Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 22, 2018

До 50-річчя від дня смерті Євгена Маланюка

Автор:

|

Липень 05, 2018

|

Рубрика:

До 50-річчя від дня смерті Євгена Маланюка

Євген Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в селищі Новоархангельськ, яке розташувалося над річкою Синюхою на Херсонщині (тепер — Кіровоградська область). Филимон, батько Євгена, працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії.
Навчання Євген почав у початковій школі в Новоархангельську, де вчилися також і його два молодші брати. Після закінчення початкової школи продовжував навчання в Єлисаветґрадському земському реальному училищі. Вчився дуже добре і за відмінні оцінки був звільнений від шкільних оплат. Упродовж 1906-1914 рр. мав змогу познайомитися з такими відомими українськими діячами, як Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра. 1914-го Маланюк вступив до Петербурзького політехнічного інституту. З початком Першої світової війни став слухачем Київської військової школи, а в січні 1916 року, одержавши офіцерське звання, потрапив на Південно-Західний фронт, де командував кулеметною ротою. Багато переніс чоловік гострих вражень, потрясінь і випробувань під час визвольних змагань. Як поручник приєднався до творення УНР і був призначений до Генерального штабу України. Пізніше став ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською армією УНР, котрий помер від тифу на руках у свого ад’ютанта.
Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР. У лютому 1918 року його відправляють у розпорядження уповноваженого Центральної Ради у Луцьку, в квітні 1918-го — до оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, у травні 1918-го — обер-старшиною до оперативного відділу Головного управління Генерального штабу Української держави, наприкінці 1918-го — старшиною для доручень помічника начальника Генерального штабу УНР, в січні 1919-го — ад’ютантом помічника начальника штабу Дієвої армії УНР, у квітні 1919-го — ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії УНР, а восени 1919-го — ад’ютантом командувача Дієвою армією УНР. З кінця грудня 1919 року перебував у польському полоні у м. Рівне та в таборі Ланцут, де занедужав. 1920-го лікувався у шпиталі.
Поет-патріот Маланюк разом із іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє в нелюдські умови до польського табору полонених у Стшелкові та Шипіорні, згодом його переводять до Калішу. Там він зі своїми друзями Юрієм Драганом, Миколою Черським, Максимом Гривою і видають журнал «Веселка» (1922-1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції.
Але таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Євген прагнув розібратися, що призвело до поразки УНР і поневіряння співвітчизників по чужих краях. Ці міркування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків. Його твори, поряд із творами інших авторів, було також вміщено в збірку «Озимина» (1923).
1923-го йому вдалося вибратися р. з польського табору до Чехо-Словаччини, де вступив на інженерний факультет Господарської академії у Подєбрадах. Закінчивши навчання 1929 року, переїздить до Варшави, де працює інженером. У Варшаві доля звела Євгена Маланюка з Боґумілою Савицькою, співробітницею чеського посольства, котра й стала його другою дружиною. 1933-го в подружжя народився син Богдан.
Маланюк — автор поетичних збірок «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939) та інших.
Його патріотичні вірші входять до збірки «Земля і залізо», що вийшла 1930 року в Парижі. У них автор роздумує над сутністю творчості Шевченка, увиразнює його як геніальну особистість як національного пророка.
У 1930-х рр. письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932-го — «Вісник»), редактором якого був Дмитро Донцов. Зв’язки з цим виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Маланюка у Варшаві. У польській столиці організували літературний гурток «Танк», до якого входили Ю.Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломієць, Ю. Косач та інші. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми», став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Донцовим. Пізніше Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником». Він намагався побудувати діалог між польськими й українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Маланюка, перекладали його твори.
Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Боґуміла виїздить із сином до Праги, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто живе в негараздах. Незважаючи на те, він багато пише, друкується в українській пресі. З наближенням фронту наприкінці 1944 року Маланюк переїжджає до Західної Німеччини, і живе в таборах для переміщених осіб. А 1949-го отримав згоду на еміґрацію до США й оселяється біля Нью-Йорка.
В Америці спершу працював фізично, потім аж до виходу на пенсію 1962 року — у проектному бюро. 1958-го став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність Василя Тютюнника, Марка Безручка й інших. Продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його праці «Влада» (1951), «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Проща» (1954), «Малоросійство» (1959), «Остання весна» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962 і 1966), «Серпень» (1964).
1962 року письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Маланюк і з колишньою дружиною Боґумілою, котра була щаслива його бачити. Невідомі йому люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися від арешту.
У своїх творах звертається до утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет сягає до витоків української державницької традиції князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем у двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме це протиставлення є для Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути гармонізований варязькою активністю й ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лише у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України чоловік виходить із конкретних історичних і географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час залишалася об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу нашого народу.
Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, котрий має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм і дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет і державотворець.
Водночас він — ніжний лірик, тонкий метафорист, у своїй поезії поєднує сувору аскетичність слова, здатність до сильних почувань із витонченою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або шкодує за втраченими почуттями.
Поетові довелося прожити 48 еміґраційних літ. Проте він усе ж уникнув Соловків чи Колими. Жив поза Україною, але з Україною в серці і в душі ніколи з нею не розлучався. Радість поетові приносила його творчість, якою хотів він підняти дух нації. У 1962-1966 рр. він упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, які побачили світ у видавництві «Гомін України» у Торонто. Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». Десятки статей у ній присвячені класичній літературі, митцям-еміґрантам, письменникам, навіть тим, хто жили в Радянській Україні.
Уже після смерті письменника побачила світ його збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972) та ряд інших творів. В радянський час ім’я Маланюка замовчувалося, якщо згадувалося, то в критичному значенні. Він помер 16 лютого 1968 року і похований в «Українському пантеоні» у Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерзі).
Ім’ям Євгена Маланюка назвали вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому, Дніпрі й інших містах України, у Львові є також площа Маланюка. В його рідному містечку Новоархангельську встановили погруддя поету. Ім’ям Євгена Маланюка назвали школу в с. Торговиця Новоархангельського району. Існує й літературна премія ім. Є. Маланюка, якою нагороджують талановитих літераторів.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...