Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 17, 2018

До 50-річчя відходу у вічність Івана Самокишина

Автор:

|

Серпень 22, 2018

|

Рубрика:

До 50-річчя відходу у вічність Івана Самокишина

То був рід, в якому хлопці росли, як дуби, а дівчата цвіли, як квітоньки. Було їх у родині Романа та Ганни Самокишин шестеро: Марія, Параскевія, Оксана, Іван, Василь і Микола. Двоє з них стали відомими мистцями. Микола здобув визнання на ниві малярства, а Іван — оперний співак, актор і громадський діяч. Обом випало жити, трудитися та померти на берегах Америки.
Іван народився 14 лютого 1914 року в с. Печеніжині на Гуцульщині (тепер Коломийського району Івано-Франківської області) в сім’ї Романа Самокишина, унтер-офіцера австрійського війська, а згодом — полковника війська УНР. Ще навчаючись у Коломийській гімназії він брав участь у театральних виставах, водевілях, сценках, а після її закінчення розпочав свої виступи в колективі театру ім. Івана Тобілевича, згодом — у театрах «Промінь» і «Заграва». Маючи приємного тембру баритон та неспокійну до мистецтва душу, юнак жив вірою, що це — саме його покликання. Молодий, гарний, спортивний (член театрального спортивного товариства «Гонг»), він радів із того, що його добре сприймає публіка та є можливість виступати на сцені з такими відомими акторами українського театру, як М. Бенцаль, І. Рубчак, Й. Стадник, В. Блавацький.
1934-го, послухавшись добрих порад, Іван вступив до Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, де навчався в класі вокального співу Одарки Бандрівської. Музика та спів давалися йому легко. Саме це врахували керівники Львівської опери, коли 1938 року зачислили його до складу театру. Звісно, головних партій він не співав, адже солістами на той час у театрі були тенори В. Тисяк, М. Скала-Старицький, баритони М. Маслюк-Мартіні, З. Дольницький, М. Ольховий, Л. Рейнарович, бас І. Романовський. Також він був членом колективу драматичного театру ім. І. Котляревського, яким керував В. Блавацький. Там виступали Л. Кривіцька, В. Левицька, С. Стадникова, Г. Совачова, І. Рубчак, Б. Паздрій, О. Бенцалева, М. Степова, Володимир і Ліза Шашаровські, Є. Садовський та ін.
19 липня 1938-го Іван дебютував у цьому театрі у партії Імама в опері «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Але у зв’язку з певними обставинами театр повернувся до Коломиї та здійснював вистави переважно по селах. Особливо вдало Іван виступав в оперетах і дуже вдало виконував роль Заговірника в драмі «Кірка з Льолео» Ю. Косача.
У часи радянської окупації 1939-1941 рр. він був у складі колективу театру ім. Лесі Українки у Львові, куди його запросив режисер Йосип Стадник. Артист виступав у драмах «Украдене щастя» І. Франка, «Любов Ярова» К. Треньова, «Платон Кречет» О. Корнійчука. З приходом німців, його як члена ОУН спрямували у складі однієї з похідних груп для пропагандистської роботи на території Східної України. Там, наприкінці 1941-го в Полтаві він потрапив до рук Гестапо й ледь не загинув. Після звільнення з-під арешту негайно поїхав додому.
У Станіславові, куди повернувся чоловік, його радо прийняли до колективу Галицького музично-драматичного театру ім. І. Франка. Брав участь у постановках опер «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», оперет «Наталка Полтавка», «Жайворонок», «Циганське кохання», «Шаріка», «Гуцулка Ксеня», драматичних виставах «Степовий гість», «Молодість», «Облога», «Марш Чернігівського полку», «Суєта».
З початком 1943 року в Галичині посилилося протистояння між німецькою владою й ОУН. 14 жовтня 1943-го підчас постановки оперети «Шаріка» в залі Станіславівського міського театру до зали ввірвалися есесівці. 140 глядачів заарештували, 27-х із них розстріляли.
На щастя, колектив театру не постраждав, а незабаром до його складу зачислили 18 співаків із Полтавської, Харківської та Київської опер, зокрема С. Бутовського з дружиною Галиною, Н. Негель із чоловіком В. Семенцем, Н. Горленко, І. Зайферта й інших. Загалом до Станіславова прибули 76 осіб. Ставили оновлені «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм», «Катерину», «Сільську честь». Старанно готували постановку опери «Кавалерія Рустікана» П. Масканьї, прем’єру якої планували на 26 березня, але вночі стався прорив німецького фронту біля Бучача, і цього ж дня артисти Галицького театру майже в повному складі виїхали на Захід.
На якийсь час затрималися в Кракові, а невдовзі виїхали в напрямку Відня. Згодом актори галицького театру увійшли до складу театру Йосипа Гірняка. У Німеччині, вже після закінчення війни Іван Самокишин співав у капелі бандуристів Г. Китастого та В. Божика в таборі переміщених осіб у Інгольштадті. Там він навчився гри на бандурі.
1948 року парубок одружився з Ніною Поторокою, з якою на початку 1950-го еміґрував до США й оселився в м. Трентоні (штат Нью-Джерзі). На перших порах працював робітником на фабриці й усе вичікував, аби знову пригорнутися до музики та театру. Перший виступ Івана Самокишина на оперній сцені Америки відбувся 3 червня 1951-го в складі колективу українського професійного театру Михайла Мангляра з виконання партії Імама з опери «Запорожець за Дунаєм». Постановка опери з успіхом відбулася в залі «Централ-гай-скул» у Нью-Йорку.
Але втримати колектив М. Мангляру не вдалося й уже 23 вересня Іван виступив у складі театру Й. Гірняка, де виконав партію Івана-Москаля в опері «Катерина» М. Аркаса. Постановка опери відбулася в залі Fashion & Design Scool у Нью-Йорку. В залі було понад 15 тис. слухачів. У рецензії на цю постановку в пресі сповіщалося, що «Іван Самокишин, колишній соліст Львівської опери, свою партію виконав успішно».
І зовсім несподівано йому випало виконати партію Орлика в опері «Мазепа» П. Чайковського. Відбулося це 6 листопада 1951-го в знаменитому «Карнеґі-гол». Здійснив цю постановку український мистецький театр Дмитра Чутра. Опера йшла українською мовою з відредагованим згідно з історичною правдою текстом за редакцією Лонгрина Цегельського, де Івана Мазепу представили як правдивого гетьмана України, патріота та борця за її волю. Постановку опери радіостанція «Голос Америки» транслювала на Україну.
23 травня 1954 року під патронатом Літературно-мистецького клубу з нагоди 20-річчя артистичної праці Михайла Ольхового відбулася постановка опери «Запорожець за Дунаєм». Ставили її в залі «Фешн-інституту» в Нью-Йорку. Головні партії виконували Михайло Ольховий (Карась), Ганна Шерей (Одарка), Марта Кокольська (Оксана), Ігор Зайферт (Андрій), Михайло Мінський (Султан), Іван Самокишин (Імам).
1957-го Іван разом із дружиною Ніною заснували в Трентоні щонедільну півгодинну радіопрограму. З її хвиль лунали не лише ґрунтовні коментарі різних подій, новин і фактів, але й декламації та пісні. Нагадаємо, що з 1949 року в Трентоні жив поет-пісняр і літописець стрілецької слави Левко Лепкий, пісні та поезії якого на радіо мали особливий статус.
А був Іван ще й солістом капели бандуристів Г. Китастого, де співав разом із братом Миколою. За їхньої участі в жовтні 1958-го капела здійснила великий концертний тур містами США та Канади, а за місяць виїхала з гастрольним турне до Європи. Відлітали 20 жовтня двома літаками. Концерти відбулися в Мадриді, Барселоні, Парижі, Женеві, Цюріху, Амстердамі, Роттердамі, Брюсселі, Лондоні, Манчестері, Женеві та Римі. Загалом капела здійснила 23 виступи. Її спів записали на п’ятьох платівках. Запис відзначався якісною чистотою звуку, чіткою виразністю дикції та культурою співу. Солістами в капелі були І. Гош, П. Садовий, М. Мінський, М. Бучовський, І. Самокишин і Б. Чаплинський.
1963 року співак ще раз виступив в опері «Запорожець за Дунаєм». Відбулося це 15 грудня в залі Української централі в Ньюарку. Іван виконував партію Султана. А 16 лютого 1961-го Шевченківський комітет Українського конґресового комітету Америки (УККА) у Трентоні обрав його головою мистецької секції.
Виступав Іван і як концертний співак. Його улюбленими були пісні «Ой Дніпре мій, Дніпре», «Гетьмани, гетьмани» М. Лисенка, «Кармелюк» В. Косенка, «Нагадай бандуро» Г. Китастого, «Надія» В. Тритяка. 1964-го йому ще раз і вже востаннє випало виступити в знаменитому «Карнеґі-гол». Цього разу він виступив у постановці опери «Відьма» П. Печеніги-Углицького. Її прем’єра відбулася 22 лютого 1964 року. Оперу поставили з нагоди 70-ліття заснування Українського народного союзу. На жаль, її було виконано в концертному варіанті.
18 квітня того ж року Іван приймав у Трентоні капелу бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройту. Концерт відбувся в акустичній залі War Memorial Building. Приємною була зустріч з братом Миколою, котрий постійно жив у Детройті.
До останніх днів життя Іван Самокишин був членом відділу УККА, головою управи Українського народного дому, головою української централі «Самопоміч», членом управи т-ва «Гуцульщина». Як артист брав участь у зйомках короткометражних фільмів «Запізно» за новелою І. Шуварської та «Зятю, не буде весілля» за водевілем «Солом’яний капелюшок» Лябіша.
Із життя Іван Самокишин пішов несподівано рано. Це сталося 20 грудня 1968-го. Йому було лише 55 років. На похорон мистця прибуло багато друзів, приятелів і знайомих. Із рідних в останню путь його проводжали дружина Ніна, сини Ігор, Роман, донька Оксана, брат Микола з родиною. Тлінні останки мистця поховали на цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку.
«Іван Самокишин був життєрадісною людиною з багатьма зацікавленнями та ініціативами», — сказав над могилою його вірний товариш Роман Ільницький. Покійний залишив по собі багато добрих справ, вірно служив улюбленому мистецтву та громаді, мав багато приятелів, у чиїх серцях залишив щирий смуток і жаль. «Сином Карпат» називали його за життя, сином України він залишиться на всі майбутні роки.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...