Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

До 90-річчя від дня народження співачки Маркіяни Дубляниці-Гузар

Автор:

|

Березень 12, 2015

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження співачки Маркіяни Дубляниці-Гузар

Маркіяна Дубляниця-Гузар

«Серед українських співаків є багато осіб, — повідомлялося в газеті «Свобода» від 17 березня 1966 року, — які заслуговують на особливе відзначення. До таких слід зачислити Маркіяну Дубляницю-Гузар, яка свою любов до співу винесла з родинного дому, що віддавна славився талантами».

Маркіяна народилася 14 березня 1925-го в Коломиї. Трапилося це в хаті дідуся Василя й бабусі Олени Витвицьких. Але довго перебувати в Коломиї Маркіяні не довелося, бо вони небавом виїхали до Перемишля, де вже мешкали постійно. А там життя новонародженої потекло рікою щасливого дитинства. «Моє дитинство було дуже щасливе й спокійне. Тато був дуже добрим. Мама нас гарно виховувала. Я вчилася в школі Сестер Служебниць. І хоч до неї доводилося ходити через весь Перемишль, утоми не відчувалося, бо то була гарна школа», — розповідала п. Маркіяна.
Її батьки були помітними особами серед громадських діячів міста. Здавалося, що в Перемишлі не було людини, котра би не знала професора Романа Дубляниці. Не поступалася йому й мати, котра була членом «Союзу українок», «Просвіти» та «Марійської дружини». 1934 року громада міста обрала її делегатом першого жіночого конґресу Галичини. Була вона переконаною патріоткою України та чудовим доповідачем-оратором. У Перемишлі за нею було встановлено нагляд, і був час, коли їй таки довелося побувати за ґратами польської тюрми.
По закінченні Маркіяною школи Сестер Служебниць батьки віддали доньку до гімназії, де навчання велося польською мовою. «До цього часу я польської не знала, — продовжила свою розповідь співачка. — І коли на першому ж уроці до класу зайшла вчителька, я не хотіла слухати того, що вона казала. Тоді вона закликала мене до себе в кабінет і так лагідно сказала, що не є великим патріотизмом не вчитися чужої мови, тим більше що мені ще потрібно буде здобути й вищу освіту, а без знань польської цього досягнути в тих обставинах неможливо. Виявилося, що вона — теж українського роду та ще й великий патріот України, а вивчила польську мову, щоби таких, як я, цього не вчили поляки. Я її послухала й полюбила. І вже після цієї розмови дуже гарно вчилася».
Минали роки. А тим часом родина Дубляниць поповнилося донечками Лідією, Дарією та Мартою. Й допоки батьки відстоювали на окупованих сусідом галицьких землях права української нації, доньки вивчали життя та здобували знання. Маркіяна вирішила навчатися вокального співу й здобувала освіту у філії Львівського музичного інституту ім. Лисенка в Перемишлі. Там їй пощастило послухати лекції С. Людкевича й В. Барвінського, котрі часто навідувалися до цього міста. Там же музично-теоретичні предмети викладав її вуйко — композитор і музикознавець Василь Витвицький.
Улітку 1944-го батьки вирішили шукати у Австрії порятунку від більшовиків, що наступали зі сходу. Якийсь час вони жили в рідної сестри мами Галі Волянської в Познані, а невдовзі перебралися до Відня. Коли ж радянські війська увійшли в Австрію, Дубляниці переїхали спочатку до м. Лінца, а звідти – до Мюнхена (Німеччина). Там Маркіяна навчалася вокального співу у відомої співачки Ельзи Домбергер.
Після закінчення війни родина опинилася в таборі для переміщених осіб в околицях міста Берхтесгадена. Важкі то були роки, але українці не падали духом, створювали в таборах школи, літературні клуби, музичні студії, хореографічні гуртки, хори, оперні ансамблі та театральні колективи.
Не витрачали даремно часу й сестри Дубляниці, обдаровані музичним слухом та гарного тембру голосами. 1948 року вони створили тріо сестер Дубляниць, а згодом стали активними учасниками різних мистецьких імпрез і концертів. За цей час вони взяли участь у 50 концертах.
Так було в Німеччині та продовжилось у Великій Британії, куди Маркіяна, Лідія та Дарія виїхали восени 1948-го за робочим контрактом. Але в Німеччині ще залишалися батько, мати та наймолодша сестра Марта. Великих засиль коштувало родині, щоб знову бути разом. Спочатку жили в таборі м. Горблінга. Саме там Маркіяна знайшла таких же закоханих у музику людей у складі оркестру дириґента Семена Будного, котрі разом із аматорами оперного мистецтва ставили опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка та «Катерина» М. Аркаса. Маркіяна виконувала там головні партії, а її партнером був баритон Віктор Хведченко.
Якось на одному з виступів вона познайомилася з дивізійником Володимиром Гузаром. У березні 1950 року вони одружилися, а невдовзі виїхали до Лондона, де навчалися мистецтву вокального співу в професора Франка Тейлора.
На жаль, того року родину спіткало велике горе. Через два тижні після одруження Маркіяни та Володимира в Ноттінгемі помер батько Роман. 1952-го на сімейній раді вже кількох родин, бо заміжньою була й сестра Лідія, було вирішено еміґрувати до Канади. Так і зробили. Спочатку виїхала сестра Лідія з чоловіком і сином Юрієм. Згодом — мама з доньками Дарією та Мартою. Останніми влітку 1953 року Велику Британію покинули Маркіяна із чоловіком Володимиром.
Оселилися в Торонто й тут же почали обживатися.
Незважаючи на труднощі сестри вирішили продовжувати свої мистецькі виступи перед українською громадою. Їх наставником став Григорій Манько-Ярошевич, відомий оперний співак, актор, режисер і засновник Українського народного театру в Канаді. Ця співпраця виявилася взаємокорисною. Про один із їхніх виступів українська преса писала: «Українське громадянство Торонто відзначило пам’ять двох мучениць: О. Басараб та О. Теліги. Заходом місцевого відділу організації українок Канади ім. Ольги Басараб 14 лютого 1954 року в українських церквах відбулися панахиди, а в залі УНО – виступ мистецьких колективів. Атракційною частиною концерту був виступ тріо у складі Маркіяни, Дарії та Лідії Дубляниць, які майстерно виконали «Карпатські січовики» на слова Яра Славутича з музикою Григорія Китастого та бойову «Ми по таборах і тюрмах».
На той час у Торонто діяла музична студія відомої оперної співачки Антоніни Піддубної-Лисенко, і саме там Маркіяна знайшла себе. А досягнувши успіху, розпочала свою мистецьку ходу Північною Америкою. Її голос лунав на мистецьких концертах із нагоди роковин бою під Крутами, що відбулися в Торонто, Гамільтоні, Детройті, Рочестері та Баффало 1959 року, з’їзду організації ЛУКЖ у Велланді (1960), на літературно-мистецькому ярмарку в Нью-Йорку (1961), ювілейному Шевченківському концерті в Сіракузах (1963), святі державності в Содбурах (1964), святі до 50-ліття Січових Стрільців у Детройті (1964), у виступах із хором «Прометей» у Торонто (1965), Монреалі (1966) та інших містах. Особливо успішно вона виконувала твори «Аве Марія» Ш. Гуно, «Богородице Діво» А. Гнатишина, пісні «Коли б мені, Господи, неділі діждати», «Ой, Морозе, Морозенку» й інші. Тісно співпрацювала співачка з оркестром Музичного інституту ім. М. Лисенка під керівництвом Івана Коваліва.
1964-го тріо «Сестри Дубляниці» саморозпустилося, причиною чого став вихід зі складу тріо сестри Дарії, котра обрала шлях черниці. Того ж року до США виїхала її наставниця Антоніна Піддубна-Лисенко. «Педагогом вона була визначним», — казала про свою наставницю співачка.
Вагомою віхою в житті Маркіяни Дубляниці-Гузар стало перебування в Римі. Уперше вона поїхала туди 1967 року та працювала в бібліотеці Католицького університету, пізніше — в монастирі о. Студитів. «Коли я була в Римі, — завершує свою розповідь п. Маркіяна, то все співала релігійні пісні під час Святого Причастя. Одним із найважливіших виступів вважаю свою участь у врочистостях освячення собору Св. Софії та в концерті у ватіканській залі «Палаццо-Піо», де співала під час богослужіння в базиліці Св. Петра. Іншого разу — брала участь у Архієрейській святій літургії, яку провадив патріарх Йосип Сліпий. Виходячи з базиліки, я сказала: «Ваше Преосвященство, я щаслива, що співала в соборі Святого Петра й тепер можу сказати, щоби Бог відвів мене до себе, бо я вже маю найвищу нагороду, яку може мати людина. А вам щиро дякую, що ви дали мені нагоду заспівати тут». Святійший отець узяв це до уваги й у часі служби Божої, коли причащав особисто 80 делегатів із різних країн, від українців вибрав Маркіяну Дубляницю-Гузар із Торонто та Романа Смика із Чикаґо.
Загалом у Римі співачка прожила вісім років. На жаль, серед цих перерв були й гіркі, болючі та трагічні. Так, 1974-го вона прибула до Торонто з приводу смерті сестри Лідії, котра покинула цей білий світ на 47-му році життя, залишивши після себе шестеро дітей — відомих у місті громадських діячів, великих патріотів України братів і сестер Клюфасів.
До Канади співачка повернулася 1980-го. А повернувшись, продовжила свої виступи на сцені – як із сольними програмами, так і в ранзі солістки кількох світських і церковних хорів. Її активність була помітною й у громадському житті Торонто, зокрема в діяльності Українського музичного фестивалю, де разом із молодшою сестрою Мартою Хомин довгі роки була членами президії. Про один з останніх її виступів на сцені в журналі «Жіночий світ» за січень 1981 року зазначалося: «Голос Маркіяни Дубляниці-Гузар — дзвінкий і милий, однаково чистий у форте й піано, дикція виразна, глибоке відчуття та розуміння виконуваних творів. Вона вміє причаровувати публіку й не тільки голосом. Струнка, висока, ясночола, мов королева, співачка завжди тримається на сцені артистично, шляхетно, її дикція — виразна, а трактовка виконуваних творів яскрава, образна, правдива. Словом, вона заслуговує на те, щоби її ім’я було вписане до історії української музичної культури».
Цими днями п. Маркіяна зустрічає своє 90-ліття. І прожила вона ці роки чесно, правдиво та з Богом у серці. Дай, Боже, їй здоров’я, щастя й довголіття!

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...