Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 12, 2017

До 120-ліття народження Костянтина Бульдина

Автор:

|

Червень 01, 2017

|

Рубрика:

До 120-ліття народження Костянтина Бульдина

Костянтин Бульдин. Проект пам’ятника Т. Шевченкові у Каневі на могилі, 1930 р.

Костянтин Петрович Бульдин був малярем, письменником, майстром фольклору, бо ж йому належить авторство всяких анекдотів, селянських оповідок і дошкульних політичних анекдотів антисовєтського характеру.
Він народився 2 червня 1897 року в Києві (за іншими даними — на Чернігівщині). У свого вітчима, батька багатьох дітей, Кость був найстаршим, то ж не диво, що від злиденного життя він пішов на фронт добровольцем. Йому тоді минуло щойно 17 літ. Під час бойових операцій 1914-го був поранений, і відступаючи з петлюрівськими військами, потрапив до австрійського полону. У таборах для полонених українців студіював образотворче мистецтво. Малярство вивчав у проф. Павла Балицького, пізніше розстріляного більшовиками. У таких таборах, як «Талергоф» (Австрія) та «Раштадт» (Німеччина), опинилися чимало українських полонених і австрійська та німецька влади дозволили відкривати в них школи та майстерні. Наприкінці вересня 1915 року до «Раштадту» виїхав із Мюнхену відомий скульптор Михайло Паращук, аби там навчати полонених. Один із корпусів табору став школою.
3 березня 1918-го раштадтський табір закрили, а багатьох полонених відправили на батьківщину. Кость Бульдин потрапив до Мюнхену, де короткий час студіював скульптурне мистецтво. 1923 року він повернувся в Україну, приховуючи своє життя на еміґрації. Маючи можливість проживати в Києві, далі продовжував вивчати скульптурне мистецтво у Художньому інституті у Бернарда Кратка й Івана Севери, котрий 1926-го повернувся до Радянської України, а малярства — у Євгена Сагайдачного, Федіра Кричевського, Михайла Бойчука й Андрія Тарана. За успіхи у навчанні та культурно-громадській праці отримував стипендію ім. Івана Франка. Як член Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), до якої належали художники школи Бойчука, Бульдин брав участь у виставках з творами скульптури та малярства.
З початку березня 1927-го до лютого 1933 року Микола Скрипник був народним комісаром освіти в Україні. За його дорученням Бульдин керував загальною мистецькою освітою й організував перше в республіці державне видавництво «Мистецтво» і був там редактором. В останні десять років життя мистець плідно працював на радянську систему, для якої створив численні скульптурні твори, переважно горельєфні, що оздоблювали будівлі, театри, майдани, парки, фонтани Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, Луганська й інших міст України.
Як здібний організатор і засновник творчих цехів, що об’єднували в собі молодих українських скульпторів, Бульдин відроджував приклади західного мистецтва, мистецтва Ренесансу, одночасно не боронячи їм творчо працювати за вказівками соцреалістичного стилю. Редагуючи мистецькі каталоги, книжки, журнали та плакати, його можна було бачити поруч відомих політиків на трибунах і помітити, як вітався з Микитою Хрущовим. У владних і мистецьких колах ім’я відомого скульптора мало значну вагу. Про його роботи можна було дізнатися з різних каталогів того часу.
1930 року Харківський окружний виконавчий комітет, міська рада та Комітет сприяння будівництва пам’ятника Тарасові Шевченкові оголосили конкурс на проект монумента. На конкурс було подано понад сто проекті. Костянтин Бульдин разом із Андрієм Дараганом, став співавтором проекту, який отримав першу премію, але виконання пам’ятника Шевченкові радянська влада віддала Матвію Манізеру з Ленінграда.
Задля з’ясування цього питання вони пішли до Скрипника й отримали від нього десять тисяч карбованців і пораду: «Хлопці, сидіть тихо, бо буде біда!». Незабаром Скрипник пострілом із пістолета закінчив своє життя. Бульдину на час побудови пам’ятника було лише 38 років. 24 березня 1935-го в Харкові відкрили монумент Кобзареві, споруджений за проектом Манізера, але за ідею Бульдина та Дарагана.
Під час подій, коли німці створили несприятливі умови на східних землях України для будь-якого культурного розвитку, до Львова переїхала чимала кількість діячів української культури, в т.ч. Кость Бульдин. Львів тоді кипів мистецькою активністю і різні виставки цих мистців разом із львівськими мали справді всеукраїнський характер. У березневі дні 1944 року Бульдин, як і численна творча інтелігенція, котра знала, як їх «винагородить червона зі сходу навала», подалися на чужину. Нелегкими дорогами йому пощастило дістатися живим до австрійського Зальцбурґу, в якому він став членом Української спілки образотворчих мистців. Вони спромоглася 1947-го видати два номери журналу «Українське мистецтво». Коротеньку довідку про Бульдина було подано у першому числі видання.
Минуле синьожупанника Бульдину не вдалося притаїти навіть в Австрії. Радянські агенти силоміццю намагалися ловити нібито своїх громадян у державах Західної Європи, повертаючи їх до «радянського раю». Тому не лише Бульдин, але й багато інших його знайомих у таборах, вирішили шукати для себе і для своїх сімей притулку у Латинській Америці. Незабаром, скульптор опинився в Арґентині, де прожив як вільна людина аж до своєї трагічної смерті, яка настала у вересні 1966 року внаслідок самогубства.
Костянтин Бульдин — непересічна постать в українському образотворчому мистецтві. З-під його рук постало розмаїття пластичних форм. Найважливіший його твір у камерній скульптурі — погруддя французького письменника Ромена Роллана. До числа інших скульптурних композицій, крім забороненого проекту пам’ятника Шевченкові у вигляді 30-метрової високої вежі-тополі, під якою сидів Шевченко, а серед тополиних гілок виднілися герої його творів та «нові радянські люди з піднятим до гори прапором революції», й опісля прийнятого 14 квітня 1937-го для спорудження на могилі Шевченка в Каневі, що також не побачив світ, належать 20-метровий скульптурний фриз «Оборона Луганська», виконаний 1935 року. Інші скульптурні твори — «Музика», в якій домінує фігура віолончелістки, «Жниця» (обидві барельєфні) та «Українська пісня» —вказують на значні здобутки нашого скульптора в совєтській Україні.
1923-го несподівано загинув під потягом український актор Олексій Запорожець, котрий працював у трупі Миколи Садовського. Йому Бульдин присвятив свій скульптурний твір, в якому відчувається співчуття автора до трагічно загиблого актора. Такі твори, як «Голова дівчини», «Бездомні», «Смерть Андрія» й інші, залишилися в Австрії, доля їх невідома. В кожен зі згаданих творів скульптор вклав свої розум і серце. Андрія, наприклад, зобразив під враженням від прочитаної повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», коли батько вбив свого рідного сина.
В Арґентині працювало кілька мистців, між якими були Борис Крюків, Іван Денисенко, Олександр Климко, Ольга Гурська, Гутник, Бульдин та ряд інших. Останній проявив себе вдалим оформлювачем Першої індустріально-економічної виставки в Авелянді 1950 року та комплексу будівель під назвою «Республіка для дітей» у Буенос-Айресі, робота над яким тривала впродовж двох років. На загал, у галузі скульптурного портрета серед українських мистців Бульдин, мабуть, не мав собі рівних. Бо йому, одному з небагатьох, дозволялося в час існування майстерень пролетарських скульпторів ліпити портрети «вождів». Особливо багато уваги та творчих сил скульптор віддав портретам видатних людей Арґентини. Красиву, непомітно усміхнену з трояндою на грудях він зобразив Єву Дуарте де Перон, дружину президента та генерала Хуана Домінґо Перона. Одна його робота — «Лицар» — над якою працював з величезним натхненням, відзначається притаманним йому творчим запалом. Найцікавіші скульптурні роботи останніх років — «Біженці», «Мати на вигнанні», «Голівка доні», а також картини олією «Хресний шлях» і «На герць».
Скульптурні й олійні твори Бульдина можна було бачити на образотворчих виставках, організованих товариством «Відродження» у Буенос-Айресі 1953-го, а також під час кількох з’їздів того ж Об’єднання українців у Арґентині. За словами Ігоря Качуровського, поета та прозаїка в Арґентині та близького знайомого Бульдина, «був він «людяний, товариський, громадський, з невід’ємним гумором».
Як зрілий письменник, чоловік середнього росту, кучерявим волоссям, досить грубий у тілесній конституції, Бульдин залишився мало відомим українському читачеві. Його перша книжка «Розбиті окуляри» вийшла у 1920-х рр. у підсовєтській Україні. Друга книжка мала вийти в Арґентині, але цього не сталося. Мабуть, чотирирічна хвороба перешкодила цьому. Опубліковані, інколи під схованим псевдонімом Володимир Коб, його дописи, відгуки на виставки українських мистців у Арґентині, новели «Мій друг Аніф», «Амфора життя» та пригодницький роман «Ліричний відступ», а також інші літературні твори у журналі «Пороги», отримали заслужене визнання з боку фахової критики.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...