Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Дмитро Дроздовський: «Україна на міжнародній арені постає як слабодуха держава»

Автор:

|

Липень 12, 2012

|

Рубрика:

Дмитро  Дроздовський:  «Україна на міжнародній арені постає як слабодуха держава»

Літературознавець, перекладач і критик, дослідник феномену українських шістдесятників, уродженець Одеси Дмитро Дроздовський, маючи 25 років, уже об’їздив ледь не півсвіту. Його туризм — інтелектуальний: Дмитро — шекспірознавець, фахівець із компаративістики (порівняльного літературознавства), заступник головного редактора журналу світової літератури «Всесвіт», часто репрезентує Україну на багатьох наукових форумах і конференціях. Географія поїздок — від США й Великої Британії до Перу та султанату Оман. Торік він видав збірник есеїв «Меридіан розуміння». У ньому на основі вражень від закордонних мандрівок

п. Дроздовський розмірковує над місцем України на інтелектуально-духов­ній мапі світу, шукає форм і засобів соціокультурного діалогу між українцями й зарубіжжям. У розмові з кореспондентом Дмитро Дроздовський поділився міркуваннями про «русскій мір», польськість як складову української ідентичності та про духовний зв’язок України, Шотландії й Латинської Америки. А ще — про складну комбінацію Інтернету й літератури та «нейроестетизм» як новітній літературний тренд Заходу.

Україна — це хаотичний простір

— Пане Дмитре, чи ви відчули погіршення ставлення до України або ж, узагалі, зміну цього ставлення після приходу Віктора Януковича до влади? Чи нас як не знали, так і не знають, і політичні процеси в самій Україні мало на це впливають?

— Віктор Ющенко був президентом-людиною, а не манекеном, не політичним симулякром. Водночас, я в жодному разі не хочу ідеалізувати того, хто спричинився до страшних катастроф в Україні. Знову ж таки, саме він мав усі важелі, аби здійснити величезну модернізаційну революцію в країні й об’єднати її з Європою в політичному вимірі. Розумієте, географічно Україна — це Європа. Вона була в складі Європи до ХVІІІ ст. Але далі ці зв’язки було розірвано. Радянський період став формою відходження від культури, відбувалося конструювання нової ідентичності — «радянської людини», яка могла спокійно обходитися без етики та права. За всіх дбала й думала партія. 1991-го Україна перебувала в колапсованому стані, який досягнув апофеозу в 1993—1994 рр., у період гіперінфляції. У державних апаратах було дуже багато послідовників марксизму-ленінізму, які просто не могли прийняти нового формату існування світу. Не було створено потужної політичної еліти європейського зразка, котра би знала кілька іноземних мов, котра би вільно орієнтувалася у фінансово-економічних механізмах, у яких існує західний чи східний світ. Технологічна, соціальна, політична прірва між США й Україною сягає сотні років. Між Південною Кореєю й Україною — півтори сотні, якщо не більше.

Режим президента Ющенка мав багато позитивних моментів, але не було проведено кардинальних адміністративних реформ. На місцях залишилися ті люди, які просто на певний час «перефарбувалися» та перейняли нову риторику. У міністерствах працювали люди, яким було байдуже до української культури, освіти. Можу сказати це про відомство тодішнього міністра освіти й науки Івана Вакарчука. В освіті за чесного міністра й порядного науковця було повно корупції. А тих, хто про це говорив, просто не хотіли чути, бо, певно, деякі керманичі самі були причетні до цих схем. І ті, хто тепер уже з «освітянської опозиції» критикує нинішнє міністерство, самі були призвідцями корупційних схем.

За президентства п. Януковича запустилися процеси, які ще більше відкинули Україну від Європи. Європейським країнам не потрібна слабка, керована Росією, держава, у якій можуть чинити політичні утиски політиків, у якій не визнають етики й права, у якій працюють схеми 1930-х рр. Не хочу ані ідеалізувати, ані демонізувати владу. Влада — це завжди простір зла, гріха, якщо взяти навіть античні трактати про природу влади. Були негідники й за Віктора Ющенка, і є — за Віктора Януковича. І є порядні люди за цієї команди, як і за попередньої. Але зараз сукупна маса невігластва й аґресії — значно вища, що свідчить про страшну антилюдяну й антиправову політику всередині держави. Європі й так не просто дати раду з Грецією та іншими країнами, у Європі зараз криза. Для чого їй зайвий головний біль? Ще одна чума? Ще одна чорна пляма?

— Чия найбільша провина в тому, що якщо за кордоном і знають нашу державу, то радше — із неґативного боку?

— Тут немає однозначної відповіді. Мені часто доводилося почуватися некомфортно, коли я підходив на свій gate у аеропортах світу. Українці інколи дозволяють собі якісь варваризовані форми репрезентації, а із цього й формується неґативне уявлення про Україну як про плебейський простір, позбавлений демократизму, культури, права. Пам’ятаю, як сідав на рейс Абу-Дабі — Київ у Об’єднаних Арабських Еміратах. Рейс був пізній, майже опівночі. Біля виходу на посадку скупчилися наші громадяни й розпивали якісь алкогольні напої, аби «щасливо долетіти». Звісно, літаки в Україну просто не долітають, якщо перед тим не випити. Поряд із батьками, які були вже добряче напідпитку, бігали діти в надувних качечках, наче вони щойно вийшли з моря й шукають місця на пляжі. Нагадую, що це все було опівночі. Що подумають інші люди, які побачать, що громадяни України повертаються додому в ластах, качечках і водолазних костюмах, перед тим добряче хильнувши? Усе це тільки шкодить міжнародному іміджу України.

Але це — лише один рівень проблеми. На жаль, політична ситуація в країні зараз остаточно відкинула нас від Європи. Провалилась Ялтинська конференція. Лідери європейських країн не прилетіли до нас на Євро-2012 через політичні утиски Юлії Тимо­шенко. Ситуація з екс-прем’єром — просто жахлива. Такі знущання з жінки зовнішній світ спри­ймає як форму феодальної тиранії в Україні, а отже, Україна — це в жодному разі не демократична країна. Коли в українській державі підписують угоди про подовження терміну для Чорноморського флоту Російської Федерації (РФ), то для інших країн це також є свідченням колоніальної залежності України. Коли в Криму проводять масові протести проти тренувальних навчань американців, то все це остаточно формує імідж України як сателіта РФ, готового повернутися до радянських механізмів. Україна — це хаотичний, затемнений простір. У Брема Стокера є, здається, така фраза в «Дракулі», коли протагоніст каже: «Що більше я віддаляюся на схід від Лондона, то рідше там ходять поїзди». В Україні потяги зупинилися. Це — мертва пост­чорнобильська зона, де панують олігархічні клани й немає демократії. Навіть українська мова не є репрезентантом української ідентичності, бо коли ви, приміром, заходите в Бориспіль, то масово чуєте російську.

Колоніальний спадок досі не подолано

— Як щось змінити?

— Передовсім через технології в освіті. Потрібно піднімати престиж української мови. Крім академічної роботи в Інституті літератури, я маю справу з викладанням у Києві та за кордоном курсів української літератури, і часто мені доводиться мати справу з упередженістю, передовсім київської молоді, щодо української літератури. Із двох текстів, написаних українською та російською, кращим (естетично довершенішим, глибшим) київській молоді видаватиметься текст, написаний російською. Мовляв, українська не може відтворити всієї глибини переживань тощо.

Також потрібно розвивати вивчення іноземних мов. Це — теж форма долання плебеїзації та варварства. Мова світової науки — англійська. Потрібно поліпшувати інформаційну грамотність, але й не забувати про базове поняття етики. Якщо в суспільстві немає етики, то не можна говорити про наявність громадянського суспільства, про державу права.

— До кого, на вашу думку, ментально, ду­хов­но найближча Україна — до Європи, США чи до сусідів Росії та Польщі? Можливо, ми взагалі маємо говорити про дві умовні України, одна з яких тяжіє до Заходу, а інша — до «русского міра»? Чи подібне уявлення про нашу «розірваність» — штучне?

— Україна протягом багатьох століть була розірвана між кількома імперіями. І досі колоніальний спадок не подолано, частина України мислить в імперських категоріях. Імперськість і колоніальна залежність можуть сильніше виявлятися в зрусифікованих реґіонах, у реґіонах, які були форпостом російського самодержавства, як-от моя рідна Одеса чи деякі міста в Криму.

Російська політика в царині мови могла би бути прикладом для нас. Російські державні керманичі розуміють, що підтримка російської мови — це стратеґічний проект для держави, ознака освіченості й культурності нації. Попри те, що етнічно-національний простір кожної держави є неоднорідним, він складається з різних етнічних груп, представників діаспорних утворень, і неповага до національної мови — ознака руйнації держави зсередини. Така держава не має свого обличчя в міжнародному просторі.

Тяжіння до «русского міра» — це результат колоніальної політики, а також маркер провінційності. «Русскій мір» тримається на такому фундаменті, який не має майбутнього, це — ідеологічний конструкт, створений тиранічною психікою кількох ідеологів імперського штибу. Після моїх численних мандрів мені здається, що Україна доволі подібна до простору кельтської культури. Шотландія — духовний побратим України. Невипадково Шевченко так високо цінував Бернза. Шотландці є надзвичайно близькими до українців.

Польща — споконвічний сусід України в європейському вимірі, який зараз залишається дороговказом. Якщо Україна відійде від Польщі, то втратить свій питомий зв’язок із Європою. Україну з Польщею об’єднує не лише спільний кордон, не лише спільне історичне минуле. Польська ідентичність якоюсь мірою має українську складову. І мені би також хотілося, аби польськість утверджувалася як складова української ідентичності, принаймні на певній частині України. Наша держава не використала тих стратеґій, які використала Польща, хоча на початку 1990-х ми мали приблизно рівні вихідні позиції. Україна втратила шанс повернутися в Європу в геополітичному розумінні. Утратила шанс і пізніше, після Помаранчевої революції й перемоги на «Євробаченні». У нас, на превеликий жаль, Народний рух не виконав такої потужної місії, як «Солідарність» — у Польщі.

В Україні живе мафія, яка все вирішує пістолетом?

— Зупинімося трохи на чиннику російського впливу. Одні люди переконані, що нас уперто намагаються втримати в орбіті «русского міра» через русифік ацію засобів масової інформації, нав’язування певних акцентів, тем, переписування історії. Інші ж стверджують, що байдужість самих українців до власної національної самоідентифікації насправді є небезпечніша за зовнішні чинники…

— Легко сказати, що в тому всьому винні не ми, а наші вороги. Так, ми існуємо в чужомовному інформаційному середовищі, у такому соціокультурному вимірі, у якому життя людини не є найвищою цінністю, у якому мова може бути формою протистояння й ідеологічних маніпуляцій, у якому брак національної самоідентифікації сприймається за належне.

Проте винуваті й ті, хто не чинить опору. Якщо ти не опираєшся злу, то ти йому сприяєш. Чудова ренесансна мудрість. Є в нашому національному психотипі якась кволість духу, проти якої виступали «пражани», передовсім Євген Маланюк. Ми боїмося дерзати, з осудом дивимося на тих, хто наважується робити вибухові проекти на межі фолу, заперечуємо самобутність кожної людини, не прагнемо бути попереду, натомість обираємо для себе стратеґію наслідувати інших. Наслідуючи, ми вже виявляємо вторинність. Українська культура дедалі більше мавпує російську, поєднуючи це мавпування з утвердженням не мистецтва, а «формату», не естетики, а цинізму.

Знаєте, знову звернуся до поляків. Мама каже до свого дитяти: «Не роби тої шкоди, бо ти — поляк». А в нас кажуть: він робить ту шкоду, тож він — українець. Є анекдот про єврейську родину, у якій Сара хизується перед іншими: «А мій Мойша вже англійською вільно розмовляє, і на скрипці чудово грає, і тригонометрію знає». А в нас зазвичай із дитячих літ утверджується культ «обивательства», філістерства: не будь надто розумним, не пишайся своїми здібностями. Ця національна риса колись може призвести до катастрофи. Світ ХХІ ст. — це світ знання, світ високих технологій, коли потрібно йти попереду, продукуючи аванґардні ідеї. Для цього в нації має бути закладений концепт «модерності», яка постійно спонукатиме до нових звершень і шукань.

— Ви пишете про те, що Україну оминають нобелівські лауреати, науковці світового рівня, тоді як на представницьких форумах в інших країнах, котрих і не назвеш провідними державами світу, ви їх постійно зустрічали. Чому так? Про Україну не знають чи вона не цікавить цих людей? Хто або що може виправити ситуацію, активніше включивши українську державу у світовий інтелектуальний, культурний простір?

— Коли я був у Перу, то зрозумів, що там знають Шевченка… Андрія. А ось про творчість «українського Пророка» на тому континенті не відомо. І коли я читав іспанський переклад «Причинної» Тараса Шевченка, то перуанці були приголомшені художньою силою цього тексту. У радянські часи говорилося про те, що творчість Шевченка перекладена на всіх континентах. Це — ідеологічні бульбашки, які не мають жодного сенсу.

Україна для зовнішнього світу перебуває наче за завісою. Ви подивіться, як стереотипно зображають будь-які «контакти» з Україною в європейських чи американських фільмах. В Україні живе мафія, кремезні хлопці, які все вирішують пістолетом. Або візьмімо образ українки в серіалі «Доктор Гаус». Це ж, по суті, неґативний образ жінки — прагматичної, не зовсім освіченої, котра будь-що хоче отримати ґрін-карту. І для Гауса Домініка (яке типове українське ім’я!) — це третій світ, якому добрий американець має допомогти. Навіть портрет Шевченка для квартири Гауса обрали «домодерний», похмурий, у шапці. Там Шевченко — не інтелектуал, не академік, не митець, а стариган із химерного світу, про яких розповідають у леґендах. Тобто простір української культури показано не як модерний.

Україна втратила Помаранчеву революцію як можливість увійти в європейський простір. Сім років тому двері були відчинені. Європа була здивована Україною: вона побачила державу, цілковито європейську державу по той бік Карпат. Погляньте на досвід сучасної Грузії — країни, де при владі молоді інтелектуали, фахівці, які здобули університетський диплом європейського чи американського зразка, які вивчили кілька іноземних мов. А ми не можемо вивчити української мови, для нас і досі мовне питання — роз’єднувальне. Як можна зробити значний стрибок, якщо ти стоїш на колінах? А в нас часто можна почути народні треноси: от які ми бідні, от які нещасні, як нас усі ображають! А насправді ми — найрозумніші. Це, знаєте, впадання в ілюзію й, зрештою, у маразм.

Така утопічна риторика сьогодні — шлях у темне минуле, звідки вороття може вже не бути або воно прийде надто пізно. Ми знову втрачаємо час для модернізації державної політики. Хто заважає нам виходити на паритетний діалог зі зовнішнім світом і відкриватися для світу? Чому для нас Євро-2012 стало справжньою катастрофою? Бо не вивчили навіть англійської мови, не кажу вже про те, що зараз у Європі вільне володіння бодай трьома європейськими мовами — цілком нормальна практика.

Над нами досі тяжіє багато радянських стратеґій. Ми — країна крайнощів: від радянщини кидаємося до постмодернізму, від моралізаторства — до цинізму, він запопадливості — до варварства. Як ми зустріли Євро? Знищеним Андріївським узвозом? Герта Мюллер, нобелівська лауреатка з літератури, з якою мені випало зустрітися в Сеулі 2010 року, із жахом подивилася на мене, коли я сказав, що приїхав з України. Вона з переляком в очах перепитала: «А хоч не з Донеччини?» Виявляється, її дитинство минуло десь у Горлівці, і письменниця досі з жахом згадує той простір. Або воліє не згадувати його взагалі, як страшне марення. Таку ситуацію можуть виправити зміни в гуманітарній політиці, в освітньому просторі, у мовній політиці, у функціонуванні механізмів культури.

Література не любить галасу

— Чи реально, на ваш погляд, аби українець став нобелівським лауреатом із літератури? За яких умов це могло би статися? Кого з наших сучасників — українських письменників — ви вважаєте гідним Нобелівської премії з літератури? І чому?

— Здобуття Нобелівської премії — це стратеґічний проект для держави, а не для письменника. Існують дуже складні механізми всередині цієї нагороди. В Україні є автори, безперечно, гідні Нобеля за рівнем письма, за своєю громадянською позицією. Але в когось бракує перекладів мовами світу, у когось є інші перепони. Здобути премію — реально, але для цього маємо виконати величезну роботу. А з такою політикою це все залишається примарним. Світ буде радше цікавитися ромами чи косоварами, аніж українцями. Перші живуть і досі в містично-міфологічному світі, другі змогли вибороти своє право на самобутність.

А Україна на міжнародній арені постає як слабодуха держава, котра не поважає себе. Зараз передусім потрібно розпочати видання якісної сучасної української літератури англійською, іспанською, німецькою мовами! І ці переклади мають виходити мільйонними накладами в престижних закордонних видавництвах, а не тиражем кількасот примірників, та й то в Україні, як, наприклад, твори Шевченка англійською мовою, видані 2009 року. Хто гідний Нобеля? Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Валерій Шевчук. Кожен із цих авторів — унікальний, «не типологічний», він створив свій неповторний художній міф. Поезія Ліни Костенко — цілковито європейська, її можна порівняти з поезією Т. Транстрьомера, Ч. Мілоша або В. Шимборської. Юрій Андрухович «ґенетично» європейський автор, якого дуже шанують у Польщі. Це — митець, що володіє прекрасним стилем. Часом він удавався до, як на мене, не зовсім адекватних форм саморепрезентації в літературі. Але, здається, тепер ми маємо справді інтелектуала-письменника в його особі. Я високо ціную його «Лексикон інтимних міст». Валерій Шевчук і Марія Матіос — українські Маркес і Фолк­нер, творці українських Макондо та Йокнапатофи. Але потрібні мільйонні переклади, постійні зустрічі з читачами, дискусії та презентації. Лише тоді можна говорити про шанс отримати Нобеля.

— Чого, на ваш погляд, найбільше бракує сучасній українській літературі? Чи здатна вона за нинішніх умов бути державотворчим, націєтворчим чинником, чи залишатиметься «грою в бісер» для обраних, ніяк не впливаючи на суспільні процеси, на самоідентифікацію українців? Якщо ви вважаєте, що таки здатна, то які саме твори потрібні для цього? І чи бачите такі твори в «сучукрліті»?

— Мені дуже не імпонує поняття «сучукрліт». Воно — іронічне до самої літератури. А література — це не завжди іронія. Блок казав, що, коли іронії стає багато, література вмирає. З іншого боку, у наш час абсурду просто неможливо прожити без іронії. Бракувати чогось може, як на мене, не літературі, а літераторам. Бракує солідарності, розуміння історії української літератури в часовій проекції, бракує толерантності та дерзання, яке не передбачає приналежності до референтних груп, до культивування плебейських форм літератури, до утвердження цинізму й профанації буття.

Так, наше життя сьогодні неможливо ідеалізувати: політики послуговуються суржиком або якоюсь тарабарщиною, письменників ніхто не підтримує, і вони змушені писати комерційно успішні речі, аби вижити. А коли мова заходить про комерційний успіх, то тут ми маємо справу з тим, що називається «форматом». А формат у нас часто дуже приземлений: напишіть про некрофільство, сексуальні збочення, додайте побільше матюків — і матимете чудовий форматний твір, який легко продаватиметься.

Літераторам подеколи бракує етики, етичного розуміння слова й історії. Література не любить галасу, найсильніші у світовому літературному каноні — ті тексти, у яких є висота. Де навіть у найтяжчі періоди відкривається якась імперсональна, внутрішня істина, де відбувається катарсис. Розумію, що після епохи структуралізму важко говорити про великі твори, Слово з великої літери. Такі великі наративи справді можуть бути небезпечними. Але це не означає, що література має опускатися до того формату, що задовольняє люмпенів, здеградований сегмент, який страждає на різні форми самонереалізованості.

Постмодерна філософія себе не виправдала

— Останнє запитання до вас — як до заступника головного редактору журналу «Всесвіт». Наскільки інтеґрований український читач у літературний простір планети за допомогою перекладів? Що із сучасного світового літературного процесу варто запозичити літературі українській?

— Зараз перекладають, здається, багато. Але якщо взяти до уваги, наприклад, те, скільки творів щороку перекладається арабською мовою в Саудівській Аравії чи взагалі в арабських країнах, то українські цифри будуть мізерними. «Всесвіт» виконує роль зв’язківця між культурами, об’єднуючи інтелектуалів у спільний простір, продукуючи різні погляди на світову культуру, долучаючи українців до різних мистецьких тенденцій, поворотів гуманітарної думки.

Нам здається, що ми живемо в постмодерні. У західному світі говорити про теперішній постмодерн уже не випадає,— він остаточно завершився 11 вересня 2001 року. Пост­модерна філософія не виправдала себе, призвівши до страшної катастрофи, як не виправдовує себе й політика мультикультуралізму, на чому наголошують сучасні європейські керманичі. Я не можу говорити про літературний процес як запрограмовану систему, якою можна керувати. У радянський час письменників намагалися перетворити на інженерів людських душ. Це завершилося поразкою. Література — не ідеологія.

На жаль, кілька сучасних тенденцій поки що не представлені в українській культурі. Як літературознавець, зауважу, що у світі поки що немає якогось єдиного поняття, аби окреслити ситуацію «пост-постмодерн», можна говорити лише про тенденції, щось на зразок плюралізму стилів, течій і напрямів у період модернізму.

Один із такий пост-постмодерністських поворотів я називаю «нейроестетичним». У багатьох сучасних британських, американських, канадських романах (М. Геддона, І. Мак’юена, М. Драббл, А. С. Баятт, Д. Лоджа) порушено тему взаємодії свідомості й фізіології, біохімії, нейромоторики тіла, акцентовано увагу на тому, чим є свідомість. Чи це — окрема субстанція? Чи щось на зразок павутинки, яку продукує тіло павука? Якою постає ідентичність людини з позицій нейронаук? Й естетики?

Також напрям пост-постмодернізму — автентизм, який ґрунтується на філософії «повернення до себе, повернення до джерел». Інформаційний світ, медіа позбавили людину автентичного переживання справжньої реальності, продукуючи симулякр. Сучасне мистецтво повстає проти цих вивертів. Роман Пелевіна «Generation Пі» — яскрава ілюстрація таких тенденцій у літературі.

Розмовляв Віталій Голубєв,

Zaxid.net

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...