Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 16, 2018

До 30-річчя від дня смерті письменниці Ольги Дучимінської

Автор:

|

Вересень 27, 2018

|

Рубрика:

До 30-річчя від дня смерті письменниці Ольги Дучимінської

Ольга-Олександра Василівна народилася 8 червня 1883 року в с. Миколаїв (тепер — Пустомити Львівської області) в сім’ї директора школи Василя Решетиловича та його дружини Броніслави з родини Литвинів. Ольга була першою дитиною в сім’ї. Молодші сестри Ярослава та Северина незабаром після народження померли від дизентерії. 1887-го Василя Решетиловича перевели працювати вчителем у с. Лопушна Бібрського повіту. 1888 року у подружжя народилась донька Володимира. 1892-го сім’я перебралася до села Хороброва Сокальського повіту, а потім до с. Кунин Жовківського повіту. Початкову освіту Ольга отримала вдома від батька. Продовжувала навчання в п’ятому класі жіночої виділової школи в місті Станіславові. Закінчити навчання там не вдалося, бо 1897 року помер батько. Як напівсирота Ольга опинилася під опікою маминого брата Йосипа-Мар’яна Литвина, катехита станіславських шкіл, котрий допоміг влаштувати дівчинку у школу сестер-василіянок у Яворові, де та закінчила восьмий клас. Там юнка захопилася літературною творчістю. Прочитавши деякі твори Ольги Кобилянської відважилася висловити про них свої думки у листі до «Буковинської орлиці». 1899-го Ольга переїхала до Перемишля, де продовжила навчання у вчительській семінарії. Під час навчання там Решитилович вступила до «Пласту» й активно працювала у молодіжному русі. 1902 року Ольга стала вчителькою та працювала на педагогічній ниві майже 30 літ — у с. Залозах Жовківського повіту (1902-1903), Бутинах Сокальського (1903-1904), Лисовичах (1904-1905), Задеревачі (1905-1906), Тяпчому (1906-1919, 1925-1930), Ценяві (1919-1925) Долинського повіту. У с. Кунин 1905-го Ольга вийшла заміж за Петра Дучимінського.
Разом із чоловіком учителювала у різних школах Жовківського повіту. Разом їх послали і на роботу до Задеревачу, а потім до Тяпчого Долинського повіту. У цей період у молодого подружжя народилося двоє синів, які дуже рано померли. 8 липня 1908 року в Дучимінських народилася донька, яку назвали Оксаною. 1914-го чоловік пішов на фронт. Пізніше воював у лавах Української галицької армії, але додому не повернувся. Жив і незабаром помер у Чехо-Словаччині. Крім учительства, Оля писала статті та рецензії і публікувала їх у журналі «Жіноча доля» (Коломия), разом із Н. Кобринською та К. Малицькою видавала серію «Жіноча бібліотека». Серед плеяди шанованих і визначних громадсько-культурних, суспільно-просвітницьких діячок духовного відродження України в Олі були її улюблені товаришки Уляна Кравченко, Ольга Рожкевич, Марійка Підгірянка й інші. У цьому чарівному вінку видатних жінок нев’янучою квіткою завжди сяяла Оля Дучимінська, котру всі любили і поважали. Саме з цих слів бібліотечні працівники розпочали свою розповідь про неї як про поетесу, прозаїка, літературного критика та публіциста.
Дебют Олі почався віршем «Послідні звуки», який опублікував І. Франко у газеті «Діло» (1905, 2 лютого), наступні — «Іронія долі» (ЛНВ, 1906, т. 34), «З весною» («Бджола», 1908). 1911-го вийшла перша (й єдина за життя поетеси) збірочка із п’ятнадцятьох віршів «Китиця незабудьків». Збірку уклав і написав передмову до неї Микола Венгжин. Книжечка дістала схвальні відгуки критиків О. Коваленка у Києві, І. Нечуя-Левицького в Катеринославі, Н. Кобринської, С. Чарнецького та В. Ющишина у Львові.
Ольга Дучимінська захоплювалася зарубіжною літературою, вона володіла шістьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, чеською, французькою (у такій послідовності подавала знання мов сама письменниця). Знання чужих мов уможливило займатися перекладами з чеської, німецької, російської мов на українську.
Крім літературної діяльності, Оля займалася феміністичним рухом. А під час визвольних змагань вона працювала у державному апараті ЗУНР (1918-1919). Фатальним для Дучимінської став 1949 рік. Тоді її заарештували як підозрювану в замаху на Ярослава Галана. Два роки невинну жінку мучили у комедійному слідстві і врешті засудили до 25-х років таборів.
Багато знущань і зневаг вона зазнала в сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. На зоні за клаптик паперу й олівець бранці грозив карцер. А вона просто хотіла писати в таборі вірші, якщо не було можливості записати, Дучимінська вивчала їх напам’ять і відтворила на папері, коли згодом вийшла на волю. Відбуваючи покарання в далекому непривітному чужому краю, Оля мала змогу познайомитися з колишніми санітарками, зв’язковими та розвідницями УПА, котрих схопив лютий ворог і запроторив у тюрми.
Щойно після смерті Сталіна настало певне політичне пом’якшення і 19 червня 1956-го справу Ольги Дучимінської переглянули. Термін скоротили до десяти років. 19 грудня 1958-го напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років, вона була до краю виснажена, заледве могла з трудом стояти на ногах. Думала, куди її податися, щоб доживати свого віку. Доводилося терпіти періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї всілякі ярлики. З співчуття її прийняла письменниця Ірина Вільде, якийсь час жила у Чернівцях у родини Кобилянських. Підтримувала дружні стосунки з І. Блажкевич, листувалася зі С. Вінчензом, перебувала під постійним наглядом спецслужб. Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях УСКТ. Зморену і хвору її відвідували однодумці, розраджували і допомагали матеріально.
4 грудня 1972 року в Мюнхені померла донька Оксана Дучимінська-Мигул. Її поховали на українському кладовищі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерзі).
Останні роки життя Ольга проживала у Мирослави Антонович, двоюрідної сестри Степана Бандери, котра опікувалася нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і там.
Постійно погрожували виселити, не давали згоди на прописку. Мізерну пенсію нарахували аж у Самборі — по неї їздила М. Антонович. В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші та видати збірку поезій. Не судилося. 24 вересня 1988-го, на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Похована на цвинтарі в Чукалівці біля Івано-Франківська.
Була реабілітована лише посмертно 1992-го, після відновлення Української держави. В пам’ять О. Дучимінської 1995 року у школі Пустомит відкрили її музей-кімнату та встановили меморіальну дошку; одну з вулиць у Коломиї назвали її ім’ям.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...