Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

До 100-річчя від дня смерті Міколаша Алеша

Автор:

|

Червень 27, 2013

|

Рубрика:

До 100-річчя від дня смерті Міколаша Алеша

Міколаш Алеш — чеський художник, автор малюнків «Життя давніх слов’ян», частину яких присвячено історичному минулому українського народу. Тому нашого читача варто ознайомити із життям і діяльністю цього славного мистця. Під час навчання у Братиславському університеті образотворчого мистецтва в 1966-1968 рр. мені довелося познайомитися з його творчістю. Ладислав Чеміцький показав своїм студентам кілька ілюстрацій із творів мистця, які віддзеркалювали часи гуситських воєн 1419-1435 рр., що супроводжувалися антикатолицьким рухом у Чехії. 

Значною подією в чеському культурному житті в листопаді 1952 року було відзначення сотої річниці від дня народження М. Алеша. Воно було організоване на високому рівні за участю президента Чехо-Словаччини Клемента Ґотвальда, який проголосив той рік «Алешевським». Багатою, різноманітною програмою було віддано шану великому художникові, одному зі славних борців за національні та соціальні права. Як синонім до чешства звучало його ім’я, закодоване в сотнях створених ним картин, де було зображено землю одного зі слов’янських народів, розорану плугом різних воєн, постраждалу, як і Україна. Із його картин наче виринають симфонічні звуки композитора Бедржіха Сметани та його відомої опери «Продана наречена».
Міколаш Алеш належить до перших велетів чеської історії. «Своїм мистецтвом я хочу збудувати народ і сприяти йому в поверненні незалежності й самостійності», — казав Алеш своїм байдужим непатріотичним співвітчизникам, які критикували його за архаїчні погляди, що ними наповняв свої твори. Мистець ретельно вивчав давнє минуле свого народу й шанобливо ставився до його культурних надбань у літературі, мистецтві, а передусім в усній народній творчості. Пісенна народна мудрість була дуже близькою маляреві. Розуміючи мрії свого народу та відчуваючи його потреби, він вкладав їх зміст у свої малюнки.
Його твори позитивно сприймала чи не вся Чехія. 1889 року з’явилася «Сирота», перша серія малюнків художника на тему народної пісенної поезії. Хоч вони скромні за розмірами, не дуже помітні за змістом, але аж ніяк не далекі від його монументальних композицій. Від цього моменту поступово почала накопичуватися велика кількість його ілюстрацій до окремих пісень, які згодом були зібрані в одну товсту книгу під назвою «Шпалечек». Прочитавши цю книжку, ми торкнемося минулого чеського та словацького народів, що сягає XVII-XVIII і початку ХІХ століть.
Рисунки Алеша збагачені етнографічною достовірністю. До своєї теми він узявся як поет і з обов’язком, аби його рисунки містили сцени з дійовими особами, немов у театральній виставі. Своїх персонажів зображував згідно зі змістом поодиноких пісень із великою майстерністю, повністю занурюючись у ту обстановку, у якій вони народжувались і жили. Ілюструючи пісні про розбійників, маляр сам ставав розбійником і брав у руку «валашку»-топірець, щоби передати бунтівний гнів свого народу. Сама ілюстрація вимагала від художника багато чого технічно: і з легкою лінією, і з ніжною, і з грубою, гладкою чи шорсткою він справлявся віртуозно.
Чи хтось із наших читачів пригадує собі слова української пісні «Вороний коню, заграй підо мною»? До її слів 1904 року Алеш виконав чудовий рисунок пером. На ньому бачимо молодого козака, який сидить верхи на коні, що йде степом. На голові вершника — кучма, шабля припнута до пояса з лівого боку, а довгий спис, устромлений у держак, висувається із-за правого його боку. На небокраї видно літаючих птахів-ворон. Під рисунком художник каліграфічно написав латинкою першу строфу пісні: «Вороний коню, грай підо мною та розвій тугу мою. Розвій, розвій тугу по темному лугу козакові молодому».
Міколаш Алеш народився в Південній Чехії, у селі Міротіце, що недалеко від міста Пісек, 18 листопада 1852 року. Його родину спіткала трагічна доля. Двоє старших братів Міколаша померло передчасно, і з горя за ними відійшла в засвіти їхня мати Вероніка. Батько Франтішек, сільський писар, оженився вдруге, і в хату прийшла мачуха з донькою та сином. 17-річний Міколаш пішов до Праги, щоб учитися на художника. Юнака прийняли до Академії мистецтв. Навчаючись у ній, він знайшов собі добрих друзів, що стали опісля відомими чеськими діячами культури.
У Міколаша було гасло: «Наукою принести користь Вітчизні». З елементарних класів йому пощастило перейти у творчі майстерні, де здобув неабиякі знання в мистецтві, а головне — засвоїв техніку олійних фарб і рисунку. Алеш мріяв студіювати в славетного живописця Яна Матейка, чий батько, до речі, також Франтішек, був чехом, але замолоду покинув Чехію, й оселився в Кракові в Польщі. Там одружився, зжився з місцевим середовищем і став відомим учителем музики. Але скупенькі матеріальні засоби не дали Алешові змоги поїхати туди, а тим більше – до Москви, куди його запрошував друг скульптор Вацлав Кафка.
1874 року Алеш закінчив навчання в академії. Після трьох років роботи над полотнами про гуситські війни 25-річний Міколаш був представлений на одній із виставок у Празі двома олійними картинами – «Гуситський табір» і «Над могилами гуситів».
Не без перешкод і різних інтриґ із боку влади довелось Алешові разом із малярем Ф. Женішком виконувати підготовчі рисунки для розпису фойє новозбудованого Національного театру. Конкурсні проекти були прийняті й схвалені до реалізації, але художникові не вдалося власноручно втілити свій намір. Гірко скаржився, що розпис виконав сам Женішек, який багато чого використав із 14 підготовчих картонів Алеша, та ще й спотворив їх. Але художник не зневірився – він почав себе реалізувати через книжкову й станкову графіку, щоби таким способом промовити до сердець співвітчизників. Малі рисунки ставали великими, Алеша було визнано народним майстром. Свій талант він віддав рідному народові.
На 32 роки старший за Міколаша був знаменитий чеський художник Йозеф Манес (1820-1871). «Іду шляхом Манеса», — сказав Алеш, який орієнтувався на досягнення цього класика чеського мистецтва. Той пером виконував рисунки постатей давніх розбійників і богатирів, які оспівувались і прославлялись у чеських піснях. Те саме робив і Алеш, тільки без ідеалізації своїх героїв. Він відтворював їх глибоко правдивими, типовими на той час сучасними та, тим не менш, сучасними. Такі малюнки подобались усім чехам.
1891-го художник закінчив працю над циклом рисунків пером і тушшю про життя давніх слов’ян, а їхні назви подав глаголицею. Не було жодного рисунка, у котрому була би відсутня Алешова віртуозність. У кожному з них пульсує історичне минуле, наповнене життям чеського народу. «Ян Жижка з Троцнова», «Георгій із Подєбрад», «Матей Копецький», «Битва з татарами», «Знаменосець короля Георгія», «Георгій і Матвій», «В’їзд гуситського гетьмана Матея Лоуда Хлумчанського в Пісек» — картини, у яких важливий не так ландшафт, як герої, які тримають зброю. Алеш умів вив’язуватись зі зображенням своїх героїв і складками їхньої одежі. Про свої рисунки сказав, що не рисував їх, а писав від одного краю аркуша до іншого.
Любив Міколаш Алеш славетне минуле й інших народів, зокрема українського. Історична доля чехів була подібна до долі нашого народу. Зрештою, до групи споріднених народів слов’ян належали обидва. Східні слов’яни в ІХ ст. створили Київську Русь, а західні в VII ст. — державу Само. Через два століття утворили Великоморавське князівство. Обидва народи об’єднували свої зусилля в боротьбі проти німецької агресії зі заходу та монголо-татарської – зі сходу. Національно-визвольна боротьба слов’ян тривала довгі століття. Знав про неї й Алеш, бо читав старі легенди, літописи, давню літературу тощо. Цікавився великокнязівством Київської Русі-України та її епохою. До нашого найвидатнішого твору з тих часів «Слова о полку Ігоревім» Алеш виконав аквареллю малюнок «Полки Ігореві» (1902), а згодом іще один — «Руський богатир» (1912). Про часи козацтва в Україні також було відомо художнику. Тому він зробив рисунок пером під назвою «Козаки» (1909). Помер Міколаш Алеш 9 липня 1913 року в Празі, де його поховали на Вишеградському кладовищі. На його заповітне бажання й за старовинним козацьким звичаєм, на його могилі було посаджено кущ червоної калини як символ волі, за яку боровся все своє життя – не так зброєю, як пером і пензлем.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply