Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

До 115-річчя від дня народження Анни Заварихиної

Автор:

|

Травень 22, 2014

|

Рубрика:

До 115-річчя від дня народження Анни Заварихиної

Анна Заварихина

Тепер уже мало хто пам’ятає, що в Торонто протягом 15 років успішно діяла балетна школа «Аполлон», через тренувальні зали якої пройшло понад 1,5 тис. учнів. А заснувала та вела її світової слави балерина Анна Заварихина, про життєвий і мистецький шлях якої ходили легенди. Та інакше й бути не могло, бо саме вона разом із своїм чоловіком і партнером Василем Заварихиним здійснила кругосвітній концертний тур, що проліг від Європи до Північної й Південної Америки, Азії, Австралії, Нової Зеландії й Африки.

Анна Заварихина (дівоче прізвище — Інджілова) народилася 23 січня 1899 року в Кишиневі. Уже змалку в неї проявився потяг до хореографії. Восьмирічною дівчинкою батьки привезли її до Санкт-Петербурга та віддали до балетної школи при Маріїнському театрі. На той час то була найсучасніша школа танцю, де навчання велося за прогресивною методикою Енріко Чекетті й Маріуса Петіпи.
Уже з перших занять стало зрозуміло, що Анна має всі дані стати видатною балериною, бо крім фізичних і зовнішніх даних вона виділялася ще й працьовитістю та настирливістю. За роки навчання в школі вона була незаперечним лідером на всіх без винятку показових виступах і конкурсах і з дня в день вперто набувала професійних знань, умінь і навичок у балетному мистецтві.
Ще 15-річною Анна стала учасницею балетних сцен і вистав, а згодом утвердилася як провідний виконавець партій у балетах «Коник-Горбунець» Ч. Пуні, «Раймонда» А. Глазунова, «Дафніс і Хлоя» М. Равеля, «Петрушка» І. Стравінського, «Лебедине озеро» та «Спляча красуня» П. Чайковського, «Баядерка» Л. Мінкуса й «Коппелія» Л. Деліба. Її партнерами на сцені були В. Тихомиров, соліст Великого театру в Москві, М. Мордкін, колишній партнер Анни Павлової, і М. Фокін, добре знаний у балетному світі, а режисером — видатний театральний діяч, балетний імпресаріо Сергій Дягілев.
1916 року Анну скерували до Парижа для вдосконалення майстерності з надією, що після повернення вона стане другою Анною Павловою й додасть слави російському балету. На жаль, її досягнення в балетному мистецтві випали на час, громадянської війни, коли царській Росії вже було не до цього, а більшовикам — ще не в пору.
Не дивно, що більшість артистів почала шукати заробітку за кордоном. 1920-го виникла така нагода й у Анни, котра незадовго перед тим вийшла заміж за соліста балету Василя Заварихина тв. вже чекала на народження дитини. Того ж року молода пара прибула в Україну й замешкала у Василевому рідному селі Божикові, що біля Бережан на Тернопільщині. Тут у них народився син Ярослав. А невдовзі Заварихини виїхали в Туреччину, де протягом двох років виступали в складі балету державного театру в Константинополі, після чого подалися в турне й виступали в Греції, Болгарії, Сербії, Італії й Австрії.
Це були мистці високого класу. Газети рясніли схвальними рецензіями на їхні виступи. Про них писали як про незрівняних майстрів балету. І справді, на той час їм не було рівних у світі. У Відні артисти відкрили балетну школу. Та щойно розпочали працю, як до них звернулася королева Румунії Марія з пропозицією щодо праці в Бухарестському королівському театрі. І вже після першого з виступів на сцені балерина отримала від вінценосної особи коштовне перлове намисто.
За такої пошани можна було залишитися в Румунії до старості, але подружжя хотіло чогось більшого. 1925 року Заварихини прибули в Італію, де втанцюваи в Римі та Мілані. Звідти їхній шлях проліг до Франції з виступами в Парижі, Бордо, Ліоні, Марселі та знаменитому «Конвент-ґардені» в Лондоні. Французька преса широко відзначала багатство їхнього репертуару зі сценами танцювальних композицій, побудованих на сюжетах знаменитих перських казок із «Тисячі й однієї ночі», і вражаючих класичних мініатюр із використанням народного фольклору. Кожна сцена їхніх танців мала історичне підтвердження, глибокий ідейний зміст, етнографічну структуру та відповідне національне вбрання. Тож невипадково 1929-го за заслуги в пропаганді балетного мистецтва французька Академія музики вдостоїла Анну та Василя звання артистів хореографії, що давало їм право на проживання у Франції.
Для інших це було би великим щастям, але не для Заварихиних, котрі задумали здійснити кругосвітній концертний тур містами всіх континентів. Слід сказати, що серед виконуваних ними композицій було багато фрагментів танців із використанням українського мелосу. Найвідоміші з них — «Дніпрові діти», «Україна», «Ревуха», «Блискавка», «Мазепіана», «Карпатська Україна», «Козацькі діти» й інші. Це були авторські постановки Василя Заварихина, котрий вважав їх щедрою данню своєму народові. В українців, розсіяних по світах, вони пробуджували національний дух, а в чужинців — викликали здивування й захоплення. Нагадаємо, що Василь був учнем славетної Айседори Дункан, у якої навчався в Санкт-Петербурзі.
Після завоювання балетних сцен Європи артисти вирішили підкорити Америку. Навесні 1929 року Заварихини прибули в Нью-Йорк, де виступили в знаменитих залах «Метрополітен-опера» та «Карнеґі-гол». Користуючись нагодою, що там проживало багато українців, вони організували за їх участю великий мистецький колектив, що включав до сотні танцюристів і здійснив кількамісячний концертний тур містами США.
Північну Америку було здобуто, і навесні 1930-го Заварихини рушили підкоряти країни Південної Америки. Їхні виступи відбулися в столицях Бразилії, Арґентини, Чилі та Мексики, а повернувшись до Нью-Йорка артисти здійснили турне Канадою, зокрема побували в Торонто, яке справило на них приємне враження.
Та Заварихини не мали наміру залишатися в Америці й невдовзі повернулися до Франції, де їх, уже як артистів світової слави, запросили до всесвітньо відомих «Комік-опера» та «Шамп-елізе». У Парижі вони заснували приватну балетну школу «Аполлон».
Здавалося, що на цьому й закінчаться їхні тури. Але 1932-го артисти знову зібралися в дорогу. Цього разу сімейна пара запланувала концертну поїздку до Індії, Китаю, Бірми, Яви, Філіппін, Малайзії, Японії, Австралії та Нової Зеландії. На зворотному шляху вони виступили в Каїрі й Александрії та вже було вирішили повернутися до Франції, як трапилася нагода виступити в Південній Африці. Так і вчинили.
Новим здобутком для Заварихиних став 1937 рік, коли їх за виступ на Міжнародній виставці в Парижі було нагороджено медалями «За заслуги в мистецтві». Тут уже можна було би заспокоїтися на досягнутому. Та з’явилися інші проблеми. Нацистська Німеччина розпочала аґресію в Європі. У Франції було оголошено загальну мобілізацію. Василеві запропонували вступити до французького військового леґіону, а в разі відмови він мав покинути Францію. Артист обрав Німеччину, і сім’я оселилася в Мюнхені. Там він і помер 20 серпня 1948-го.
Пройшовши через табори для переміщених осіб, 1950 року Анна Заварихина разом із сином Ярославом еміґрувала до Канади. Тут вона проявила себе на ниві педагогічної практики хореографа. Починала з Віндзора (Онтаріо), а 1953-го перебралася до Торонто, де заснувала свою балетну студію «Аполлон».
Її праця була дуже корисною та помітною. Про це в часописі «Свобода» від 14 травня 1955 року писалося: «Із приїздом славного майстра хореографічного мистецтва професора Анни Заварихиної в Торонто пожвавилась любов до хореографії, що завжди відіграє велику роль у плеканні краси».
І досить швидко праця славетної балерини дала свої плоди, бо вже 2 квітня 1955-го в найкращому репрезентативному залі Торонто «Ітон-аудиторії» відбувся великий вечір балету, під час якого на суд глядачів учасниками студії було представлено 40 танців, участь у яких взяли 70 осіб. Це було справжнє свято хореографії народів світу, де можна було побачити українські, іспанські, індійські, угорські, циганські, татарські, французькі, шотландські танці. Ця імпреза викликала хвилю схвальних відгуків у пресі, де наголошувалося, що дехто з виступаючих «у майбутньому може стати національною гордістю канадського балету».
Про творчі здобутки учнів студії Богданом Солуком було знято фільм «Чари танку». І хоча ця стрічка більше нагадувала тематичний концерт, для історії вона стала фактом народження в Канаді першого українського дитячого балетного колективу.
До кінця своїх днів Анна Заварихина була досить активною в житті української громади Торонто. Її можна було часто бачити в церкві Св. Андрія Первозванного. Знали цю завжди ввічливу та неговірку жінку і як меценатку, котра не тільки вділяла грошову допомогу українським організаціям міста, а й підтримувала матеріально своїх вихованців, близько 50 з яких стали її послідовниками.
Померла балерина 11 липня 1972 року. Українська громада, хоч це була пора відпусток, згуртовано прибула на похорон, який відбувся на четвертий день після її смерті. Відспівували покійну в присутності численних друзів, мистців і знайомих у православному соборі Андрія Первозванного в Торонто. Церковним хором керував Сергій Босий, що був одним із найближчим приятелів Анни. Апостола читав відомий оперний співак Леонід Скірко. А після Божественної літургії отець Горгіца коротко розповів про сповнений тріумфу мистецький шлях покійної.
Син балерини дякував присутнім за висловлене йому співчуття. Тлінні останки Анни Заварихиної поховали на кладовищі Парк-лавн. Хай же ляжуть і ці рядки спогадів квітами на її могилу.
А Ярослав Заварихин пішов стежкою батьків і став спочатку артистом балету, а згодом — професійним балетмейстером. Ще малим хлопчиною він виконував композиції «Золотий метелик» (муз. Ф. Шопена), «Сон троянди» (муз. К. Вебера), «Римський воїн» (муз Ф. Шуберта з балету «Петронія»), «Чарівний магараджа» (муз. А. Селеника) і низку інших характерних та екзотичних танців. По смерті матері він перебував у Європі, а після повернення до Канади жив у м. Оквіллі (Онтаріо).

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply