У жовтні в Києві відбувся прем’єрний показ документального фільму ”Хроніка української повстанської армії 1942–1954” львівського режисера Тараса Химича. Раніше він зняв три історичні документалки: “У рамках долі — Історія 1-ї української дивізії УНА 1943—1945”, “Золотий вересень. Хроніка Галиччини 1939-1941”, “Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939”.

Із перспективи «простих людей»
Виступаючи під час заходу, що пройшов у Будинку офіцерів, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович наголосив на тому, що боротьба УПА була визвольним рухом і має отримати відповідне правове визнання.
Історик нагадав гасла УПА “Свобода народам! Свобода людині!” і те, що діяльність УПА відповідала праву кожної нації на самовизначення і суверенність. “У Другій світовій війні УПА була єдиною військовою силою, яка визначала стратегічною метою боротьби створення незалежної Української держави”, — підкреслив голова УІНП.
Режисер документального фільму «Хроніка Української Повстанської Армії 1942-1954» Тарас Химич зауважив, що автори фільму хотіли показати український повстанський рух насамперед із перспективи «простих людей»: “Стрічка у двох частинах розповідає про історію Української повстанської армії крізь призму свідчень 34 очевидців. Усні історії дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій”.

Нема свого “Хороброго серця”?
«Тільки там, де пам’ятають загиблих за свободу, є готові захищати свої домівки, — каже керівник Українського інституту національної пам’яті . — На розі цього Будинку офіцерів у лютому вбили людей, які захищали Євромайдан. Коли на Майдані прощалися із загиблими, звучала пісня “Пливе кача” і слова: “Герої не вмирають”. Насправді ця фраза з фільму “Хоробре серце” — стрічки про боротьбу шотландців за свою незалежність. На жаль, в Україні поки що нема свого “Хороброго серця”.
Фільм, що має дві частини, знімали два роки. «Першу серію про події до 1945-го переробляли мільйон разів. Бо відбувся Майдан. Деякі речі там були зовсім подібними до сказаного героями фільму. Раніше це не сприймали так реально. А тут відбуваються події, що дуже нагадують 1943-й, — пояснює Тарас Химич. — Доводилося ще добрати матеріалу. Останніх упівців записували в червні.
Над картиною працювали історичні й військові консультанти. «Важко було вкласти всю історію УПА у двосерійну стрічку, — розповідає науковий консультант Олександр Пагіря. — У фільмі ви не почуєте відомих імен — Степан Бандера чи Роман Шухевич. Він – про простих людей, які чомусь вирішили вступити в УПА. Так само чомусь зараз люди йдуть у добровольчі батальйони захищати свою землю».

Очевидці розповідають…
Картину будували за свідченнями 34 очевидців і з кожним розмовляли 4–9 годин. “Хотіли дати можливість висказатись тим людям, які пройшли ті події. Там є 34 очевидці. З їхніх спогадів складається хронологія фільму, – каже режисер. – До проекту долучилися українці, росіяни, поляки, навіть китайці.”
Крім інтерв’ю в кадрі є постановки боїв і побуту упівців. «Прийшла до тями. Мене лише присипало землею, але я – жива. І зараз живу», — каже з екрану колись зв’язкова УПА Анна Попович, якій зараз 89 років. Під час війни жінка втратила руку. Вона тікала з криївки, як солдати НКВС поцілили їй у ліву руку. Правою намагалася застрелитись, але заклинило револьвер. Потім висмикнула кільце гранати, але не підірвалась. Солдати забрали її на лікування в шпиталь, опісля збиралися допитати. Її визволили упівці. Згодом вона стрілялася вдруге, але вижила.
«Вчилася на розвідницю. Мала добре плавати, стріляти, танцювати, співати і грати хоча б на одному музичному інструменті. Інколи доводилося з німцем яким поцілуватися. А якщо ти його ненавидиш?..» — каже з екрана розвідниця УПА Ніна Петрук, 92-річна героїня документального фільму львівського режисера.
“Перші загони та боївки ОУН почали діяти на Волині та Поліссі. А навесні 1943-го відділи повстанців об’єдналися під одним проводом і взяли назву “Українська повстанська армія”, – йдеться у стрічці. “З нашої школи було арештовано декілька хлопців старших років, їх розстрілювали. Ми плачучи поверталися з школи вже не юнаками, а дорослими людьми. Бачили, що наших друзів розстрілюють, і поклялися, що будемо громити німців,» – каже очевидець німецької окупації у Львові Євстахій Добровольський.
Анну Попович автори часом провідують. Але багатьох героїв фільму вже нема серед живих.

Так масштабно і продумано
На показ першої частини привели курсантів військових навчальних закладів. “Досить цікаво. Все було зрозуміло, я сам – із Рівного. У нас там теж УПА було, – поділився враженнями студент військового інституту Дмитро Кухар. – Для мене – нове, що вони вели пропагандистську роботу, акції організовували. Крім того, УПА охоплювало велику територію, навіть Закарпаття. Ми тільки знали, що вони воювали за Україну. Не думав, що так масштабно і продумано.”
На прем’єру також завітала актриса Ірма Вітовська. Вона свого часу зіграла у стрічках Олеся Янчука “Залізна сотня” та “Нескорений”.
“Моя мама – із Донбасу… Там жив сусід, який був у НКВС, але відмовився робити зачистку мирних мешканців. І його відправили на 17 років до таборів. Це теж було подвигом, коли люди не хотіли вбивати мирне населення, – розповіла акторка. – Східнякам кажу: поїдьте в західну Україну, де проживають ветерани Радянської армії та упівці. Вони між собою давно все залагодили і зрозуміли, що то такий був час, і ніхто не обирає, де ти був. Для України ця війна найбільше не вкладається у пазли радянської та європейської системи. Українці воювали з 2 вересня 1939-го, деякі були мобілізовані до війська польського. Хто був в угорських, румунських військах, частина у німецьких. Деякі навіть в Африці. Було українців по обидві сторони. Не відомо, коли для України почалася війна, скільки їх було та в якому війську. В цій війні ми втратили дуже багато своїх. Потрібно велике примирення. Друга світова для українців – трагедія. Україна не була державою у своїх територіальних кордонах, була тривалий час поділена. Це – шекспірівський трагізм для України.”
Акторка зізнається, що дуже вболіває за Химича. «У нього – великий потенціал для повнометражного фільму, — говорить вона. – Зіграла у фільмах Олеся Янчука про УПА “Залізна сотня” і Романа Шухевича “Нескорений”. — Зараз смішно на це дивитися, бачу награш. Це ж – перший досвід у кіно. Але пишаюся, що старт був у такій темі. Мій дідо був зв’язковим УПА. А його брат зі Східної України воював у Червоній армії. Він був насильно мобілізований 1944 року. Згодом потрапив на територію, яку контролювали американці, і поїхав до Канади. Ніхто не знав про його долю. Лише 1986-го дідо дізнався, що брат – живий. Розказав про все нам під саму незалежність, коли Рух утворювався». Першу частину фільму вже виклали у вільний доступ у Інтернеті.

Соломія Даць