Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 21, 2018

До 150-річчя уродин Людмили Черняхівської

Автор:

|

Серпень 30, 2018

|

Рубрика:

До 150-річчя уродин Людмили Черняхівської

В історію європейської літератури вагомий внесок зробила й ціла плеяда українських жінок-письменниць. Серед них згадуємо ім’я Людмили Старицької-Черняхівської. Вона народилася 29 серпня 1868-го в Києві в родині відомого письменника, драматурга, громадського діяча Михайла Старицького та Софії Лисенко, рідної сестри композитора Миколи Лисенка. Крім домашнього навчання, Людмила здобувала освіту в пансіоні Криницької, навчалася в одній із кращих приватних жіночих гімназій Києва Ващенка-Захарченка.
Ще в дитинстві вона склала свої перші казочки та вірші для молодшої сестри. А в 15 років Людмила вже писала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила нарис «За Україну». Родина Старицьких була осередком українського духу Наддніпрянщини, тут не згасала національна ідея, пам’ять про славетне минуле українського народу, його побут, звичаї, панувала особлива літературна атмосфера, звучала співоча українська мова. Бували тут громадські діячі О. Русов, М. Драгоманов, П. Чубинський. Людмила постійно спілкувалася з В. Антоновичем, М. Садовським, М. Кропивницьким, П. Житецьким, М. Заньковецькою.
1887-го львівський альманах «Перший вінок» опублікував поезію дівчини «Панахида», присвячену Т. Шевченкові. Тут уперше надрукувала свої вірші й Леся Українка. Рання поезія Л. Старицької привернула до себе увагу критики, схвально про неї відгукнулися П. Куліш та І. Франко. У 1888-1893 рр. поетеса брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». У гостинній господі М. Лисенка постійно збиралися О. Пчілка, В. Самійленко, Леся Українка, М. Славинський, М. Обачний, Г. Григоренко. О. Черняхівський. Крім оригінальних творів, гуртківці перекладали шедеври світової літератури українською, зокрема, Данте, Мольєра, Беранже, Гейне, Ґете, Шіллера, Андерсена й інших.
Людмила опублікувала низку оповідань і статей російською мовою в «Русском богатстве», «Русской мысли», «Киевской старине». Її ранні твори друкувалися в «Правді» («Перед бурею»), «Дзвінку» («Пожежа», «Ледащо», «Три вечори»), «Зорі» («Мрія»), в альманаху «Складка» («Три друга»). В цей період Людмила стає учасницею театру корифеїв, театру самого М. Старицького, була серед організаторів, учасників гуртків театрального аматорства Наддніпрянщини. Вона організовує аматорські гуртки, пише для них ліричну драму «Сафо», одну з найкращих своїх драм «Аппій Клавдій».
Поезію Л. Старицької представив І. Франко в антології «Акорди» та С. Єфремов в «Українській музі». Зі заснуванням 1895 року у Києві Літературно-артистичного товариства Л. Старицька входить до його правління, допомагає організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. Людмила брала активну участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця в Києві та Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
27 січня 1896-го Л. Старицька виходить заміж за київського лікаря Олександра Черняхівського. Згодом він стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською. Він дуже національно свідомим українським патріотом. 1900 року в сім’ї народилася донька Вероніка, яка згодом стала батьківською гордістю і своєю природною вродою чарувала оточення.
В цей час мати Вероніки займалася театральним мистецтвом. Вона написала один із найперших нарисів із історії нового українського театру «Двадцять п’ять років українського театру». Разом із батьком Людмила створила трилогію «Богдан Хмельницький», історичні твори «Останні шуліки», «Червоний диявол», а також широко відомі «Останні орли», «Розбійник Кармалюк» і мало знані «Руїну», «Молодість Мазепи» тощо. У цей важкий період почав діяти «Валуївський указ», який забороняв розвиток української мови, стверджуючи, що української літератури «не було, немає і бути не може». В цей жахливий час українська земля народила вірних захисників мови та літератури. Саме у цей час Людмила пише п’єси «Крила», «Останній сніп», «Милость Божа», «Іван Мазепа», «Декабристи», «Червоний півень», «Тихий вечір» і повість «Діамантовий перстень».
Ці п’єси мали велику популярність і дуже зацікавили глядачів, хоча цензура й часто забороняла їх ставити. Людмила також писала цінні спогади, нариси про І. Франка, Лесю Українку, Б. Грінченка, А. Кримського, М. Коцюбинського, рецензії на твори М. Рильського, О. Пчілки, О. Левицького, С. Черкасенка, Л. Яновської. Вона — один з організаторів вшанування М. Лисенка й О. Пчілки, святкування 100-річчя Т. Шевченка.
Під час революційних подій 1905-го Л. Старицька-Черняхівська брала учать у мітинґах і демонстраціях, засіданнях політичних гуртків, де виголошувала цінні доповіді. Згодом вона входить до Української демократично-радикальної партії, а потім — Товариства українських поступовців. Після смерті М. Лисенка Л. Старицька-Черняхівська керувала роботою київського літературно-мистецького клубу «Родина», плідно співпрацювала з галицькими літературними періодичними виданнями «Зоря», «ЛНВ», «Життя і слово», й одночасно друкувала свої праці у київській газеті «Рада».
Під час Першої світової війни Людмила Михайлівна працювала в товаристві допомоги біженцям «Юг России», була сестрою милосердя у шпиталі, організовувала дитячі притулки для сиріт. Це була енергійна жінка, котра відзначалася великою працездатністю. У листопаді 1916-го їздила в Сибір і Поволжя, де шукала висланих туди галичан та допомагала їм матеріально. Повертаючись назад, до Києва, опинившись у Москві вона зустрічалася з інтернованими М. Грушевським і В. Винниченком, нелегально зустрічалася з українською громадою в редакції «Украинской жизни». З моменту створення Центральної Ради Л. Старицька-Черняхівська стала її членом, а в квітні 1917 року увійшла й до Малої Ради.
Брала найактивнішу участь у створенні українських установ, підготовці різних постанов, розпоряджень і відозв Центральної Ради, проголошенні її перших універсалів. У травні 1917-го Людмила стояла біля витоків Товариства (комітету) «Українського національного театру» і входила до складу його президії. В часи Української держави П. Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стала співзасновницею та заступником голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському.
У 1920-х рр. переклала лібрето опер «Аїда», «Ріґолетто», «Фауст», «Чіо-Чіо-Сан» і твори зарубіжної класики. Багато сил та енергії віддала театральній справі: започатковувала нові трупи, очолювала Драматичну секцію Дніпросоюзу, займалася режисурою.
Не залишала й своєї письменницької діяльності. Створили знамениту п’єсу «За двома зайцями», дія якої відбувається в період НЕПу. Під впливом листування з Д. Яворницьким написала сценарій про руйнування Запорозької січі. Багато працювала в бібліотеці ВУАН. Входила у літературну спілку «Гроно».
В 1930-х рр. письменниця й її рідні зазнають гонінь і переслідувань із боку більшовицького режиму. 1929-го Людмилу й її чоловіка заарештували і звинуватили в приналежності до вигаданої Спілки визволення України (СВУ). Під час слідства та на процесі Людмила гордо відстоювала гідність української свідомої письменниці. Це було за два роки до Голодомору та за сім — до вакханалії репресій 1937-1938-х, в яких більшовицькі потвори поклали в землю десятки тисяч найвизначніших діячів України. На процесі Людмила заявила катам: «Так, я працювала для здійснення Української держави, не приховую і заявляю відкрито, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, а навпаки відстали від Європи».
У квітні Людмилі й її чоловікові винесли вироки — по п’ять років ув’язнення і ще три — позбавлення прав. Згодом частково вирок послабили і подружжя заслали до Сталіно — теперішнього Донецька. Там Черняхівський організував медичну допомогу, зокрема став одним зі засновників медичного інституту.
Та 8 січня 1938 року заарештували єдину їхню доньку — письменницю та перекладачку Вероніку Черняхівську. Як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена її звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини. Батько не витримав цього удару і незабаром помер від горя. Мати писала листи на захист до Сталіна, намагаючись врятувати доньку, але без результату. Відтак посилала харчові пачки в’язям. 22 вересня 1938-го Вероніку Черняхівську за постановою трійки при Київському НКВС розстріляли. За чутками, перед убивством п’яні енкаведисти її зґвалтували.
Після цього Людмила жила в Києві, вона надзвичайно любила це місто і в темному одязі її можна було зустріти над Дніпром в глибоких роздумах. 20 липня 1941 року, коли під стінами Києва вже точилися бої з німцями, в квартиру Людмили Черняхівської увірвалися співробітники НКВС, провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Там її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання досі невідомі. У серпні 1989-го Людмилу Михайлівну разом із іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...