Вони воювали за Україну
У жовтні в Києві відбувся прем’єрний показ документального фільму ”Хроніка української повстанської армії 1942–1954” львівського режисера Тараса Химича. Раніше він зняв три історичні документалки: “У рамках долі — Історія 1-ї української дивізії УНА 1943—1945”, “Золотий вересень. Хроніка Галиччини 1939-1941”, “Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939”.
Із перспективи «простих людей»
Виступаючи під час заходу, що пройшов у Будинку офіцерів, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович наголосив на тому, що боротьба УПА була визвольним рухом і має отримати відповідне правове визнання.
Історик нагадав гасла УПА “Свобода народам! Свобода людині!” і те, що діяльність УПА відповідала праву кожної нації на самовизначення і суверенність. “У Другій світовій війні УПА була єдиною військовою силою, яка визначала стратегічною метою боротьби створення незалежної Української держави”, — підкреслив голова УІНП.
Режисер документального фільму «Хроніка Української Повстанської Армії 1942-1954» Тарас Химич зауважив, що автори фільму хотіли показати український повстанський рух насамперед із перспективи «простих людей»: “Стрічка у двох частинах розповідає про історію Української повстанської армії крізь призму свідчень 34 очевидців. Усні історії дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій”.
Нема свого “Хороброго серця”?
«Тільки там, де пам’ятають загиблих за свободу, є готові захищати свої домівки, — каже керівник Українського інституту національної пам’яті . — На розі цього Будинку офіцерів у лютому вбили людей, які захищали Євромайдан. Коли на Майдані прощалися із загиблими, звучала пісня “Пливе кача” і слова: “Герої не вмирають”. Насправді ця фраза з фільму “Хоробре серце” — стрічки про боротьбу шотландців за свою незалежність. На жаль, в Україні поки що нема свого “Хороброго серця”.
Фільм, що має дві частини, знімали два роки. «Першу серію про події до 1945-го переробляли мільйон разів. Бо відбувся Майдан. Деякі речі там були зовсім подібними до сказаного героями фільму. Раніше це не сприймали так реально. А тут відбуваються події, що дуже нагадують 1943-й, — пояснює Тарас Химич. — Доводилося ще добрати матеріалу. Останніх упівців записували в червні.
Над картиною працювали історичні й військові консультанти. «Важко було вкласти всю історію УПА у двосерійну стрічку, — розповідає науковий консультант Олександр Пагіря. — У фільмі ви не почуєте відомих імен — Степан Бандера чи Роман Шухевич. Він – про простих людей, які чомусь вирішили вступити в УПА. Так само чомусь зараз люди йдуть у добровольчі батальйони захищати свою землю».
Очевидці розповідають…
Картину будували за свідченнями 34 очевидців і з кожним розмовляли 4–9 годин. “Хотіли дати можливість висказатись тим людям, які пройшли ті події. Там є 34 очевидці. З їхніх спогадів складається хронологія фільму, – каже режисер. – До проекту долучилися українці, росіяни, поляки, навіть китайці.”
Крім інтерв’ю в кадрі є постановки боїв і побуту упівців. «Прийшла до тями. Мене лише присипало землею, але я – жива. І зараз живу», — каже з екрану колись зв’язкова УПА Анна Попович, якій зараз 89 років. Під час війни жінка втратила руку. Вона тікала з криївки, як солдати НКВС поцілили їй у ліву руку. Правою намагалася застрелитись, але заклинило револьвер. Потім висмикнула кільце гранати, але не підірвалась. Солдати забрали її на лікування в шпиталь, опісля збиралися допитати. Її визволили упівці. Згодом вона стрілялася вдруге, але вижила.
«Вчилася на розвідницю. Мала добре плавати, стріляти, танцювати, співати і грати хоча б на одному музичному інструменті. Інколи доводилося з німцем яким поцілуватися. А якщо ти його ненавидиш?..» — каже з екрана розвідниця УПА Ніна Петрук, 92-річна героїня документального фільму львівського режисера.
“Перші загони та боївки ОУН почали діяти на Волині та Поліссі. А навесні 1943-го відділи повстанців об’єдналися під одним проводом і взяли назву “Українська повстанська армія”, – йдеться у стрічці. “З нашої школи було арештовано декілька хлопців старших років, їх розстрілювали. Ми плачучи поверталися з школи вже не юнаками, а дорослими людьми. Бачили, що наших друзів розстрілюють, і поклялися, що будемо громити німців,» – каже очевидець німецької окупації у Львові Євстахій Добровольський.
Анну Попович автори часом провідують. Але багатьох героїв фільму вже нема серед живих.
Так масштабно і продумано
На показ першої частини привели курсантів військових навчальних закладів. “Досить цікаво. Все було зрозуміло, я сам – із Рівного. У нас там теж УПА було, – поділився враженнями студент військового інституту Дмитро Кухар. – Для мене – нове, що вони вели пропагандистську роботу, акції організовували. Крім того, УПА охоплювало велику територію, навіть Закарпаття. Ми тільки знали, що вони воювали за Україну. Не думав, що так масштабно і продумано.”
На прем’єру також завітала актриса Ірма Вітовська. Вона свого часу зіграла у стрічках Олеся Янчука “Залізна сотня” та “Нескорений”.
“Моя мама – із Донбасу… Там жив сусід, який був у НКВС, але відмовився робити зачистку мирних мешканців. І його відправили на 17 років до таборів. Це теж було подвигом, коли люди не хотіли вбивати мирне населення, – розповіла акторка. – Східнякам кажу: поїдьте в західну Україну, де проживають ветерани Радянської армії та упівці. Вони між собою давно все залагодили і зрозуміли, що то такий був час, і ніхто не обирає, де ти був. Для України ця війна найбільше не вкладається у пазли радянської та європейської системи. Українці воювали з 2 вересня 1939-го, деякі були мобілізовані до війська польського. Хто був в угорських, румунських військах, частина у німецьких. Деякі навіть в Африці. Було українців по обидві сторони. Не відомо, коли для України почалася війна, скільки їх було та в якому війську. В цій війні ми втратили дуже багато своїх. Потрібно велике примирення. Друга світова для українців – трагедія. Україна не була державою у своїх територіальних кордонах, була тривалий час поділена. Це – шекспірівський трагізм для України.”
Акторка зізнається, що дуже вболіває за Химича. «У нього – великий потенціал для повнометражного фільму, — говорить вона. – Зіграла у фільмах Олеся Янчука про УПА “Залізна сотня” і Романа Шухевича “Нескорений”. — Зараз смішно на це дивитися, бачу награш. Це ж – перший досвід у кіно. Але пишаюся, що старт був у такій темі. Мій дідо був зв’язковим УПА. А його брат зі Східної України воював у Червоній армії. Він був насильно мобілізований 1944 року. Згодом потрапив на територію, яку контролювали американці, і поїхав до Канади. Ніхто не знав про його долю. Лише 1986-го дідо дізнався, що брат – живий. Розказав про все нам під саму незалежність, коли Рух утворювався». Першу частину фільму вже виклали у вільний доступ у Інтернеті.
Соломія Даць
Кобзар Валерій Харченко просить допомоги
Звернення кобзаря, волонтера, патріота України Валерія Харченка до всКобзар Валерій Харченко просить допомоги
APPELL von Kobsaspieler, Freiwilliger, Patriot der Ukraine Valeriy KhaЧому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?
Минуле якого не знаємо. Чому українська історія є витвором сусідськихПутін продовжує бавитися в «морський бій»
*** В небі чистім високім сяє золотом Сонце, Над Дніпром синьооким від