Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 22, 2018

До 125-річчя уродин композитора Володимира Грудина

Автор:

|

Березень 29, 2018

|

Рубрика:

До 125-річчя уродин композитора Володимира Грудина

Якось композитор Ігор Соневицький поскаржився своєму колезі Володимиру Грудину, що до нього не приходить муза. На що той сердито відповів: «Про яку музу кажете? Головне — самодисципліна. Я встаю ранком і знаю, що маю написати не менше за 5-6 сторінок музичного тексту. Оце й є моя муза! І ви мусите дотримуватися цього».
Хоч за віком останній належав до старшої генерації уславлених українських діячів музичного мистецтва, за своїм творчим запалом і потенціалом він до останніх днів свого життя залишався юним. Особливо в процесі творчості, для якого в нього ніколи не було вихідних днів, поганого настрою чи несприятливої погоди.
Володимир Володимирович Грудин народився 8 січня 1893 року в Києві. По батьківській лінії він походив із роду французьких аристократів. Його мати була піаністкою. Батько — хоч і лікар за професією, але також був закоханий у музику й достатньо добре грав на фортепіано. У Володі музичні здібності проявилися ще в трирічному віці. Уже тоді він міг годинами слухати мамину гру не рухаючись, аби не переривати виконання музичного твору, а інколи й сам, бувало, підходив до фортепіано та підбирав надумані мелодії.
Шляхетність і висока культура поведінки передалися й Володимиру. Як це не дивно, але серйозно навчатися музики він почав лише в дев’ятирічному віці. Вочевидь, батьки чекали, коли син підросте, набереться сил і самостійно вирішить, чим йому займатися. Так воно й вийшло. А коли хлопцеві виповнилося 15 літ, він став писати музику, твори для фортепіано. І хоч у них ще явно відчувався вплив композитора А. Скрябіна, ці перші здобутки позитивно оцінили вчителі А. Химиченко та Е. Риб.
По закінченні музичної школи Грудин вступив до Київської консерваторії, де навчався гри на фортепіано у Сергія Тарновського, а композиції — у славетного Рейнгольда Ґлієра. Щоправда, на відміну від класичного стилю музики свого вчителя, Володимир захопився творчістю імпресіоністів — Дебюссі, Равеля, Де Фалья, Деліуса, Стравинського, Прокоф’єва, Бартока. А невдовзі в нього виробився свій власний стиль творчості, який на основі імпресіонізму, політональності, навіть певною мірою декадансу, наповнився власними відтінками витонченості та елегантності. Його твори ставали дедалі виразнішими, яскравішими та характернішими. За формою вони ще явно «дихали» епохою глибокого романтизму ХІХ ст., проте слухацька аудиторія таку музику сприймала природно й захоплювалася.
Закінчивши навчання в Києві, Володимир продовжив його в Одесі, у класі оперного дириґування проф. Йосифа Прібіка. Досвідчений педагог із розумінням поставився до бажання молодого музики стати оперним дириґентом і залучив його до практики в Одеському театрі опери та балету, доручивши дириґування оперою «Травіата» Верді. Однак, це захоплення лише частково прижилося в душі молодого композитора, бо прерогативою залишилася творчість. 1921 року Грудин закінчує Одеську консерваторію й залишається там на посаді викладача фортепіано, теорії музики та композиції.
Гарною була Одеса, але хлопця знову потягнуло до рідного Києва, де йому запропонували посаду в консерваторії. Тут і почалося його становлення як композитора. Незабаром в театрі Київської опери прозвучали написані ним уривки з балету «Алла в дзеркалі», написаного за казкою Льюїса Керрола та одна з його симфонічних поем.
1924-го побачила світ його збірка фортепіанних творів. Особливо плідними для композитора були 1930-ті рр. За цей час його творча скарбниця поповнилася романсами на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, О. Пушкіна, О. Олеся, симфонією № 1, концертом для фортепіано в супроводі великого симфонічного оркестру, поемою «Сон» (на сл. Т. Шевченка) для симфонічного оркестру з баритоновим соло, сюїтою на білоруські теми, струнним квартетом, кількома сонатами, поемами «Екзотична», «Весняна», «Осіння», «Танок-каприз», музикою до вистави «Іспанія», кінофільму «Загибель ескадри», мультфільму «Зарозуміле курча» тощо.
У рідному місті мистця й застала війна. Тут же він перебув у час німецької окупації, а навесні 1943-го вирушив на Захід, виступаючи зі сольними концертами у Львові, Празі, Брно та Парижі. 1949 року композитор еміґрував до США, де працював викладачем теоретичних дисциплін у щойно організованого в Нью-Йорку Романом Савицьким Українському музичному інституті (УМІ).
Розповідаючи про цей навчальний заклад, варто нагадати, що роботу в ньому було налагоджено професійно. Студентів розподіляли на чотири групи, залежно від віку. До першої належали ті, що вивчали музичну грамоту та сольфеджіо. Цю групу вів Іван Недільський. Учні віком 10-13 років вивчали сольфеджіо й теорію. Куратором цієї групи був Ігор Соневицький. А Володимир Грудин провадив навчання у двох старших групах, учні яких вивчали сольфеджіо, гармонію та контрапункт. Інститут мав філії в Пассейку, Честері, Ньюарку, Елізабеті та Філадельфії. Загалом в інституті навчалося біля 200 студентів.
Але не лише педагогічній діяльності присвячував свій час композитор. Він виступав як піаніст із сольними концертами та був учасником камерного тріо, де його партнерами були скрипаль Володимир Цісик і віолончеліст Іван Недільський. В організованих ними концертах часто брали участь й інші мистці, зокрема, у концерті, що відбувся 7 грудня 1952-го в Літературно-мистецькому клубі Нью-Йорка, присвяченому 110-річчю від дня народження М. Лисенка, виступали відомий героїчний тенор Михайло Голинський, піаніст Вадим Кіпа та співаки Осип Стецура й Клавдія Таранова. Пам’ятним для любителів камерної музики залишився концерт, який відбувся 14 травня 1955 року в залі Ірвінґ-гай-скул у Нью-Йорку, де, крім «Прелюдії й токати» та «Екзотичної поеми і капрису» експресивно виконаних Грудиним, прозвучали його тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі, соната для скрипки й фортепіано (виконував В. Цісик), а також пісні та романси «Чому не смієшся ніколи» на слова Івана Франка, «Ти не прийшла в вечірній час» Олександра Олеся, «Сон» Б. Богданівського, «Японський романс» Цураюкі, «Мімоза» Хірамазо й українська народна пісня «Ой, на горі калинонька». Цей концерт, як писалося в українській пресі, відзначався «високою музичною культурою й позначеною елегантністю».
Великим досягненням на ниві творчості був його авторський концерт в «Карнеґі-голі», що відбувся 22 лютого 1958-го, в якому, крім автора, взяли участь Володимир Цісик і сопрано Зоя Лавришко. Цей виступ, як стверджував Ігор Соневицький, подарував українському й американському шанувальнику музики можливість познайомитися з творчим обличчям композитора та його найкращими здобутками фортепіанної, скрипкової та вокальної музики.
Постійними виконавцями творів В. Грудина були скрипалі В. Цісик, Р. Венке, піаністи Р. Савицький, В. Кіпа, Д. Гординська-Каранович, Люба Жук, співаки Г. Шерей, М. Кокольська, М. Мінський. Пісні «Мімоза», «Ти не прийшла в вечірній час» «Гей, волошин», «Царство лотоса й вина» чудово виконувала улюблена співачка композитора Марія Ясінська-Мурована.
В УМІ часто відбувалися звітні концерти викладачів та їх кращих студентів. Цю новацію композитор підтримував безпосередньою участю. Про авторський концерт Грудина, який відбувся 31 січня 1971 року в Ірвінґтоні, схвально відгукнулася як українська, так і американська преса.
Крім процесу музичної творчості композитор захоплювався музичною критикою. Його дописи часто друкували в газеті «Свобода», зокрема: «Вечір струнного оркестру ім. Н. Нижанківського», «Концерт Дарії Каранович-Гординської», «Концерт скрипаля В. Цісика», «Оперний ансамбль Клавдії Таранової», рецензії на виступи видатної віолончелістки Христі Колесси, співачки Ганни Шерей тощо. Композитор був знавцем японського фольклору.
На відміну від модерного напрямку творчості, в особистому житті Грудин завжди дотримувався суто консервативних звичок. І хоча мав надзвичайно милу та гарну дружину, на концерти та зустрічі приходив сам. Найближчим його приятелем також був композитор і також киянин Вадим Кіпа. Вийшовши на заслужений відпочинок Володимир жив у Трентоні.
1975-го, після смерті дружини, оселився в пансіоні для людей похилого віку «Вознесіння» у Філадельфії. Там у нього була окрема кімната з усіма вигодами. Туди ж перевіз і своє стареньке фортепіано. Його сусідом був композитор Мирон Федорів, із котрим він приятелював. Тут прожив п’ять останніх років свого життя. Майже до кінця днів своїх Грудин продовжував писати музику. З останніх творів слід назвати сюїту для симфонічного оркестру, три концерти для фортепіано з оркестром, «Капріччіо ля Данца», «Дитячу сюїту для ф-но». Досі залишаються популярними його пісні «Ти не прийшла», «Короткі ночі», «Серенада Донкіхота», «Листи до поета», «Ой, діброво, темний гаю», «Чому не смієшся?», «Сон», «Озеро спить» «В альбом», обробки народних пісень «Рута-м’ята», «Верховина», «Ой на горі калина» й інші. Музичні твори композитора були різноплановими: то близькими до народних, то помірковано-модерними з тяжінням до імпресіоністичного романтизму.
Незадовго до смерті Грудин мав проблеми пам’яттю, але все ще відчувалася його шляхетність і висока культура. Там його й застала невмолима смерть. Володимир Грудин помер 14 листопада 1980 року. Прах мистця поховано на українському кладовищі св. Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку.
«Це була людина, котра жила не в тому часі, у якому знаходилася, писав про композитора Альберт Кіпа. — У нього був свій власний відлік, де він завжди мав залишатися професором із властивим його духові та манерам світом. Композитор завжди пишався тим, що був учнем Рейнгольда Ґлієра та вчителем Юрія Фіали».
І зараз твори Володимира Грудина часто звучать у музичних школах і консерваторіях України, а найчастіше — з альбому «Українська фортепіанна музика», виданого в Києві 2006 року.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...