Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

До 160-річчя від дня народження Панаса Саксаганського

Автор:

|

Травень 15, 2019

|

Рубрика:

До 160-річчя від дня народження Панаса Саксаганського
Панас Саксаганський

Перший професійний український театр було відкрили 1882 року в Єлисаветграді, тоді ж український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський. До феноменальних театральних діячів належить і Панас Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич). Він народився 27 травня 1859-го у селі Кам’яно-Костувате, з’явившись на світ у найвидатнішій театральній родині херсонського землевласника Карпа Тобілевича. У родині було шестеро дітей, четверо з яких стали зірками театру: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і Панас (Саксаганський). Спершу Панас закінчив Бобринецьку повітову школу. Саме там він влаштовував аматорські вистави.
1877 року закінчив Єлисаветградське земське реальне училище. Сидів за однією партою з Євгеном Чикаленком. У тому ж класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського. Саме у Єлисаветграді юнак розпочав сценічну діяльність в аматорському гуртку під орудою Марка Кропивницького.
1878-го потрапив на військову службу до Одеської юнкерської школи. Служив у 58-му Празькому піхотному полку, що базувався у Миколаєві. Покинувши військову службу, вступив до української трупи М. Старицького. Під час гастролей в Петербурзі Саксаганського запросили на імператорську сцену, але актор відмовився. Починаючи з 1890 року Саксаганський разом із братом Іваном (сценічне ім’я — Карпенко Карий) очолював різні мистецькі колективи. В Києві виступав в українських трупах Т. Колісниченка та Ф. Свєтлова, я яких виступала й Марія Заньковецька.
Незабаром Панас Саксаганський очолив державний народний театр у Києві, де поставив п’єсу «Розбійник» Шиллера, в якій зіграв роль Франца Моора. Вершину театральної майстерності досяг у комедії «Сватання на Гончарівці» роллю Стецька Шельменка. Досконало також у Миколаївському театрі грав роль Возного у «Наталці Полтавці». Впродовж кількох десятиліть талановитий актор грав різні ролі у різних трупах. Його здатність до перевтілень була леґендарною. Він міг в одному акті грати романтичного молодого хлопця, а в другому — старого п’яницю-кухаря. Виконав майже сто ролей.
Троє братів Тобілевичів об’єдналися в одну театральну трупу 1900-го й грали разом. 1907 року Миколі Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. До репертуару підібрав такі знамениті твори, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда». Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. В той час Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не лише репертуаром, але й доступності для глядачів. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.
Уперше діяльність театрального «Товариства» глибоко осмислив великий український письменник І. Франко. У серії статей, надрукованих у «Літературно-науковому віснику», він виступив із рішучою підтримкою «Товариства». Багато уваги він приділяв акторській праці Панаса Саксаганського.
Панас вражав своєю дивовижною наполегливістю в роботі над образом і сам створив цілу систему попередньої підготовчої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкриттю задуму автора та над ідеєю твору. Невтомна праця Саксаганського свідчить про його виняткову ерудицію з питань історії і теорії мистецтва, особливо про глибокі знання з питань розвитку суспільного життя. До кожної новою ролі Панас Карпович переконувався, що тісний зв’язок із життям народу, вивчення людей, їхніх різноманітних характерів є тим міцним ґрунтом, цілющим джерелом, з якого митець повинен черпати засоби сценічної виразності. Він вважав, що актор не повинен нехтувати й творчим досвідом своїх попередників, навпаки, зобов’язаний постійно вивчати і використовувати доробок своїх учителів. «Я все більше переконувався, що діло залежить від праці, що в праці криється талант». Це особливо позначилося на ролі Бориса («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), виконання якої високо оцінив автор п’єси. Панас був у своїх ролях вимогливим і найчастіше був невдоволений непомітними деталями в грі. Він казав, що актор мусить докладно стежити за кожним своїм кроком на сцені театру.
Невдоволення актора виникало надзвичайну вимогливість до себе і до драматургічного матеріалу. Микола Синельников, котрий багато років спостерігав гру Панаса Карповича, писав, що бачити Панаса Саксаганського на сцені, навіть у незначній за ролі, було великою радістю і справжньою насолодою. Наприклад у «Наталці Полтавці» Саксаганський грав дві ролі — возного і виборного. Здавалося б, що після Карпенко-Карого і Кропивницького, котрі створювали колоритний образ поважної, статечної літньої людини з дуже природною та переконливою канцелярською мовою, Саксаганському залишалося лише використати їхній досвід. Та Панасу цього було замало. Він узявся шукати нових засобів сценічного втілення образу Тетерваковського і знайшов, як його представити так, як ніхто інший цього не був в силі зробити.
На сцені він творив шедевр акторської майстерності — образ Шпоньки у водевілі М. Старицького «Як ковбаса та чарка». Актор яскраво та колоритно передавав риси збіднілого поміщика, у якого від дворянства залишилася одна згадка та панський ґонор: старий, голомозий, із хитрими очима, беззубий панок, кирпатий, охочий до чарки, розмовляє надтріснутим тенорком.
Або взяти описи про гру Стецька з комедії «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, котрого блискуче зіграв М. Кропивницький. Наслідуючи традиції свого вчителя, Панас Карпович у цій ролі намагався все ж створити щось своє, відмінне. Він виробив цілком природну для придуркуватої людини мову: прикладав кінчик язика до лівої щоки і, не відриваючи його, вимовляв слова. Хода Стецька також була особливою. Все це актор робив тонко, правдоподібно, без грубого шаржу.
До значних ролей комедійного репертуару, створених П. Саксаганським, належить також і роль Голохвастого з комедії «За двома зайцями» М. Старицького, бо завдяки його виконанню ця вистава міцно і надовго утвердилася на сцені українського театру. Як тонкий ювелір, він відшліфував кожну деталь у характері цього хвалькуватого перукаря з Подолу. Удавана освіченість була зерном образу Голохвастого: П. Саксаганський вірогідно демонстрував словесну нісенітницю.
Як же феноменально він грав такі ролі, як Мартин Боруля («Мартин Боруля»), Копач («Сто тисяч»), Харко Ледачий («Паливода»), Голохвастий («За двома зайцями»), Возний («Наталка-Полтавка»), Кабиця («Чорноморці»), Карась («Запорожець за Дунаєм»), Шпонька («Як ковбаса та чарка»), Цокуль («Наймичка»), Феноген («Хазяїн»), Іван («Суєта»), Іван Непокритий («Дай серцю волю»), Потоцький, Гнат Голий («Сава Чалий»), Тарас («Бондарівна»), Богун («Богдан Хмельницький»), Гнат («Безталанна»), Юліан («Лиха іскра»), Франц Моор («Розбійники»), Шельменко («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-донщик»). І кожна з цих ролей — вершина акторського мистецтва. За свідченнями сучасників, цей корифей українського театру ніде не переступав межі художності, ніде не опускався до загравання з публікою, до зовнішніх ефектів, які б порушували «логіку образу».
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли влада закрила не лише театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні. Лише після 1917-го стало можливим розпочати працю й об’єктивні систематичні дослідження історії українського театру. Та більшовики не давали Тобілевичам творити свій театр, боялися, що колективи під їхнім керівництвом можуть заважати їхній радянській ідеології. 1918 року Панас Саксаганський очолив Державний народний театр, який мав завдання ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар.
Зусиллями театрознавців 1920-х рр. було намічено головні магістралі й методику досліджень, одне з першочергових завдань — вивчення театру корифеїв. Наприкінці 1920-х майже водночас вийшли у світ два видання п’єс І. Карпенка-Карого.
Радянська влада щедро відзначила самовіддану працю П. Саксаганського: 1924 року йому присвоїли почесне звання Герой праці, 1925-го — народний артист республіки, а 1935 року нагородили орденом Трудового червоного прапора.
Перу П. Саксаганського належать комедії «Лицеміри», «Шантрапа», переклади творів зарубіжних письменників, мемуари «По шляху життя» (1935), «Думки про театр» (1935), «Моя робота над роллю» (1937) та інші. Останні роки великий артист займався літературою, сам писати не міг — диктував. Помер П. Саксаганський на 81-му році життя 17 вересня 1940-го у Києві, похований на Байковому кладовищі. У с. Кам’яно-Костувате створили меморіальний музей мистця.
А 14 травня ц. р. Національний банк України випустив в обіг пам’ятну монету номіналом 2 грн, присвячену Панасу Саксаганському. На аверсі монети розміщений малий Державний Герб України, під яким вертикальний напис УКРАЇНА; у центрі — стилізована композиція: улюблене крісло Саксаганського, на якому лежить капелюх, ліворуч від крісла — абрис актора, котрий тримає у руці маску, праворуч — театральна завіса; унизу написи: 2019/2 гривні та логотип Банкнотно-монетного двору Національного банку України. На реверсі монети зображена стилізована композиція, яка символізує вислів актора: «Кожна людина хоче здаватися не тим, чим вона є» (П. Саксаганський «По шляху життя»): абрис актора, котрий у руці тримає маску з обличчям, що символізує його талант перевтілення; ліворуч — театральна завіса; праворуч — роки його життя 1859/1940 і напис Панас Саксаганський.

Ярослав Стех


Пам’ятна монета

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...