Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 20, 2019

До 90-річчя від дня народження Євгена Паранюка

Автор:

|

Липень 04, 2013

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Євгена Паранюка

Після довгих, далеких доріг
Ви відчули і болі, і втому.
Я гніздо вам на щастя зберіг,
Повертайтесь, лелеки, додому.

Ці рядки поезії, утілені в пісню, лунали, та й нині звучать повсюди, де живуть українці. Мені, як автору її тексту й музики, приємно усвідомлювати те, що вони відлунюють у людських серцях, викликаючи трепетні почуття, а часто — і сльози. На мою адресу надійшло багато листів, у яких зустрічаються запитання: як мені вдалося так правдиво відтворити життєву дійсність, що переплелася з думками та почуттям багатьох тисяч людей? Дехто навіть запевняв, що ці рядки написано саме про нього. Але ця пісня має присвяту. Я написав її, повертаючись із Нью-Йорка, де мав зустріч із Євгеном Паранюком — краєзнавцем, етнографом, публіцистом і меценатом. Саме йому цю пісню й було присвячено.
Ця людина просто вразила мене широтою свого кругозору, знань, захоплень, а найбільше — спогадами про низку визначних музичних діячів — уродженців України, які опинилися на далеких заокеанських берегах. Для мене, як дослідника музичного життя української діаспори на теренах США та Канади, ця інформація була на вагу золота.
Ми зустрілися з п. Євгеном у Нью-Йорку, у залі Українського народного дому (УНД). Того дому, на сцені якого вже впродовж ста років відбувалися й відбуваються найважливіші мистецькі події українців Америки. І хоч до Великого Яблука Євген Паранюк прибув лише наприкінці 1940-х рр., знань про те, що тут було раніше, у нього є достатньо. Саме в залі УНД він уперше почув визначних скрипалів Романа Придаткевича, Володимира Цісика, Степана Старика, піаністів Дарію Гординську-Каранович, Любку Колессу, Романа Рудницького, співаків Марію Полиняк-Лисогір, Ганну Шерей, Галину Андреадіс, Лева Рейнаровича, Андрія Добрянського, Павла Плішку та багатьох інших.
Кажуть, аби зрозуміти душу людини, слід побувати там, де вона народилася. Євген Паранюк побачив світ 27 червня 1923 року в с. Хмелівці (тепер Богородчанського району Івано-Франківської області), у сім’ї колишнього військовослужбовця австрійської армії.
Михайло Паранюк був людиною освіченою, вільно розмовляв угорською, німецькою, польською й італійською мовами. Щоправда, у процес навчання сина, коли той пішов до школи, утручався лише зрідка. Батько все по роботах, а Євген — у поле, у гай, у сад. Якось, заслухавшись щебету птахів, він вирішив самотужки змайструвати скрипку. Корпус зробив зі звичайної дошки, смичок — із гілки, сусід дозволив втяти з хвоста коня кілька волосин, а далі вже – справа техніки. І залунали звуки. Маючи інструмент, хлопчина почав відвідувати товариство «Просвіти», де працювали хоровий і драматичний гуртки. Саме із членами цих гуртків хлопець побував на екскурсії в Крилосі, Галичі, Скиті Манявському та Гошеві. Хто знає, мабуть, саме там зародилася в нього звичка мандрувати, бо як подорожуєш, то більше бачиш, більше чуєш і більшає знаєш.
Та щойно виповнилося Євгенові 16 літ, як розбурхалося море політичних конфліктів між державами Європи, призвівши до початку Другої світової війни. Коли ж у Галичині стали хазяйнувати німці, хлопець виїхав до Голандії, де працював на шахтах Вестфалії, а згодом – на заводах К. Цайса в Чехії.
Але й у таких умовах Євген зумів пристосуватися до життя та поглиблювати свої знання, навчаючись у Празі на курсах іноземних мов і в Українському технічно-господарському інституті в Подебрадах. Подальші шляхи привели його до м. Ашафенбурга на Майні, де по закінченні війни було створено чотири табори для переміщених осіб. І саме там він знову захопився музикою – брав уроки в славетного німецького скрипаля Брайтбаха та професора Санкт-Петербурської консерваторії Петровського, при школі якого виконував обов’язки адміністратора.
Уміння контактувати з людьми, приятельська благородність і тут дала йому змогу заприятелювати з багатьма великими особистостями, серед яких були поети Я. Славутич, Л. Полтава, М. Ситник, письменники І. Багряний, Д. Гуменна, В. Барка, маляр С. Гординський, скульптор C. Литвиненко, архітектор В. Січинський, режисер В. Блавацький і інші.
Коли Євген уже плив до Америки, виявилося, що на кораблі «Генерал Ган» було понад 200 українців, а серед них – відомий організатор і керівник оперної студії Богдан П’юрко та Левко Лепкий, знаний січовий стрілець, поет, автор пісень «Гей, видно село», «Бо війна війною», «І снилося з ночі дівчині», «Маєва нічка» та музики до всесвітньо відомих «Журавлів». А де українці – там і пісня.
Левко взявся за організацію хору, Богдан — за керівництво ним, а Євгенові доручили організувати подарунок для капітана корабля. Незадовго до прибуття в Нью-Йорк колектив хору виступив перед корабельним персоналом із концертною програмою. Керманичеві ж корабля подарували вишиту українським узором подушку зі словами: «Капітану на спогад від співучої України». До Нью-Йорка це судно прибуло 15 липня 1949 року.
Оселившись у Нью-Йорку, п. Євген потрапив у саму гущу мистецьких подій. Але найперше він відвідав ферму дядька Івана Штогрина, який мешкав у штаті Нью-Джерзі. Добирався туди й переживав, чи вдасться ту фарму знайти, а виявилося, що про неї знає кожен українець, бо саме там 1938-го фільмова компанія Василя Авраменка знімала стрічку «Маруся». Там же 1939 року накрутили епізоди «Запорожця за Дунаєм».
У Нью-Джерзі Євген зустрівся з Василем Франком, племінником Великого Каменяра, і тоді вперше взявся за перо, щоби записати почуті від нього спогади про останній рік життя Івана Франка. У Нью-Йорку розпочалося нове трудове життя Паранюка, на долю якого випала праця на польових роботах, лаборантом у лікарні, механіком точних інструментів, слюсарем і 20 років — вахтером багатоповерхового будинку.
Кажуть, що в житті, як на довгій ниві. Якою ж та нива стала довгою та багатою на події в цієї благородної людини! Євген Паранюк – не актор, не співак, не організатор якихось величезних імпрез, а просто чоловік, якого все цікавило. Його мов магнітом тягнуло до спілкування з композиторами, музикантами, співаками.
У нашій розмові п. Євген добував зі своєї пам’яті просто вражаючі дані про майже всіх відомих мені музичних діячів. Понад те, у багатьох із них він гостював і бачив їх не тільки на сцені, а й у колі родини. У Антіна Рудницького він побував, коли той саме працював над симфонічною поемою «Посланіє» за текстом Т. Шевченка. У Марти Кокольської чув, як вона готувалася до виступу в головній партії опери «Відьма». Знав, які театральні костюми шиє його товариш Федір Бражник, яку скрипку майструє Дмитро Дітченко, над якою скульптурою працює Сергій Литвиненко, де й коли має відбутися концерт Володимира Цісика. До речі, він тримав на руках Квітку Цісик, коли та була малою.
Не бракувало в житті п. Євгена й курйозних випадків. Річ у тому, що він, як дві краплі води, схожий на 37-го президента США Річарда Ніксона. Тож не раз траплялося в 1970-х рр., що за ним бігли студенти з криками: «Ніксон! Ніксон, приїхав!»
Та де би не ходив, де би не бував Євген Паранюк, він ніколи не забуває рідної Хмелівки. Ось і недавно в співавторстві з краєзнавцем Василем Бабієм він видав у Івано-Франківську книгу «Хмелівка — події і люди» на 500 сторінок, де використано п’ять сотень світлин.
Після здобуття Україною незалежності п. Євген 17 разів побував у рідному краю. Приїздив, аби вклонитися рідній землі та могилам батьків і дідів. І приїздив не з порожніми руками, а привозив, точніше, пересилав, як на його думку, найдорожче — книги. 1 200 книжкових одиниць подарував меценат бібліотеці Кам’янець-Подільського університету імені І. Огієнка та ще майже тисячу – Науковій бібліотеці імені Івана Франка в Івано-Франківську. Чимало пачок із книгами вислав Євген і до бібліотеки рідного села.
За такі добрі справи варта ця людина й любові, і шани, і поваги. Але йому не подобається, коли його перехвалюють. Бо вважає, що люди мусять тверезо оцінювати свої дії. У нього кожне слово має вагу: правило, слово, метафора, строфа тощо. І якщо йому щось не душі, то заявляє про це відкрито.
Євген Паранюк є автором книг «Олександр Кошиць», «Мій стрийко — Іван Франко», «На пошану М. В. Паранюка», «Від Хмелівки до Нью-Йорка», «Паранюки — рід простий, але славний», «Мед із духовних сот», «Неповторні зустрічі», а також цілої низки нарисів, статей і навіть кількох віршів. Є вже й про нього книги. Це — «Євген Паранюк — краєзнавець, дослідник української еміґрації, меценат», яку було видано 2009-го в Кам’янці-Подільському.
Не оминав Євген Паранюк увагою й Канади. Він побував у містах Торонто, Монреалі, Гамільтоні, Вінніпезі й Едмонтоні. Як же йому в тому Едмонтоні не побувати, як там жив його приятель Яр Славутич?!
Ось ми й дійшли до закінчення пісні:
Похилились тополі старі,
Почорніли від бурі і грому,
Та вже поряд стоять молоді.
Повертайтесь, лелеки, додому.
Останні слова — це не просто пафосний жест. Вони можуть стати реальністю. У недавній розмові зі мною п. Євген заявив, що має намір повернутися додому. Єдине, що його стримує, – це питання пенсії. Якби не ця проблема, він уже давно був би в рідній Хмелівці й жив у пошані! Адже такі люди, як він, потрібні всюди.
Із 90-річчям Вас, Євгене Михайловичу! Років Вам і років у доброму здоров’ї та бадьорості духу!

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...