Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 19, 2019

До 100-річчя від народження Василя Швеця

Автор:

|

Січень 16, 2019

|

Рубрика:

До 100-річчя від народження Василя Швеця

Десь у половині 1912 року сім’я Швеців із Іванкова виїхала на Алтай і повернулася звідти 1916-го. Після повернення оселилися в невеличкій хатинці на краю села. Тут 17 січня 1918 року народився найменший син Василько. Першу науку почав в рідному Іванкові, а продовжив навчання у Ржищівській педагогічній школі та Харківському політехнічному технікумі. 1941-го закінчив Київський педінститут. І тільки почав вчителювати, як його рекрутували до лав Червоної армії. Воював як артилерист, був важко поранений, а після одужання працював військовим кореспондентом.
З молодих років Василь мав нахил до творчої праці. Вже 1937 року став друкувати перші свої поезії. А 1944-го його прийняли до Спілки письменників України. Тоді Швець написав: «О, Всесвіте, який величний ти, як хочеться все звідати й пізнати!» Ці рядки глибоко розкривають творчу постать поета.
Перша збірка поезій «Добрий ранок, Україно!» з’явилася 1945 року. Поет плідно працював у руслі фронтової лірики, фіксуючи для нащадків найточніші деталі та переживання пізнаного на передовій лінії фронту переживання. З нагоди виходу першої збірки молодого ще поета Євген Кирилюк у своїй статті для газети «Молодь України» від 24 серпня 1945 року писав: «Поет-солдат, де б він не був, не може забути України: Волинь, Васильківщину, Київ з його Хрещатиком, Золотими воротами, Софією, Одесу, Полтаву, Дніпро, Десну, білі рідні хати, буйне жито і волошки… Збірку вдало названо: «Добрий ранок, Україно!». Україна… Мати… ці два слова нероздільні в почуттях Василя. В них зберігається уся сила любові і ці слова в поезії дуже близькі його серцю».
Згодом у світ вийшли збірки «Лірика» (1949), «Схід сонця», «Світання» (обидві — 1950), «Вірні друзі» (1952), «Веселка» (1956), «Неспокійне літо» (1959), «Зелена рута» та «Багнет — у землю!» (обидві — 1960), «Кроки і роки» (1962), «Двобій» (1965), «Межень» (1969), «Живе намисто» (1971), «Віднайдений зошит» (1975), твори у двох томах (1978), «Сподівання» (1984), «Листи в окопи» (1985).
Швець належав до категорії письменників, котрі у своїх творах міркували так, як роздумує композитор над своїм музичним твором, як співак, котрий виконує свою пісню, зосереджується над її мистецьким виконанням, як скульптор роздумує над деталями мистецькими твору.
Але він був не лише поетом, а й прозаїком (роман «Тайнопис»), драматургом (драми «Весілля на війні» та «Ланцюг») і перекладачем. Перекладав із російської, румунської, молдавської, болгарської, татарської, казахської, азербайджанської, таджицької, киргизької, грузинської, вірменської, литовської, латиської, білоруської, чеської, німецької, польської, чуваської й іспанської. Роман «Тайнопис» Василь писав на війні, з більшістю представниками тих мов мав змогу познайомитися особисто.
У своїй творчості письменник не оминув і наймолодших шанувальників літератури — дітей. З-під його пера вийшли прекрасні вірші для малят, які навчають спостережливості, кмітливості, уважності, доброті. Він створив задушевний світ-казки, де є і несподіванка, і вигадка, і чарівність, дитячі усмішки, безтурботна забава, пестощі дитячі радощі і «гостинці».
Свій воєнний зошит Василь знайшов через довгі роки. Ці нотатки послужили створенню збірки «Віднайдений зошит». Річ утім, що під час боїв 1945-го він загубив цей зошит із сонетами. У пам’яті збереглися лише окремі рядки. Але диво! Одного осіннього вечора 1975 року йому зателефонували з вокзалу й повідомили про передачу з Австрії. Голос був жіночий і вже немолодий. Потяг стоятиме 27 хвилин. Якщо поет не встигне, переданий для нього пакунок зберігатиметься в першій касі. Але Василь Степанович устиг. «Коли поїзд рушив, я схилився на стовп надколійного ліхтаря, розмотав синю стрічку з пакунка й побачив свій давно загублений і давно вже забутий зошит. Порошив сніжок, а в уяві постали дуже далекі й дуже гарячі сніги 1945 року — війна в Альпах» (уривок з передмови автора до збірки «Віднайдений зошит»).
Помер «найземніший», як сам він себе назвав, поет на 75-му році життя у Києві 22 лютого 1993-го. Його з почестями поховали на Байковому кладовищі у Києві. Творча спадщина письменника була, є і буде цікавою. Вона захоплюватиме мистецькою ніжністю. «Дослідники творчості Василя Швеця сходяться на тому, що його поетичний голос ні своїм тембром, ні лексичним запасом, ні своєю образною структурою не схожий на голоси інших поетів, його сучасників. Лапідарно й точно висловився про В. Швеця у статті до 90-річчя поета земляк і молодший побратим Петро Засенко: «Він — поет від Бога, воїн — з обов’язку. В обох іпостасях зумів себе виразити повноцінно, бо не шукав обхідних доріг, не сповідував подвійних стандартів. У нашій пам’яті він залишається як образ житньо-польової приземленої, але небуденної української сталості, хоча, зберегти себе таким в умовах безнаціональної вакханалії було майже неможливо». За свою творчість Василь Швець удостоєний був премій імені Володимира Сосюри (1982) та імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (1988). У селі зусиллями Петра Зінченка створений музей Василя Швеця.
Вірним другом, рідною душею була для Василя його дружина Марина Георгіївна Швець (Зотова). Ця чарівна жінка йшла поруч по життю, підтримувала, допомагала, розуміла, була порадницею й берегинею для поета. Марина Георгіївна пішла з життя у вересні 2013 року. Але саме вона зберегла для нащадків неоціненні скарби — книги, щоденник, рукописи майстра слова, переклади і все те прекрасне для якого і яким жив її чоловік. Завдячуючи їй, маємо змогу доторкнутися до цілющого джерела високого мистецтва — поезії Василя Швеця.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...