Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 11, 2018

До 180-річчя від дня народження та 100-ліття від дня смерті Івана Нечуя-Левицького

Автор:

|

Листопад 28, 2018

|

Рубрика:

До 180-річчя від дня народження та 100-ліття від дня смерті Івана Нечуя-Левицького

Івану Нечую-Левицькому довелося жити, коли наші селяни нарешті були звільнені від кріпацтва, але залишалися в неволі поляків і москалів. Він народився 25 листопада 1838 року в містечку Стеблеві (тепер — Корсунь-Шевченківського району на Черкащині). Батько письменника, о. Семен Левицький, був мало схожий на тодішніх попів. Не було в нього ні жадоби до грошей, ні пихи, ні зарозумілості у ставленні до простих людей. Він цікавився історією та фольклором рідного краю, мріяв про народну освіту та навіть організував у Стеблеві школу для селянських дітей, яку незабаром закрив місцевий поміщик.
З ранніх років свого життя Іван захоплювався фольклором, народною творчістю, його полонили українські народні пісні, з яких черпав натхнення для своєї літературної праці. В юному віці Іван ознайомився з «Кобзарем» Тараса Шевченка. «Ще як я був малим хлопцем, чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про нього, бо Кирилівка всього за двадцять верстов од Стеблева»,— згадував письменник.
Після здобуття початкової освіти Левицький у 1847-1865 рр. навчався в духовних закладах — Богуславській бурсі та Київській духовній семінарії. Не зовсім прихильно описує Левицький методи, якими виховували учнів. Неприхильно ставилися до української мови особливо, православна церква намагалася задушити серед молоді навіть найменші прояви живого чуття.
Семінарист Левицький захоплювався художньою літературою. Він із жадобою читав позичені в приватних бібліотеках або куплені на власні заощадження твори Гоголя, Салтикова-Щедріна та багатьох інших класиків світової літератури. Перша повість автора, «Дві московки», вийшла у львівській «Правді» 1868-го. Здобувши професію вчителя, Іван опинявся в різних місцях України і це дало йому змогу придивитися і пізнати життя українського народу. Жоден письменник до нього не змалював так широко всю картину народного горя та народної радості.
В той час царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювали широкі заходи з русифікації українського населення, забороняли книжки, навчання рідною мовою та діяльність українських культурних товариств.
Не маючи змоги друкувати свої твори на Наддніпрянщині, Нечуй-Левицький скористався допомогою Пантелеймона Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» свою статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. 1891-го у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він ще гостріше висловив свій протест проти гноблення українського народу царизмом.
Як реаліст орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і працював за таким принципом, щоб народний епос передавати в народному дусі. За півстоліття творчої діяльності автор написав понад 50 високохудожніх романів, повістей, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Хмари», як казав Іван Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й досі залишаються серед найкращих творів в українській літературі.
Крім повістей, Нечуй-Левицький писав і драматичні твори («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), розвідки наукового характеру («Світогляд українського народу») та видавав книжки для народної освіти. У своїх творах охоплював різні суспільні верстви в Україні, поневоленій Росією. Він показував жахливі картини життя кріпаків, заробітчан, трагічну долю жінок-солдаток, гнівні постаті народних месників, безпросвітну темряву в російській займанщині.
Нечуй-Левицький мав свої дивацтва. Любив часто ходити з парасолькою. Був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом і лягав спати завжди в той самий час, ніколи не пив алкоголю. Дуже не любив сперечатися: після того як доводилося з кимось сваритися, хворів по два тижні. Надзвичайно любив природу, сідав над річкою і обдумував свої твори.
До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити свої літературні праці. Останні дні провів у Дегтерівській богадільні, у так званому шпиталі для самотніх, де й помер без належного догляду 2 квітня 1918 року. Поховали письменника на Байковому цвинтарі в Києві.
Його ім’я письменника широко вшановане в Україні. 1993-го була заснована Літературно-мистецька премія ім. Івана Нечуя-Левицького. До 175-ліття від дня його народження встановили меморіальні дошки в Києві, Білій Церкві та Черкасах, іменем письменника названі вулиці в Києві, Львові, Черкасах, Полтаві, Білій Церкві, Чернігові, Харкові, Тернополі й інших містах. 1994-го постановою Кабінету Міністрів України ім’я письменника було присвоєне Богуславському педагогічному училищу, а 2012 року Верховна Рада України прийняла рішення про спорудження пам’ятників Івану Нечую-Левицькому в Києві та Черкасах. 25 листопада ц. р. на державному рівні в Україні відзначили 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...