Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 23, 2017

Як Інтернет змінив кінематограф

Автор:

|

Квітень 20, 2017

|

Рубрика:

Як Інтернет змінив кінематограф

Як нова мережева реальність вторглася у всесвіт кінематографії, назавжди змінюючи кінодраматургію і власне кіно? І що пов’язує маніяків із чатів знайомств із безкоштовним контентом на торрент-трекерах?

Нова реальність починається
Не здивуюся, якщо у деяких популярних сценаристів удома стоїть портрет Тіма Бернерса, одного з «батьків» Інтернету, і вони запалюють перед цим портретом свічки. Адже ніщо так не полегшило роботу кінодраматургам, як поява пошукових систем. Тепер не треба ламати голову над проблемою, як герой отримав важливу для нього інформацію, достатньо зазирнути до Google або отримати електронного листа. Зверніть увагу на те, наскільки знизилася кількість детективів у кінопрокаті — миттєвий доступ до будь-якої інформації позбавляє загадки та таємниці сенсу.
Якихось 30 років тому сама ідея мереж, які пов’язують кілька комп’ютерів, була для кінематографістів ще в дивину. Настільки, що ставала сюжетоутворювальною у пригодницьких фільмах — усе ж комп’ютерними мережами у 1980-х рр. користувалися переважно урядові структури: військові та секретні служби.
Наприклад, фільм Джона Бедема «Військові ігри» про гакера-підлітка, котрий зламав комп’ютер Пентаґону і ледь не розв’язав світову війну, зараз без посмішки дивитися неможливо. І фільм дурнуватий, і можливості Інтернету, м’яко кажучи, слабенькі. Та сама ідея виявилася настільки свіжою, що 1983-го фільм висувався на «Оскар» за найкращий сценарій. За три роки, у «Джекові-стрибунцеві» Пенні Маршал із неповторною Вупі Ґолдберґ у головній ролі, отримане через мережу послання стає приводом для шпигунської інтриги. Та й самі комп’ютери, і комп’ютерні мережі в цих фільмах були ще дивиною і перебували на периферії дії.
Сам батько стилю Вільям Ґібсон зізнався, що був не сильний в комп’ютерних технологіях, тож немає нічого дивного в тому, що його «Джонні-Мнемонік» перевозить нещасні 80 Гб у власній голові, коли зараз такий обсяг інформації можна без проблем перекачати з одного комп’ютера на інший за допомогою «хмарних технологій». (Утім, що казати про «хмарні технології», якщо жоден письменник-фантаст не додумався до ідеї смартфона?)
І тільки 1995 року у трилері «Мережа» зі Сандрою Баллок вперше висувається ідея про те, що електронні бази інформації — це зручно не лише чиновникам і добропорядним американцям, а ще й кримінальному елементу. Достатньо зламати базу даних — і ти повновладний господар доль сотень інших людей.
Утім, до кінця десятиліття пристрасті вляглися. Інтернет став такою ж невід’ємною частиною побуту, як і персональний комп’ютер. Тепер, увійшовши в мережу, можна не лише нарватися на неприємності, а й зустріти кохання, як у фільмі Нори Ефрон «Вам лист» (1998) із Томом Генксом і Меґ Раян — одному з перших фільмів про знайомство через Інтернет.

Голівуд демонізує Мережу
У нульові кінематографісти починають нагнітати навколо Інтернету відчуття тривоги. Один за одним виходять фільми, у яких у чатах, соціальних мережах і на перший погляд абсолютно безпечних сайтах криється смертельна небезпека.
Британська «Колиска кошмарів» Алекса Чендона представляє Інтернет як скупчення всіх можливих негараздів. В «Страху.ком» Вільяма Меловна на всіх, хто зареєструвався на однойменному сайті, чекає страшна смерть. Герої фільму жахів 2001 року «Пульс» Кійосі Куросави примудрилися за допомогою однієї-єдиної інтернет-сторінки знищити весь наш світ.
Згідно з фільмами «Ніде не сховатися» Джона Марловскі (2009), «Для вбивці.ком» Ніко Масторакіса (2009), «Лист щастя» Дона Тейлора (2010), «Чат» Хідео Накату (2010) і багатьма іншими, в Інтернеті зачаїлося безліч маніяків, котрі лише й чекають, аби ви увійшли он-лайн.
Апогеєм усього цього мережевого апофеозу став фільм Левана Габріадзе (пам’ятаєте студента з фільму «Кін-дза-дза»?) «Видалити з друзів», який виходив в українському прокаті влітку 2015 року. Дія фільму жахів про чергового привида з відеочату повністю розгортається на десктопі. Знятий за 1 млн USD на камери GoPro менш, ніж за два тижні і не надто майстерно, але тільки в Америці цей фільм окупився тридцатикратно.
Втім, на тлі цього потоку експлуатаційних фільмів жахів, у яких кінематографісти паразитують на страху глядача перед максимальною відкритістю, якої вимагають від своїх користувачів соціальні мережі (через що багато хто почувається беззахисними перед вторгненням у приватне життя, що виражається, наприклад, у заклеюванні камер ноутбука), з’являються і серйозні фільми. Наприклад, драма 2012 року «Зв’язку немає» Генрі-Алекса Рубіна досліджує згубний вплив інтернет-технологій на особисте життя людини.
Та справа тут не лише в цьому. Якраз у нульових кіно стає максимально доступним в Інтернеті завдяки піратам: 2001-го було написано перший торрент-трекер, 2005 року торрент-клієнт у сучасному вигляді набув поширення, приблизно тоді ж масово виникають файлообмінні сервіси. У результаті індустрія втрачає величезні гроші, які раніше приносив продаж фільмів на відеокасетах і дисках, не кажучи вже про прокат. Тож не дивно, що кіноіндустрія активно демонізує Інтернет як прямого та дуже небезпечного ворога. Метафора проста: поліз в Інтернет за безкоштовним контентом — потім не скаржся на те, що тебе в результаті «покришили на салат» якимось жахливим способом.

Майбутнє вже поряд: інтерактивне кіно
Тепер, коли соціальні мережі стали невід’ємною частиною нашого життя (а декотрим користувачам цілком успішно підмінили життя), кінематографісти збагнули, що маніяки, які шукають своїх жертв через чати знайомств — це ще квіточки. Настала інтернет-реальність, значно страшніша за темні фантазії п. Ґібсона про майбутнє в стилі кіберпанк.
Шоураннер серіалу «Чорне дзеркало» Чарлі Брукер якщо і перебільшили, то зовсім трохи: ті ж підшкірні чіпи, які згадуються в двох епізодах серіалу, наразі використовують працівники шведської компанії Epicenter як пропуск у офіс, ключ для розкодування комп’ютерної техніки та картку, за допомогою якої можна розплатитися в кавовому автоматі. У статті, яка описує цей феномен, експерти вказують на можливість зламу такого чіпа — і тільки-но перший чіп компанії Epicenter зламають (а рано чи пізно це станеться), реальність «Чорного дзеркала» перестане бути фантазією. А деякі новинні сюжети, про які ми дізнаємося, знову ж таки, з Інтернету, цілком могли б стати сценаріями нових епізодів.
Паралельно кінематографісти почали замислюватися про те, щоб розсунути межі екрану і зробити фільми по-справжньому інтерактивними. Однією з перших таких ластівок стала «Турбулентність» (2010) Ніцан Бен Шауля. У певних точках фільму, як у комп’ютерній грі, пропонувалися різні варіанти розвитку подій, заздалегідь закладені у фільмі авторами, й якщо обирати альтернативні сценарії, 80-хвилинну стрічку можна розтягнути до двох годин хронометражу. Правда, такий фільм не розрахований на кінотеатральний прокат, дивитися його можна винятково на екрані планшета або ноутбука. Проте це не завадило «Турбулентності» отримати приз за технічні інновації на Berkeley Video and Film Festival.
Набагато далі пішли автори нідерландської фільму «Андроїд» (2013), написали спеціальну програму для операційної системи Android, яка завантажувалася перед сеансом на смартфони глядачів. Фактично, фільм демонструвався на два екрани: паралельно з основною дією на великому екрані кінотеатру на смартфон надходила додаткова інформація. Наприклад, вам приходило SMS-повідомлення, яке відправив один із персонажів, або сцену можна було побачити з альтернативної точки зйомки.
Незрозуміло, хто винен — чи то заслабкий, надуманий сюжет, чи погана гра акторів, чи людство виявилося ще не готове до такої розваги, як інтерактивне кіно, та фільм з 1,5-мільйонним бюджетом заробив у прокаті лише 15 тис. USD, а для американського прокату не закуповувався взагалі.
Після такого приголомшливого фальстарту інтерактивне кіно переселилося в найприродніше для себе середовище — Інтернет, де ентузіасти продовжують свої експерименти в форматі короткого метру. Ось, наприклад, чудова «вірусна» реклама піцерії, виконана в стилістиці зомбі-горрора. Варті перегляду також інтерактивні фільми студії «3 ам» — короткометрівки жахів, які вийшли за межі кадру в повному сенсі цього слова: тепер кіно можна дивитися з оглядом 360 градусів.
Однак на великих екранах навряд чи ми побачимо такі експерименти, принаймні в найближчому майбутньому. А ось інтерактивні серіали — це реалії якщо не сьогодні, то вже завтра (щоправда, не світу кіно, а індустрії комп’ютерних ігор). Та однаково, не думаю, щоб ви відмовилися від можливості подивитися, наприклад, «Гру престолів», змінюючи і без того карколомний сюжет на свій розсуд та отримуючи, таким чином, не один варіант розвитку події, а кілька. Я б точно не відмовився.

Олексій Росовецький, «Телекритика»

About Author

Meest-Online

Loading...