шляхетно, із виразною дикцією та ясною інтерпретацією, а головно в піснях Бобикевича». Небагато слів, але сказано їх від душі.

За напрямком творчості пан Залеський — лірик. Невипадково так гарно вдавалися йому ліричні солоспіви, зокрема «Колискова пісня», «Стою на березі», «Погасло сонце», «Туга» й інші. На жаль, після смерті Галини Лагодинської-Залеської 21 червня 1961 року справи у філії різко пішли на спад. Утримувати її діяльність 82-річний мистець був просто не в змозі, і 1974-го вона припинила свою діяльність.

Визначною була його участь у житті української громади як ініціатора й учасника багатьох імпрез, зібрань і святкових дійств. Так, коли в серпні 1982 року на «Союзівці» відбувся 5-й з’їзд Стані­славщини, серед почесних його учасників був Осип Залеський, так званий з’їздовий батько, якому на той час уже виповнилося 90 літ.

Помер композитор 13 березня 1984-го, на 92-му році свого сповненого праці й творчості життя. Прощальні відправи відбулися в похоронному бюро Солотюка у Баффало. Тлінні останки мистця поховали на цвинтарі Св. Христа в Лаковані (Нью-Йорк).

Минають роки, і багато що в цьому світі забувається. Не забувається тільки те, що має загальнолюдську вартість. Має цю вартість і творча спадщина Осипа Залеського, кожен день і кожна мить якого були заповнені щоденною працею, яка чи то в радості, чи то в смутку від пережитого глибокими рубцями лягала на серце, однак стала вагомим внеском до історії української культури. І зараз кожен із нас може відкрити будь-яку з написаних ним книг і сказати, що добру справу зробив мистець, або взяти будь-яку з його пісень і оживити її своїм голосом, звуками фортепіано, скрипки, віолончелі. Головне, щоби ці звуки знайшли слухача й принесли йому насолоду, а коли це станеться — згадати з вдячністю ім’я Осипа, сина Степана Залеського, людини, яка вміла творити прекрасне!

 Анатолій Житкевич

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...