Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 16, 2018

До 125-річчя від дня смерті Івана Манджури

Автор:

|

Жовтень 24, 2018

|

Рубрика:

До 125-річчя від дня смерті Івана Манджури

Це чи не найпомітніша постать в українській поезії останньої третини ХІХ ст. Його творчість цікава передусім створенням у ній відносно цілісного образу героя, не розщепленого за групами жанрів чи темами. Іван Манжура народився 20 жовтня 1851 року в Харкові в сім’ї дрібного чиновника. Після смерті матері, коли хлопчику було п’ять літ, родина роками поневірялася містами та селами Катеринославщини і Харківщини. Щойно 1865-го Іваном заопікувалася його рідна тітка по матері — дружина відомого українського вченого Олександра Потебні. Іван із трудом і перервами закінчив в Харкові гімназію.
У 1870-1872 рр. Манжура — вільний слухач Харківського ветеринарного інституту, був виключений звідти як «неблагонадійний», втративши право вступу до іншого вищого навчального закладу. Відтоді живе на Катеринославщині — то в самому губернському місті, то в навколишніх селах, перебивається різними роботами. Постійні мандри зводять його з представниками різних верств, що дає змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа. 1876 року Манжура добровольцем бере участь у російсько-турецькій війні; з місця бойових дій, що велися у Сербії, повертається пораненим. Серед занять чоловіка, які давали хоч якийсь заробіток, на перший план виходить журналістська праця.
На час поетичного дебюту в катеринославській газеті «Степь» у середині 1885-го Манжура уже є фаховим, відомим у культурних і наукових колах фольклористом та етнографом. Незабаром він налагоджує зв’язки з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень і казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів публікують на сторінках тогочасних періодичних видань «Киевская старина», «Степь», «Этнографическое обозрение». Тоді ж його обирають дійсним членом Історико-філологічного товариства при Харківському університеті.
З того часу Іван активно листувався з Олександром Потебнею. Пізніше останній написав про Манжуру як про одного з найталановитіших українських поетів, оригінального фольклориста. Саме Потебня редагував і вірші, і фольклорні записи Івана, надсилав йому необхідні для роботи книги. Фактично, вчений утримував мандрівного поета матеріально і без його допомоги ім’я Манжури було б невідомим в Україні.
У 1878-1879 рр. автор друкує в «Русской старине» леґенди «Магнус, король шведський», «Стеньки Разина сынок», «Осада Смоленська», «Взятие Хотина». Значну кількість фольклорно-етнографічних матеріалів публікує в «Киевкой старине». Записи, зроблені Манжурою, увійшли в фольклористичні збірки «Исторические песни малорусского народа» (1875), «Малорусские народные предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.» (1883, 1885), до впорядкування й видання яких був причетний М. Драгоманов.
За півтора десятка літ Манжура здійснив у пошуках зразків народної словесності численні мандрівки, переважно пішки сходивши Катеринославщину, Харківщину та Полтавщину. У катеринославській газеті «Степь» він публікує вірш «Босяцька пісня», у 1885-1886 рр. — вірші «На пасіці», «На шляху», «Лелії», «26 лютого», «Веснянка», «Моїм судцям», «Нива».
Про Манжуру як фольклориста й етнографа захоплено відгукувалися І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов, М. Янчук, П. Шейн, Ф. Колесса. Його поетична збірка «Степові думи та співи» побачила світ у Петербурзі 1889 року. За кілька років до своєї смерті він встигає написати ще більше півсотні ліричних творів, у яких випробовує нові цікаві мотиви, пробує з них укласти збірку «Над Дніпром» (залишилася невиданою).
Упродовж життя, переважно за народними мотивами, поет пише гуморески та дотепні віршові оповідання казкового типу, уклавши 1888 року з них (також за життя не видану). У спадщині поета залишились й більші за обсягом «Трьомсин-богатир», «Іван Голик» і «Казка про хитрого лисовина».
У 1880-1890-ті рр. Манжура опинився у центрі українського культурного життя Катеринослава. Серед творчої інтелігенції, яка об’єдналася навколо літературно-громадської газети з поетичною назвою «Степь» (О. Єгоров, М. Биков, Я. Новицький, Г. Залюбовський, І. Акінфієв) високо цінувався поетичний талант автора. Належав він до когорти українських патріотів. У своїй творчості вживав псевдоніми, між іншим підписував Іван Калічка та Сковородинець. А московсько-шовіністичний Цензор червоним олівцем викреслював цілі абзаци, де мова йшла про історичне минуле України та такі слова, як «запорожець», «козак», «січ» та інші патріотичні думки було категорично заборонено друкувати.
Він приятелював із українським письменником Олександром Кониським, драматургом Марком Кропивницьким, акторами М. Садовським і М. Заньковецькою й іншими. Перекладав російських поетів М. Некрасова, Я. Полонського, письменника Льва Толстого, німецьких поетів Гайне і Ґете. Російською переклав українські народні казки «Хромая уточка», «Как лисичка на базаре побывала», «Лисичка и дятел» тощо. 1891 року став дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті.
Значна частина великої фольклорної спадщини Манжури залишається невідомою. Його матеріали зосереджені в архівосховищах Києва, а великий збірник Манжури й досі зберігається за кордоном, у Санкт-Петербурзі, у відділенні Архіву Російської академії наук. Розлоге видання пісень у записах Манжури видали в часи російсько-більшовицької окупації України — 1930-го, 1950-го, 1955-го, 1961-го і 1972 року в Києві за редакцією І. Айзенштока, М. Бернштейна й І. Березовського. Унікальним є видання «Казки для молодшого шкільного віку» (К.: Молодь, 1958), ілюстрації до якого виконав художник Олександр Лопухов. Також окремим виданням вийшли твори Манжури у видавництві «Музична Україна» (1974). За два роки до цього біографічну повість про вченого видав В. Заремба (1972).
Багаті за змістом, високохудожні за формою записи Манжури з теренів Слобідської України та колишніх територій Війська Запорізького Низового дала змогу низці вчених з’ясувати специфіку крайової народної культури України.
Помер Іван Іванович Манжура 15 травня 1893 року в Катеринославі. Самотній, хворий, переслідуваний поліцією. Незадовго до смерті скаржився своєму катеринославському товаришу М. Бикову на нужду, нестатки і за національні переслідування. Поховали поета як невідому особу на Севастопольському кладовищі. Некролог про вченого написав і розмістив у журналі «Киевская старина» славетний етнограф Микола Сумцов. Відомо, що пам’ятник-кенотаф І. Манжурі був установлений 1970-го у Севастопольському парку, на території колишнього кладовища, місце обрали довільно, а 1993 року на стіні однієї з найстаріших книгарень Катеринослава-Дніпропетровська, яку відвідував І. Манжура за свого життя, помістили пропам’ятну дошку з горельєфом.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...